“У вас є ваш голос. Він може звучати тут, в Польщі”. Сергій Жадан з благодійним виступом в Любліні
Протягом 17-20 серпня в Польщі з благодійними вступами перебував харківський письменник, музикант та активіст Сергій Жадан. Виступи були організовані передусім заради збору коштів на закупівлю автомобілів для Збройних Сил України. Водночас, Жадан отримав з рук поляків декілька нагород, зокрема, медаль «Люблін Героям». На літературному вечорі у Любліні побувала наша журналістка Анастасія Верховецька. Про це повідомляє Upmp.news з посиланням на “Наш Вибір”.
За підрахунками Газети виборчої, внутрішній дворик домініканського монастиря у Любліні, де 20 серпня проходила зустріч з Сергієм Жаданом, вмістив декілька сот поляків та українців. Гостям заходу вдалось не тільки поспілкуватись з українським письменником та послухати його вірші, але також зібрати понад 5 тисяч євро на потреби української армії (ця сума – найбільша з усіх польських міст). Як потім прозвітував сам Жадан на своїй сторінці у Facebook, загалом завдяки виступам в Польщі вдалось зібрати близько 12 тисяч євро.
Не обійшлось на зустрічі й без нагород. Від імені міської влади Сергій Жадан отримав медаль «Люблін Героям» «за віддану громадську діяльність в служінні іншим людям та жертовній допомозі українському народу з повагою за визначну мистецьку творчість та пропагування демократичних цінностей».
Зустріч з Жаданом тривала понад годину, з якої лише половина часу була відведена на читання віршів. Решту зайняли розмови та відповіді на питання гостей. Розмову з письменником модерував Богдан Задура – польський поет та перекладач з української.
Богдан Задура: В своєму віці я не повинен хвилюватись перед виступом, але сьогодні хвилююсь. Сьогодні моя перша особиста зустріч з Сергієм після 24 лютого. Під час війни я зрозумів, що вже старий. <…> У 2005 році, коли Сергій приїхав до Варшави на стипендію Gaude Polonia і я мав щастя бути його наставником, мені здавалось, що ми ровесники. Коли я перекладав вступ до польського видання збірки поезії «Антена», читаючи ці вірші, я теж відчував себе наче одноліток Сергія. Я відчував, що я і сам міг би це написати. Але тепер все змінилось. Ця війна, як і кожна інша, змінює майже все. І якщо раніше я міг собі уявити, яким є щоденне життя Сергія, його вихідні, свята, то тепер мені важко це уявити. Сергію, якщо можеш, розкажи нам якими є твої будні у Харкові?
Сергій Жадан: Насправді я теж згадав 2005 рік, коли ти був моїм тьютором, а я твоїм стипендіатом. І в мене таке враження, що це було лише вчора, хоча вже минуло майже 20 років. І я ловлю себе на думці, що зазвичай приїжджав до Польщі після дуже серйозних зрушень, які відбувались в Україні. Спочатку це була Помаранчева революція. Потім було літо 2014, коли вже був анексований Крим і почалась війна на Донбасі, і ось зараз теж. Що важливо, кожного разу, як ми – українські письменники – приїжджали сюди, ми мали враження, що їдемо до однодумців. Це був страшенно важливий та страшенно зворушливий момент, тому що не треба було пояснювати, що у нас там відбувається, адже ви розуміли <…> З початком повномасштабної війни Польща виявилась нашим найбільш надійним та послідовним сусідом і побратимом. І про це дуже приємно говорити.
Але ти питав про інше. Ця війна триває вже майже пів року. І я вже декілька днів тут в Польщі. У мене були виступи у Варшаві та Кракові і я зловив себе на думці, що дуже незвично себе почуваю. Зараз, якби я був у Харкові, то скоріш всього я був би десь на Новій пошті, де отримував би якесь спорядження для військових, або де-небудь у військовій частині, де передавав би, куплений на ваші кошти, автомобіль. Це дуже дивний досвід і я не певний, що аж так хотів би такий досвід мати. Скажімо, я не впевнений, що письменнику необхідно мати досвід купівлі автомобіля «Камаз». Українці знають, що це за машина, а полякам можна пояснити, що це така стара, радянська штука, яка іноді їздить, іноді ні. От в мене досвід купівлі такої штуки є і що з таким досвідом робити, я, чесно кажучи, не розумію.
Так сталось, що ми з друзями займаємось волонтерством з 2014 року. І коли справа йшла до цієї війни, ми розуміли, що коли вона почнеться, то ми будемо знати, що нам робити. Власне ми залишились в місті, щоб і далі займатись волонтерською роботою. В Харкові залишилось багато людей мистецтва: художники, письменники, музиканти, які почали волонтерити. Ми при цьому, ясна річ, не припинили бути письменниками, музикантами, художниками. Але вдень ми займаємось купівлею камазів, а вечорами іноді організовуємо концерти.
