Варшава в НАТО поширює зону безпеки й очікує України

Після агресії Путіна все більше громадян України розуміє, що без членства в НАТО спроби Москви поневолити українців не припиняться ніколи. Про це повідомляє Upmp.news з посиланням на Польське радіо.

12 березня 1999 року Польща формально стала членом НАТО. В Україні результати опитування громадської думки показують, що, зокрема, після агресії Росії Путіна дедалі більше громадян України усвідомлює, що без членства України в НАТО спроби Москви поневолити українців не припиняться ніколи.

22 роки тому в місті Індепенденс у США тодішній міністр закордонних справи Броніслав Ґеремек передав американській держсекретарці Мадлейн Олбрайт ратифікований документ Північноатлантичного трактату. Разом із Польщею членами НАТО стали Чехія та Угорщина. Понад дві декади тому Мадлейн Олбрайт, яка сама з батьками тікала із окупованої комуністами Чехословаччини після ІІ Світової війни, заявила, що залучення держав Центрально-Східної Європи до НАТО стало справжнім святом як для європейських країн, так і Північноатлантичного альянсу:

«Нині наші дії підтверджують, що держави короля Стефана і кардинала Йожефа Міндсенті, Карла ІV та Вацлава Гавелf, Коперника та папи Івана Павла ІІ стають повністю та безповоротно членами євроатлантичної спільноти задля миру».

Тодішній шеф польської дипломатії Броніслав Ґеремек у 1999 році був переконаний, що приєднання Польщі до НАТО становить основу безпеки держави:

«Це має основне значення для польської зовнішньої політики, тому що визначає, де є союзники, дає державі відчуття безпеки, і це дозволяє також проводити зовнішню політику із найвищим рівнем ризику».

Польща свій шлях до НАТО розпочала у 1990 році, коли наладнала дипломатичні відносини із Альянсом. Бажання стати членом НАТО першим офіційно оголосив уряд прем’єра Яна Ольшевського, а чергові кабміни послідовно підтримували цей пріоритет. У липні 1997 року генеральний секретар НАТО Хав’єр Солана врочисто заявив у Мадриді, що Альянс відкриє двері першим своїм новим членам із Центрально-Східної Європи. Польщу, Чехію та Угорщину офіційно запросили розпочати переговори про членство в НАТО:

«Глави держав та кабмінів держав–членів НАТО погодились запросити Чехію, Угорщину та Польщу до переговорів про вступ в НАТО. Наша мета – підписати акцесійний протокол у грудні 1997 року під час зустрічі міністрів країн НАТО та завершити процес ратифікації у 50-ту річницю підписання Вашингтонського договору в 1999 році».

Під час саміту НАТО у Мадриді в 1997 році американський президент Білл Клінтон заявив, що влада Сполучених Штатів велику увагу приділяє процесові розширення НАТО:

«Завдяки запрошенню Польщі, Чехії та Угорщини до НАТО та відкриттю дверей до членства іншим посткомуністичним державам, ми вчинили справедливий та переломний крок у наших зусиллях побудови неподільної, демократичної та єдиної Європи».

Відразу після саміту в Мадриді президент Клінтон відвідав Польщу. 10 квітня 1997 року він зустрівся з громадянами на Замковій площі у Варшаві й виступив із відомими словами: «Ніщо про Вас, без Вас!».

«Польща повертається додому. Ніщо про Вас, без Вас!».

У лютому 1998 року почався копіткий процес ратифікації приєднання Польщі, Чехії та Угорщини до Альянсу. 30 квітня 1998 року протоколи про приєднання трьох нових держав до НАТО ратифікував американський сенат, що по суті вирішило про вхід Польщі до Альянсу. Відразу після голосування в американському конгресі проф. Збіґнєв Бжезінський, батько якого до ІІ Світової війни був консулом Республіки Польща в окупованому тоді Росією Харкові, сказав Польському радіо, що він щасливий у зв’язку із результатами голосування американських конгресменів:

«Це створює умови тривалій безпеці Польщі та відкриває шлях живому та творчому співробітництву між Польщею та Європейською Унією, до якої Польща також вступатиме, а також поєднує безпеку Польщі із безпекою єдиної всесвітньої суперпотуги».

Бжезінський звісно мав тоді на увазі США.

Історики на шляху Польщі до НАТО високо оцінюють роль полковника Ришарда Куклінського, який ще на початку 1980-тих років, як офіцер комуністичного Польського Народного Війська, викрав стратегічні військові плани Варшавського договору, що стосувалися, серед іншого, агресії совєтської Москви проти Європи. Двоє синів полковника Кукулінського за нез’ясованих обставин передчасно загинули в США. У 1998 році полковнику Куклінському у Кракові вручили Почесне Звання Громадянина Міста, яке він отримав за боротьбу з комунізмом. Військовий сказав тоді, що все своє життя дотримувався гасла із довоєнного прапора: «Любов жадає жертви»:

«Коли в Народному Польському Війську у мене почали відбирати віру в переконання, яку я виніс із моєї скромної хати, зі школи, з костелу, до цього гасла я додав ще одне слово: ,,Любов жадає жертви та вірності. Вірності для єдиного Бога, єдиної батьківщини – Польщі».

