Від Менцена до історичного діалогу: що сталося з українсько-польською суперечкою у 2026 році

Скандальна акція Славоміра Менцена біля пам’ятника Степану Бандері у Львові залишилася подією 2025 року, однак її політичний ефект виявився значно довшим. У 2026-му тема Бандери, Волинської трагедії та українсько-польської історичної пам’яті не зникла з порядку денного Варшави й Києва. Навпаки, вона стала частиною ширшої дискусії — про те, чи здатні Україна і Польща одночасно визнавати трагедії минулого та залишатися союзниками у війні проти Росії.

Але головна зміна 2026 року полягає в іншому: після політичних провокацій сторони почали значно активніше переводити історичну суперечку з емоційної площини в інституційний діалог.

Скандал, який почався не у 2026 році

У лютому 2025 року польський політик Славомір Менцен разом із депутаткою Європарламенту Анною Брилкою приїхав до Львова і записав відео біля пам’ятника Степану Бандері. Менцен різко критикував українське ставлення до Бандери та використовував тему польських жертв Волинської трагедії як аргумент у своїй політичній риториці.

Українське МЗС тоді відреагувало на цю акцію як на провокацію, водночас принципово відокремивши позицію окремого польського політика від офіційної політики Польщі.

Це розмежування сьогодні особливо важливе. Адже Менцен є представником «Конфедерації», а не польського уряду чи Міністерства закордонних справ. У 2026 році він продовжує працювати як польський парламентарій: офіційний сайт Сейму фіксує його участь у роботі парламенту та законодавчих ініціативах «Конфедерації».

Тому говорити про його заяви як про офіційну позицію польської держави було б фактично неправильно.

Водночас було б так само неправильно ігнорувати політичну вагу цієї риторики. Менцен представляє частину польського суспільства, для якої українська тема, питання допомоги Україні, міграції та історичної пам’яті стали важливими елементами внутрішньополітичної боротьби.

Саме тому львівська акція 2025 року стала симптомом проблеми, яка у 2026-му нікуди не зникла.

2026 рік: Київ намагається перевести історію з вулиці за стіл переговорів

На початку 2026 року українське МЗС продемонструвало принципово інший підхід.

12 січня у Києві відбулися українсько-польські політичні консультації за участю заступників міністрів закордонних справ двох країн — Олександра Міщенка та Марціна Босацького.

Окремий блок переговорів стосувався складних сторін спільної історії. Українська та польська сторони відзначили прогрес у взаємному наданні дозволів на пошукові та ексгумаційні роботи. Українське МЗС прямо пов’язало цей прогрес зі зниженням напруги у двосторонніх відносинах.

Ще важливішим стало рішення відновити роботу українсько-польського Форуму істориків після майже десятирічної перерви.

Для дипломатії це принципова зміна.

Замість того щоб дозволяти політикам на кшталт Менцена визначати історичний порядок денний через короткі відео і гучні заяви, Київ і Варшава намагаються створити майданчик, де складні питання мають розглядати історики, дослідники та фахівці.

Українське МЗС у січні 2026 року прямо заявило, що протягом 2025-го відбувся суттєвий прогрес у пошуково-ексгумаційних роботах на території обох держав. Саме це, за оцінкою української сторони, допомогло знизити градус напруги.

Це і є головна відмінність між політичною провокацією та дипломатичною роботою: перша потребує емоції, друга — часу.

Весна 2026-го: історики повернулися до спільного столу

6–8 травня 2026 року в Польщі відбувся Польсько-український конгрес істориків.

У ньому взяв участь заступник міністра закордонних справ України Олександр Міщенко. Українське МЗС назвало цей формат важливою платформою для професійного діалогу та взаєморозуміння.

Цей момент вартий особливої уваги.

Історія українсько-польського конфлікту протягом десятиліть існувала одночасно у двох вимірах — академічному та політичному. Але політичний вимір часто виявлявся голоснішим.

У 2026 році сторони намагаються змінити цю пропорцію.

Не йдеться про те, що Київ і Варшава раптом домовилися про спільне трактування всіх подій XX століття. Навпаки, суперечок залишається багато.

Українська сторона продовжує наголошувати на необхідності рівного підходу до національної пам’яті обох народів. Польська сторона продовжує наполягати на вшануванні польських жертв Волині.

Але принципово важливо інше: суперечка поступово отримує інституційні правила.

Волинь залишається найболючішим питанням

У липні 2026 року Сейм Польщі ухвалив чергову постанову з нагоди річниці трагічних подій на Волині 1943–1944 років.