Харків зараз цілком інший. Харків змінився скоріше візуально. Він зараз напівпорожній. Там немає тих, хто виїхав і це насправді сумно. Коли зараз дивишся на харківські вулиці, то дуже хочеться, щоб на них повернулось нормальне довоєнне мирне життя. <…> Дуже важко звикнути до тихого, напівпорожнього Харкова. Харків завжди був дуже молодим, динамічним, студентським. Зараз він трішки інакший. Але коли дивишся на Харків, тебе сповнює не лише почуття печалі, але передусім сповнює почуття гордості за це місто. Так виходить, що Харків це те місто, де війна відбувається найдовше: від першого дня і до сьогодні. Зрозуміло, що сьогодні росіяни відкинуті від міста, але вони й далі його обстрілюють. Вони намагаються змусити нас капітулювати, але місто не здається, місто бореться і місто не збирається здаватись.
Богдан Задура: Попри війну, ти залишаєшся поетом. Знаю, що ти виступаєш, але чи ти пишеш? В листі від Андрія Бондара я отримав такі слова: «Поки триває війна, немає літератури, немає авторів, немає авторських прав. Зараз триває війна, про літературу говоритимемо пізніше». Яке твоє ставлення до них?
Я б ніколи не сказав, що немає поетів і немає літератури. Але десь у березні я теж міг би повторити за Андрієм, що поговоримо про літературу пізніше. Поети, безперечно, є, вони завжди були. Частина поетів пішла воювати, частина – займається волонтерством, частина – інформаційною боротьбою. Але зрозуміло, що в перші тижні війни про літературу не говорилось. Важко було про це думати, важко було собі уявити, що я зараз все відкладу і почну римувати якісь слова. Але я пам’ятаю один момент, коли до нас в Харків приїхав Слава Вакарчук. Тоді місто сильно обстрілювалось. Ми з ним переходили від однієї станції метро до іншої підземними тунелями. Ми прийшли на станцію, де, на той момент, мешкало кілька сотень харків’ян, переважно жінки і діти. І ми влаштували для них такий спонтанний концерт, щось співали під гітару і без. А наприкінці заспівали гімн України. І ось, раптом, виявилось, що всі ці харківські дітки по 6, 7, 8 років дуже голосно і переконливо співали гімн. І виявилось, що всі вони знають слова гімну України. Для мене це був один з переломних моментів цієї війни. Після цього ми почали робити концерти в метро, бомбосховищах, підвалах – там, де були харків’яни. Раптом виявилось, що люди не хочуть відкладати розмови про літературу, музику, культуру. Вони хочуть зараз бути до всього цього долучені. І виявилось що культура, і література, і музика, що це не про розваги, це більше про цінності, про ті речі, які є для нас дуже важливими. Я дуже добре пам’ятаю як на перших читаннях було важко говорити фізично: ламався голос, не вистачало повітря. Але коли ти дивився на харківських дітей, які співають гімн України і в них голос не ламається, тоді якось ставало соромно за себе.
Війна триває вже майже пів року і, звісно, з’явилось певне звикання. Зараз ми організовуємо концерти у військових частинах, у госпіталях. Якийсь час ми робили виключно волонтерські концерти. Пізніше виникла ідея проводити платні заходи. З самого початку ця ідея викликала в мене певне нерозуміння: «Як це так, йде війна, а ми будемо квитки продавати?» Проте потім друзі пояснили, що на ці гроші можна зробити багато чого корисного. І ми зробили перший такий вечір у Львові, куди прийшло близько 1 200 людей і ми зібрали понад 600 тисяч гривень, на які купили три автомобілі.
На мою думку, безперечно повинні відбуватись концерти, театральні вистави, літературні вечори. Це те саме, що робота пекарень, молочних магазинів чи аптек. Для нас це не про розваги, це про роботу на перемогу.
Ще ти питав, чи я щось пишу. Звісно, щось пишу, але це радше виходить за звичкою. Я просто дуже люблю писати. Себто якоїсь книжки я не пишу, але час від часу, коли з’являється можливість, то щось собі занотовую.
***
Поспілкуватись з Сергієм Жаданом мали змогу також і гості заходу. Від аудиторії лунали не тільки питання, але також привітання від харків’ян та прохання передати привіт рідним, які зараз боронять це місто.
Доброго вечора. Я з Павлового Поля…
Доброго вечора. Павлове Поле – це такий страшенно симпатичний харківський район, який знахожиться фактично в центрі. Там завжди було багато гуртожитків і він, на превеликий жаль, дуже сильно обстрілювався протягом цих пів року. Там живуть мирні люди, себто немає якоїсь інфраструктури, немає якихось заводів, фабрик, трамвайних депо і це особливо гірко і печально.
