Молот замість закону: як Гжегож Браун намагався знищити пам’ятник УПА в Польщі
Гжегож Браун приїхав до пам’ятника УПА на польсько-українському прикордонні не лише з політичними заявами. Він узяв до рук металевий інструмент і почав бити по обеліску, а потім опублікував відео цього дійства у власних соцмережах. Тепер питання полягає не тільки в тому, що саме символізує цей пам’ятник, а й у тому, чи може політик сам визначати, який об’єкт має право існувати, замінюючи державну процедуру силою.
Не словом, а ударом
10 вересня 2026 року Гжегож Браун оприлюднив відеозапис із урочища Білосток у гміні Долгобичув, у повіті Хрубешув Люблінського воєводства. На записі видно, як євродепутат разом із супроводжуючим його чоловіком використовує металевий інструмент, завдаючи ударів по кам’яному обеліску, присвяченому членам Української повстанської армії.
Сам Браун не приховував своїх намірів. У дописі він назвав об’єкт таким, що «підлягає ліквідації», а у відео заявляв, що обеліск повинен бути демонтований професійними інструментами.
Ця деталь принципова. Йдеться вже не про парламентську дискусію щодо історичної політики, не про протест проти символіки УПА і навіть не про вимогу до польської влади прибрати конкретний пам’ятник. На відео зафіксована фізична дія щодо об’єкта.
Польські правоохоронці розслідують пошкодження пам’ятника. За даними місцевих ЗМІ, провадження стосується, зокрема, пошкодження майна, наруги над пам’ятником і місцем поховання, а також можливої дії на ґрунті національної ненависті. Остаточна юридична кваліфікація має бути визначена слідством і прокуратурою, тому називати Брауна винним у конкретному злочині до завершення відповідних процедур було б неправильно.
І саме тут проходить межа між журналістським фактом і політичною інтерпретацією: факт ударів по пам’ятнику зафіксований на відео; юридична відповідальність за ці дії ще має бути встановлена компетентними органами.
Чому саме пам’ятник УПА
Щоб зрозуміти політичний сенс акції, недостатньо просто сказати, що Браун «напав на український пам’ятник».
У польському суспільстві пам’ять про ОУН і УПА пов’язана передусім із Волинською трагедією та масовими вбивствами польського цивільного населення під час Другої світової війни. Для значної частини польського суспільства символіка УПА тому є не нейтральним історичним маркером, а нагадуванням про злочини проти поляків.
Саме на цій пам’яті Браун будує значну частину своєї політичної риторики.
Його позиція щодо УПА не є новою і не виникла напередодні вересневого інциденту 2026 року. Ще раніше він публічно вимагав ліквідації українських націоналістичних пам’ятників і виступав із категоричними заявами щодо ОУН та УПА. У матеріалах польського Сейму зафіксовані його виступи, в яких він говорив про необхідність реагувати на «нелегальні» українські місця пам’яті та звинувачував польську державу в бездіяльності.
Тобто вересневий епізод не виглядає випадковою імпульсивною акцією. Він вписується в багаторічну політичну лінію Брауна, в якій питання історичної пам’яті, УПА та українського націоналізму є одним із центральних елементів мобілізації його електорату.
Це важливо і з іншої причини: Браун перетворює історичну пам’ять на політичну дію в теперішньому часі.
Від історичної суперечки до самосуду
У Польщі можуть точитися гострі суперечки про те, які пам’ятники повинні стояти на території країни. Можна вимагати демонтажу об’єкта, звертатися до органів місцевого самоврядування, подавати заяви до відповідних державних установ, порушувати питання про законність встановлення пам’ятника.
Але між цими процедурами та молотком існує принципова різниця.
Пам’ятник є матеріальним об’єктом, однак його демонтаж у правовій державі має відбуватися відповідно до встановлених процедур. Якщо об’єкт встановлений незаконно, це не означає, що будь-яка політична група отримує право самостійно його знищити.