Щоб слухачі в Україні усвідомили героїчну роль, яку полковник Куклінський виконав на захист Польщі та Європи від російського імперіалізму, варто поставити запитання, чи окупація Путіним Криму, Донецька та Луганська після Революції Гідності була би взагалі можлива, якби у штабі Чорноморського флоту з’явилася постать подібна до полковника Куклінського і передала українським патріотам у Києві плани вторгнення «зелених чоловічків» Путіна, разом зі списками офіцерів зрадників України?

18 лютого 1999 року колишній комуністичний функціонер і запеклий противник НАТО, а опісля президент Польщі Алєксандр Квасьнєвський підписав закон, який надав йому повноваження ратифікувати Північноатлантичний договір. Попереднього дня за закон проголосував парламент – усі депутати, також посткомуністичні були «за». 12 березня 1999 року, коли Польща формально стала членом НАТО, на варшавській площі імені Юзефа Пілсудського відбулося урочисте підняття прапору НАТО. Через чотири дні – 16 березня 99 року – у штаб-квартирі НАТО в Брюсселі відбувся урочистий вступ Польщі, Чехії та Угорщини до Північноатлантичного альянсу. Нових побратимів привітав тоді генеральний секретар НАТО Хав’єр Солана:

«Це емоційний момент – для нас, тих, хто тут зібралися, для Європи, для цілої євроатлантичної спільноти. Надто довго в цьому столітті держави Центрально-Східної Європи були відірвані від євроатлантичного альянсу, демократичної спільноти, до якої належать. У цій новій Європі географія не буде довше приреченням. НАТО може визначати свою власну долю завдяки своїм власним вільним виборам».

Від імені Польщі виступив тодішній прем’єр Єжи Бузек:

«Дозвольте мені запевнити Вас, що ми беремо на себе повну відповідальність гарантувати безпеку кожного окремого члена НАТО та Північноатлантичного альянсу цілісно. Дозвольте під цими прапорами заявити: можете на нас розраховувати. Можете розраховувати на Польщу».

Польща послідовно прямувала до членства в НАТО, оскільки стаття 5 Вашингтонського договору визнає принцип: «Один за всіх, всі за одного». Десять років опісля, послідовною була політика президента Польщі Лєха Качинського залучення до НАТО України та Грузії. На саміті НАТО в Бухаресті у 2008 році Лех Качинський доклав всіх зусиль, що Україна та Грузія отримали План дій задля членства в НАТО. На жаль, тоді найбільший опір планам Качинського чинила канцлерка Німеччини Анґела Меркель та, як не дивно, тодішній міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський. Качинський після саміту запевнив, що всі члени погодилися, що колись Україна та Грузія стануть членами НАТО, але підтримки конкретного плану залучення не вдалося Качинському досягнути. Результат тодішнього вето Анґели Меркель такий, що від 2008 року Росія окупує частину Грузії, а від 2014 частину українських земель, і водночас Путін за допомогою «норд стрімів» та Ґазпрому купує німецьких і австрійських політиків.

Польський політолог др Єжи Тарґальський переконаний, що члени НАТО, зокрема ті, що мають найбільший бюджет, тобто США, якщо хочуть чинити ефективний опір імперським зазіханням Путіна, мусять реально, тобто зброєю, допомагати державі, яка нині по всій Європі віддає найбільше жертв у війні з агресивною Москвою – тобто Україні:

«У зв’язку з цією політикою щодо Росії треба підкреслити, що американські демократи збільшили військову допомогу Україні. Торік мова була про додаткові 250 мільйонів, остаточно цього року допомога складає 275 мільйонів. Йдеться про поставки 8-ми патрульних катерів, наступні 8 Україна зможе купити за свої гроші. Також йдеться про обмін розвідувальною інформацією. Треба пам’ятати, що цю територію, над Чорним морем, патрулюють американські розвідувальні літаки. Також йдеться, звісно, про Донбас. І найвагоміше для України питання – поставки їй радарів, які робитимуть неможливими атаки російської артилерії далекої дальності з Донбасу. Чергове питання – США ввели санкції за репресії щодо Навального. Йдеться про замороження фінансових активів, бо знаємо, що насправді американці контролюють всесвітній фінансовий оборот. Проте, ці санкції стосуються лише шефа слідчого комітету, прокурора, тобто чиновників, натомість, звісно, не зачіпають Путіна. Якби справді вони торкалися Путіна – то це був би для нього, скажімо, смертельний удар, бо він втратив би доступ до своїх фінансів. Наразі санкції вводять лише проти чиновників, американці надіються, що чиновники, постраждалі внаслідок санкцій, роздратуються і повалять Путіна. А це може для нас бути небезпека, бо ця перспектива, спроба витягнути Росію із союзу з Китаєм, могла би відбутися виключно після повалення Путіна. Я в такий сценарій не вірю, а не вірю тому, що постійно поширюється економічне співробітництво між Росією та Китаєм. Нині росіяни експортують в Китай все більше вугілля».

Останніх кільканадцять років наївного ставлення американських та європейських дипломатів призвело лише до закріплення режиму Путіна, а той свої хворі уявлення про світовий порядок фінансує за валюту, отриману від продажу енергоносіїв, насамперед європейським партнерам–членам НАТО.

Андрій Рибалт