Я пам’ятаю, це був десь перший тиждень війни. В Харкові тоді були зачинені всі супермаркети, магазини, аптеки. Фактично нічого не працювало. Ми домовились із хлібзаводом і привезли з Харківської області декілька хлібовозів із свіжим хлібом. З одним хлібовозом ми заїхали як раз на Павлове Поле, в районі вулиці Отакара Яроша і почали вивантажувати цей хліб. Це було дуже дивне враження, тому що над містом ще літала російська авіація, місто страшенно бомбили і було таке враження, що місто було повністю порожнім, людей не було. І ось ми щойно почали діставати ці батони, як із будинків почали виходити люди. Вони побачили, що є якась їжа і що можна щось отримати. І це було страшенно зворушливо і дуже болюче. Це, мабуть, було одне з найбільш важких, проте найбільш глибоких вражень цієї війни: це люди, які лишались вдома, які не мали куди виїхати і для яких оцей хліб був чимось дуже важливим.
Потім вже було літо і все змінилось і ми на Павловому Полі грали у футбол. Грали ми до вечора, розійшлись по домівках і на ранок нам прислали фотографію з цього футбольного поля, а там – величезна воронка від російського снаряду. Так що якось так… В мене з Павловим Полем дуже теплі, хороші стосунки. Я дуже люблю цей район.
Що ви думаєте про російських дисидентів? Чи повинні вони мати доступ до публічних виступів на тему війни?
Що я думаю про російських дисидентів і про росіян взагалі? Мені здається, такі спроби якось розділяти росіян, вирізняти їх за рівнем хорошості і поганості доволі небезпечні й маніпулятивні. Для мене хороші росіяни, це ті росіяни, які зараз зі зброєю в руках воюють проти військових російської федерації на території України. Всі інші мають нести колективну відповідальність за те, що робиться сьогодні російськими військовими.
Як ви оцінюєте президентство Володимира Зеленського? Чи під час війни в Україні припинились політичні конфлікти?
Я з жахом чекав цього питання. На превеликий жаль, політичні конфлікти не зовсім припинились. Хоча я дотримуюсь тієї думки, що на час війни політичні конфлікти краще відкласти у бік. Якщо зараз противники президента Зеленського почнуть мені дорікати, я одразу мушу нагадати, що таку ж думку публічно висловим Петро Олексійович Порошенко. Тобто, ми з Порошенком так вважаємо (сміється).
Я згадую таку історію. Це було у березні або квітні. Тоді Володимир Олександрович сказав слова, які мене дуже зачепили. Він сказав, що росіяни зайдуть в наші міста лише тоді, коли нас тут не буде, а поки ми залишаємось в наших містах, росіяни сюди просто не зайдуть. Мені здалось, що це доволі вчасно і доречно сказано і я написав, мовляв, ось мій президент сказав хороші слова і я цілком його підтримую. Протягом першої години мене прокляло десь людей 500. Відтоді я намагаюсь особисто не писати нічого про Володимира Зеленського ні добре, ні погано. Мені здається, якщо українці починають згадувати про владу, то це означає, що ситуація на фронті трішки стабілізувалась і можна трохи розслабитись.
Чому поряд з українським та польським прапорами також є прапор Європейського союзу, попри те, що Німеччина утримала допомогу для України у розмірі 8 млрд євро? (сцена, де виступав Жадан у Любліні була прикрашена прапорами України, Польщі та ЄС – прим.ред.)
Я не буду говорити про німецькі 8 мільярдів, оскільки не люблю рахувати чужі гроші. Але про прапор Євросоюзу я скажу. Я пам’ятаю таку історію. Це була друга половина грудня 2013 року. Тоді я поїхав на Євромайдани Краматорська і Донецька. В Україні дехто не знає, а хтось воліє забути, що і в Краматорську, і в Донецьку, і в Луганську, і в багатьох інших містах Донеччини і Луганщини теж були Майдани. Зараз я розкажу про Краматорськ. Там був Майдан на який виходило десь до 10 людей щоденно. На них був неймовірний тиск, але вони всю зиму щоденно виходили до пам’ятника Шевченку.