Сам Браун у своєму відео фактично визнає існування цієї альтернативи: він говорить, що обеліск має бути демонтований «професійними інструментами». Тобто його аргумент полягає не в тому, що пам’ятник фізично неможливо демонтувати, а в тому, що держава нібито повинна була це зробити, але не зробила.
Проте з цього випливає незручне питання: якщо держава не діє так, як хоче політик, чи отримує політик право діяти замість держави?
Відповідь правової системи очевидна: ні.
Інакше будь-яка політична суперечка про пам’ятник, прапор, напис, меморіальну дошку чи інший символ може перетворитися на фізичне протистояння.
Браун як політик, який перетворює конфлікт пам’яті на медійний спектакль
Є ще один аспект цієї історії, який легко втратити, якщо зосередитися лише на самому обеліску.
Браун не просто здійснив дію — він записав її на відео та поширив самостійно.
Це принципово змінює характер події. Політик не намагався приховати інцидент. Навпаки, відео стало частиною його політичної комунікації.
Для сучасної радикальної політики це характерний механізм: складну історичну проблему стискають до одного максимально зрозумілого образу — політик, пам’ятник, інструмент, удар.
У такій конструкції майже не залишається місця для довгої розмови про істориків, документи, право власності, процедуру встановлення пам’ятника, статус місця поховання чи українсько-польські домовленості щодо місць пам’яті.
Залишається картинка.
А картинка із людиною, яка фізично атакує символ УПА, надзвичайно добре працює в соцмережах.
Саме тому цей епізод варто розглядати не лише як історичний або юридичний конфлікт, а й як політичну комунікацію, в якій радикальна дія стає одночасно політичним повідомленням.
Браун фактично говорить своєму виборцеві: те, що польська держава не зробила, я готовий зробити сам.
Це сильний політичний меседж. Але він одночасно створює небезпечний прецедент: політик демонструє не тільки незгоду з рішенням держави, а й готовність фізично втручатися в об’єкт суперечки.
Історична пам’ять не дає індульгенції на вандалізм
Окремо необхідно розділити дві речі, які в українському та польському інформаційному просторі часто змішуються.
Перша — оцінка злочинів ОУН та УПА і пам’ять про жертв польського населення.
Друга — правомірність сучасного фізичного знищення конкретного пам’ятника.
Це не одне й те саме.
Польське суспільство має повне право вимагати правди про злочини проти поляків, ексгумацій, належного вшанування жертв і перегляду сумнівних місць пам’яті. Більше того, ця тема залишається одним із найскладніших питань польсько-українських відносин.
Але навіть найгостріша історична травма не скасовує принципу права.
Якщо пам’ятник встановлений незаконно — має бути встановлений факт незаконності й прийняте відповідне рішення.
Якщо він порушує польське законодавство — держава має застосувати закон.
Якщо він є образливим для родин жертв — це може бути підставою для суспільної та політичної вимоги його демонтажу.
Але політичний діяч не стає органом державної влади лише тому, що вважає себе носієм «історичної правди».
Саме тут історія Брауна виходить за межі суперечки про УПА.
Вона стає історією про межі політичного радикалізму в демократичній державі.
Що відомо про сам обеліск
Місце, де стався інцидент, уже перебувало в центрі уваги через попередні пошкодження.
За даними місцевих польських медіа, обеліск в урочищі Білосток неодноразово зазнавав актів вандалізму. Влітку 2026 року невідомі особи пошкодили об’єкт, зокрема використовуючи фарбу та втручаючись у конструкцію пам’ятника. Польська поліція вже проводила розслідування цих попередніх пошкоджень.
Це додає ситуації ще один вимір.
Місце пам’яті перетворилося на територію постійного конфлікту, де історична суперечка виходить за межі книжок і парламентських дискусій та набуває фізичної форми.
І тут виникає парадокс.