Українське МЗС не стало відповідати дзеркальною політичною заявою.

У своєму офіційному коментарі від 17 липня Київ зазначив, що взяв постанову до відома, нагадав про вшанування жертв Волинської трагедії українською стороною та закликав продовжувати професійний і конструктивний діалог.

Ключовим у цій заяві стало формулювання про те, що правду про минуле можна встановлювати лише на основі наукового підходу. Україна також наголосила на необхідності рівноправності у двосторонніх відносинах і взаємної поваги до національної пам’яті.

Це фактично продовження тієї самої дипломатичної лінії, яку Київ продемонстрував після скандалу з Менценом.

Не заперечувати трагедію. Не погоджуватися на односторонню інтерпретацію. Не дозволяти історичній суперечці знищити сучасний союз.

Від Бандери до спільної пам’яті

Найцікавіше відбувається не у гучних заявах політиків, а в конкретній роботі з пам’яттю.

У травні 2026 року міністр закордонних справ України Андрій Сибіга разом із польськими представниками відкрив у Тарнові меморіальну дошку на будівлі, де у 1920 році діяло Міністерство закордонних справ Української Народної Республіки. Українське МЗС підкреслило, що йдеться не лише про минуле, а й про майбутнє.

У серпні Україна та Польща спільно вшановували пам’ять українських воїнів Армії УНР, які разом із польськими військовими боролися проти більшовицької Росії у 1920 році. МЗС України назвало цю традицію «Полум’ям братерства».

А у вересні 2026 року українське МЗС представило історико-географічну програмну інфраструктуру «Жертви польсько-українського конфлікту 1939–1947 років». Проєкт має систематизувати інформацію про жертв спільних трагічних подій та створити інструмент для подальших історичних досліджень і професійного діалогу.

Це вже зовсім інша модель роботи з історією.

Якщо Менцен використовував пам’ятник як політичну декорацію, то державні інституції у 2026 році намагаються створити архіви, дослідницькі платформи, форуми істориків і механізми ексгумацій.

Ці два підходи принципово різні.

Що змінилося після скандалу з Менценом

Якщо подивитися на 2026 рік у цілому, стає очевидно: скандал навколо Бандери не призвів до розриву українсько-польського діалогу.

Навпаки, паралельно з гострими заявами відбувається його інституційне поглиблення.

Україна продовжує називати Польщу одним із найближчих союзників у протистоянні російській агресії. У червні МЗС України окремо подякувало польській стороні за послідовну підтримку України та готовність продовжувати допомогу. Водночас сторони знову обговорили питання історичної пам’яті, Волині, УПА та необхідність професійного дослідження спільного минулого.

Тобто у 2026 році сформувалася парадоксальна ситуація.

Політичні суперечки не зникли — але механізм їх вирішення став дорослішим.

Україна не погоджується відмовитися від власного трактування боротьби УПА за незалежність. Польща не відмовляється від пам’яті про польських жертв Волинської трагедії. Але обидві держави дедалі частіше визнають, що ці позиції потрібно обговорювати не через взаємні звинувачення у соцмережах, а через документи, ексгумації, історичні дослідження та дипломатичні переговори.

Головний урок Менцена — не про Бандеру

Історія зі Славоміром Менценом залишається важливою, але сьогодні її варто читати інакше.

У 2025 році політик показав, наскільки легко українсько-польську історичну травму перетворити на політичний контент.

У 2026 році Україна та Польща демонструють іншу відповідь — не забути минуле, але забрати його з рук політичного шоу і повернути професійним історикам та дипломатам.

Це не означає, що між Києвом і Варшавою встановився консенсус. Його немає.

Польський Сейм продовжує робити акцент на польських жертвах Волині. Україна наполягає на рівноправному підході до пам’яті та нагадує про жертви з обох боків. Історичні символи — від Бандери до УПА — залишаються надзвичайно чутливими.

Але водночас у 2026 році з’явилося те, чого часто бракувало раніше: механізм розмови.

Форум істориків, конгрес дослідників, пошуково-ексгумаційні роботи, спільні меморіальні заходи та цифрові історичні проєкти можуть зробити те, чого не зробить жоден політичний ролик біля пам’ятника.

Вони можуть повернути історії її складність.

І, можливо, саме це сьогодні є найважливішим завданням українсько-польського діалогу: не змусити одну націю прийняти чужу пам’ять, а навчитися пам’ятати про трагедії двох народів так, щоб минуле не стало інструментом для розпалювання ворожнечі між союзниками, які сьогодні мають спільного ворога і спільний європейський інтерес.