І в Краматорську в мене є дуже хороший товариш, якого звати Володя Сергієнко. Він – директор невеличкого заводу. Там працює близько 300 людей. Для Краматорська це є невеликий завод. І Володя цей завод не вкрав, не віджав. Він його побудував від першої цеглини. Це була його дитина, яку він дуже любив. І в нього на території заводу висів прапор Євросоюзу. І всю цю зиму, і навесні, коли туди прийшли сепаратисти, там цей прапор висів. Володя годував наших бійців, які знаходились у Краматорському аеродромі в оточенні. І в якийсь момент сепаратисти вирішили його просто забрати, «заарештувати». Володю попередили, він встиг втекти. Потім він повернувся, коли до Краматорська повернулась українська влада. Але я до чого веду: для мене прапор Євросоюзу асоціюється не з німецькими бюрократами, а з Володею Сергієнком, який в Краматорську попри постійний тиск сепаратистів, годував українських бійців.
В який спосіб можна підтримувати Україну не будучи письменником або якоюсь надто впливовою особою, перебуваючи за кордоном?
Ви ж розумієте як влаштований наш світ? Він влаштований так, що сьогодні він не пам’ятає, що з ним було вчора. І зараз є велика небезпека, що ця війна теж буде «заговорюватись», що вона буде стиратись зі свідомості, що вона буде зникати з новин, з перших сторінок газет. І це насправді найгірше, що може статись. Тому ми не можемо дати світові шанс забути про цю війну і забути про всі ті жахи і про всі ті військові злочини, які скоюються в Україні. Для того, щоб світ про це не забув, ми всі маємо говорити. Говорити, незалежно від того чи живемо ми в Україні, чи знаходимось тимчасово у Польщі, Німеччині або Франції.
Сьогодні Україна має безпрецедентну підтримку всього світу. Мені здається, що все це відбувається, з одного боку, через те, що світ дивиться на події в Україні. А з іншого боку, я переконаний, що поляки сьогодні так активно підтримують Україну, тому що бачать українців, які звідти приїжджають. Бачать живі очі, бачать живих людей, мають можливість з ними спілкуватись. Так чи інакше, ми всі сьогодні є послами України. Я розумію, що це можливо звучить трішки пафосно, але повірте мені, зараз такі часи, коли пафосу зовсім не треба соромитись. Більше треба соромитись цинічних усмішок та бажання дистанціюватись. І якщо сталось так, що зараз ви опинились поза межами України, то не «посипайте голову попелом», не печальтесь від того, що ви зараз не на лінії фронту. Не всім потрібно там бути. У вас є ваш голос. Він може звучати тут. Він може звучати в Польщі або в іншій країні Європі. Це дуже важливо. Надзвичайно важливо, щоб світ нас сьогодні чув. Важливо, щоб ці голоси були переконливі, щоб вони були наповнені не ненавистю, а любов’ю. Любов’ю до своєї країни, любов’ю до своїх співвітчизників.
Якою ви бачите роль української діаспори за кордоном? Старої та нової хвиль.
Я перший раз познайомився з українською еміграцією в Америці у 1996 році. Це була ось ця стара хвиля: люди, які виїхали після ІІ Світової війни. Вони всі були переважно старшого віку. Натомість ми тоді були молодими письменниками. І виявилось, що ми не завжди одне одного розуміли. Вони не до кінця розуміли, що таке нова Україна, Україна 90-х років, а ми не зовсім відчували їхній контекст.
Мушу сказати, що треба було дожити десь до 30-40 років, щоб насправді оцінити роль українців, які змушені були залишити Україну, але які зберегли свою ідентичність за кордоном. Я з великою повагою ставлюсь до людей, які виїжджають, намагаються реалізувати, знайти себе, але при цьому не забувають своє коріння.
Яким великим є значення українських громад за кордоном я по-справжньому почав розуміти лише після 2014 року. Взимку, весною 2014 українські громади у всіх містах Європи, Америки і Канади виходили на підтримку України. Це було неймовірно важливо тоді. Дивно усвідомлювати та говорити про це, адже це було лише 8 років тому, але наскільки іншою була наша зовнішня політика, візія України як держави. Тоді було зрозуміло, що Україна сама не зможе себе проговорити, не зможе себе пояснити. І саме в цьому дуже важливою була роль сотень тисяч українців по всьому світу, які виходили під посольства та міністерства і просто пояснювали, що у нас відбувається.
Сьогодні всі також бачать, як багато роблять українці в світі для перемоги: від збору коштів до постійних мітингів. Дуже важливо, де б ти не був, зберігати своє коріння, пам’ятати звідки ти. Зараз в Україні час від часу лунають тривожні та скептичні висловлювання щодо великої кількісті громадян, які виїхали з України. Дехто з експертів впевнено говорить про те, що дуже багато українців не повернуться. Натомість на мою, дуже суб’єктивну думку, я переконаний, що як тільки з’явиться можливість, більшість українців, які виїхали, повернеться додому. З тієї простої причини, що українці люблять Україну.
Записала Анастасія ВЕРХОВЕЦЬКА