Браун пояснює свої дії тим, що польська держава нібито недостатньо рішуче реагує на символіку УПА. Але коли політик сам бере участь у пошкодженні об’єкта, він одночасно демонструє саме ту слабкість державного механізму, яку використовує як аргумент: замість процедури починає працювати вулична політика.
Чому ця історія важлива для України
Для України ця історія особливо чутлива, тому що йдеться не просто про черговий польський політичний скандал.
Україна та Польща після початку повномасштабного російського вторгнення опинилися в унікальній ситуації: держави одночасно є стратегічними партнерами у сучасній війні та мають надзвичайно складну спільну історичну пам’ять.
Російська пропаганда багато років використовує тему ОУН, УПА, Степана Бандери та Волинської трагедії для протиставлення українців і поляків.
Тому кожен подібний інцидент має подвійне життя.
У Польщі він стає частиною внутрішньої дискусії про історичну пам’ять.
В Україні — сигналом про те, наскільки крихким залишається порозуміння між двома суспільствами.
А для Кремля будь-який конфлікт навколо українсько-польської історії є потенційним матеріалом для інформаційної війни.
Це не означає, що Україна або Польща повинні замовчувати злочини минулого заради сучасного партнерства. Навпаки, справжнє примирення неможливе без пам’яті про жертв.
Але пам’ять і помста — не тотожні поняття.
Найважливіше питання: хто має право вирішувати, що залишиться в пам’яті?
Інцидент із Брауном показує проблему значно ширшу, ніж один обеліск біля Хрубешова.
Європейські суспільства дедалі частіше сперечаються про пам’ятники, назви вулиць, символи імперій, колоніалізму, тоталітарних режимів і національних рухів. Ці суперечки можуть бути надзвичайно гострими.
Але демократична модель передбачає, що пам’ять регулюється не фізичною силою, а інституціями.
Якщо пам’ятник незаконний — його має прибрати держава.
Якщо його історична інтерпретація помилкова — це можна доводити документами.
Якщо він прославляє злочинців — суспільство може вимагати його демонтажу.
Якщо навколо нього існує конфлікт — держава може провести консультації, експертизу та ухвалити рішення.
Але коли політик бере інструмент і починає бити по пам’ятнику, він переходить від політики пам’яті до політики фізичної сили.
Саме тому цей епізод важливий навіть для тих, хто категорично негативно оцінює діяльність УПА.
Можна засуджувати УПА.
Можна вимагати демонтажу пам’ятників її діячам.
Можна домагатися ексгумацій та вшанування польських жертв.
Можна вимагати від української влади чесної розмови про Волинь.
Але все це не робить політичне самоуправство нормальним способом вирішення історичних суперечок.
Пам’ять не можна відстояти руйнуванням
Гжегож Браун давно зробив тему УПА одним із центральних елементів своєї політичної діяльності. Його позиція щодо українського націоналізму є послідовною: він вимагає жорсткого перегляду українських місць пам’яті в Польщі та звинувачує польську державу в недостатній рішучості. Це підтверджується і його попередніми виступами в польському парламенті.
Але подія 10 вересня 2026 року стала якісно іншим кроком.
Цього разу він не просто виступав.
Він фізично атакував об’єкт і сам зробив цю атаку частиною своєї публічної політичної комунікації.
Тепер остаточну оцінку його дій мають дати не політичні прихильники чи противники, а компетентні польські органи — у межах закону.
І в цьому полягає головний парадокс історії.
Браун стверджує, що захищає пам’ять жертв.
Але пам’ять про загиблих не стає сильнішою від удару молотом по каменю.
Навпаки, коли історичну пам’ять починають відстоювати фізичним руйнуванням, сама пам’ять ризикує стати заручницею політичного спектаклю.
Минуле потребує правди. Жертви потребують пам’яті. Але демократична держава потребує ще й закону. І жодна історична трагедія не скасовує цієї третьої умови.
