Як філософію викладати дітям?

Філософію традиційно вважають однією з найскладніших дисциплін, яка вимагає володіння певним логічним, аналітичним інструментарієм та опанування численних понять і принаймні найголовніших підходів, які щодо них сформувалися за останні дві з половиною тисячі років у Європі (це якщо ми лише говоримо про філософію європейську). А все це неначе виключає доступ до неї людей без відповідної підготовки, людей невтаємничених. Хоча, з іншого боку, один з отців філософії – Платон – казав, що найважливішою рисою, притаманною філософові, є вміння дивуватися світові так само, як йому дивуються діти. А отже, тоді й найліпшими філософами мали б бути саме діти. Однак, вирішення цієї дилеми, звісно, у відповідності до тієї ж філософської традиції, не зводиться до жодної з радикальних відповідей на неї. Та зрозуміло, що філософія, адресована до дітей, має свою специфіку. Про неї ми сьогодні й поговоримо з Пшемиславом Старонем, вчителем ІІ Загальноосвітнього ліцею у Сопоті, який етику, філософію і логіку викладає своїм учням. Слід додати, що він досяг у цьому беззаперечного успіху, адже торік наш співрозмовник став у Польщі вчителем року.

– За освітою, я психолог і культуролог. Притому, культурологією я займався так, що отримав декілька спеціалізацій. А оскільки це відбувалося на Факультеті філософії Католицького університету в Любліні, то природньо, що я також пройшов курс дидактики філософії, а крім цього, наприклад, отримав релігієзнавчу спеціальність. Тому, щиро кажучи, часом я маю таке враження, що філософія є для мене своєрідним знаряддям: я не мушу її викладати explicite, але, викладаючи інші речі, можу загалом у своїй праці оперувати її інструментарієм. І так, наприклад, ведучи заняття з релігієзнавства або психології я застосовую філософський інструментарій, який вважаю надзвичайно цінним і універсальним.

– А отже, скажімо, йдеться про діалектичну дискусію як певний метод, або про діалог?…

– Саме про це йдеться. Такого типу методів взагалі є ще трохи, так би мовити… Натомість, якщо йдеться про саме викладання філософії, то вже декілька років, тобто з 2010 року, у ІІ Ліцеї в Сопоті я веду заняття з етики, і від самого початку вони нетипові. Якщо раніше етики в школах майже не було або на неї ходили окремі особи, то в нас це відразу виглядало інакше, бо етика стала таким предметом, на який почали ходити дві третини учнів звичайної державної школи. Тому, гадаю, вже тоді тут можна було зауважити певний потенціал. А також вже декілька років я веду заняття із філософії, готуючи учнів до філософської олімпіади. Це такий міжпоколеневий факультатив, який називається «Орден Фенікса». Отже, з одного боку, я готую олімпійців, а з іншого – роблю це, власне, для різних поколінь. Серед учасників занять ми маємо, наприклад, племінницю професора Владислава Татаркєвича. І ці літні жінки також навчаються, а разом з цим допомагають дітям, загалом є із ними. І крім цього, ми маємо дуже великі успіхи на олімпіадах – ми входимо до числа шкіл, які мають рекордні результати у Польщі, якщо йдеться про учасників олімпіад. Щоправда, я це вважаю побічним результатом того, чим ми займаємося.

– Також я веду лекції з етики в університеті третього віку у Сопоті і такий факультатив, який ми називаємо «Думаючими беретами» (як часом про літніх людей кажуть «мохерові берети», так тут це «думаючі берети»). А крім цього веду лекції з релігієзнавства, психології, а також суто філософські заняття, тобто ті, що я їх назвав.

– Якщо я добре зрозумів, то, крім цього, ви викладаєте у традиційному вищому навчальному закладі звичайним студентам. І якщо так справді є, то чи ви не маєте такого враження, що літні люди з дітьми є цілковито інакшими слухачами, аніж отакі звичайні студенти у вишах? Я питаю Вас про це, бо, власне, сам маю таке враження, коли порівнюю своїх слухачок і слухачів в університетах третього віку зі студентами, котрі відвідують мої лекції в одному з варшавських вищих навчальних закладів (притому, досвіду роботи з дітьми я не маю). І бачу, що це цілковито різні середовища, вони абсолютно по-різному реагують на ті питання, до яких ми на своїх заняттях звертаємося.

– Ви знаєте, передусім я не викладаю студентам філософії, бо в Університеті SWPS я веду заняття з психології. Тому відразу попереджаю, що я не можу порівнювати (своїх учнів – ред.) зі студентами філософії, бо регулярно з ними не працюю. Натомість, я не приховую свого враження (якщо йдеться про молодь і людей похилого віку, та й загалом про всіх людей), що, як казала міс Марпл у книжках Агати Крісті, існує певна єдність людської природи: вона всюди така сама, і попри різниці, ефекти когорти, пов’язані з відмінностями між поколіннями тощо, скажу щиро, що я бачу як оті фундаментальні питання залишаються незмінними. У цьому сенсі в мене не склалося враження, що ці групи якось особливо відрізняються. Звісно, я також усвідомлюю різниці, проте, якщо ви зумієте привернути увагу людини, то побачите насамперед те, що нас всіх об’єднує: кожен хоче бути щасливим, в кожного можна вміло стимулювати мислення тощо. Просто треба усвідомлювати, що різниці існують. Літні люди мають великий життєвий досвід, натомість молодь має на життя свіжий погляд і від тягаря досвіду вільна.

– А про що ви розмовляєте зі своїми учнями, слухачами? До яких проблем звертаєтеся? І, якщо я добре зрозумів з тих інтерв’ю з вами, які з’явилися при нагоді присудження вам звання Вчителя року 2018, то ви позбавленому чарів світу, який нас оточує, неначе їх, якусь магію повертаєте. А завдяки цьому в світі щось стає видимим, проявляється. Чи я добре це зрозумів? Інакше кажучи, які питання разом зі своїми учнями ви ставите на заняттях з етики або філософії?

– Насамперед ці заняття, якщо йдеться про «Орден Фенікса», у першому семестрі я формую на основі програми Філософської олімпіади. Бо її окружний етап завжди відбувається у лютому і я просто хочу підготувати дітей так, аби вони могли на цьому етапі стартувати в реаліях автентичної рівності шансів: опрацювали весь матеріал і тому подібне. Натомість, цю олімпіаду я насправді розглядаю як нагоду, аби представити певне знання. Бо я думаю про це у відповідності до слів Конфуція: «Вчитися і не думати – це втрата часу, але думати і не вчитися – це небезпека». Мені здається, що саме лише мислення без розуміння історії, знання фактів, різноманітних надбань людської, а великою мірою європейської, думки, є неповноцінним. Воно, звісно, цінне з огляду на факт, що просто існує, але часто може й мати дуже серйозні вади. Тому не приховую, що в своїй школі я підходжу до цього так, що веду заняття з усіма учнями – у першому класі (ліцею – ред.) я маю заняття з культурознавства, і це обов’язковий предмет, на який ходять всі. На цих заняттях я стимулюю критичне і творче мислення на основному, фундаментальному рівні. Аби просто показати, наскільки це цікаво і потрібно. За бажанням, вони також ходять до мене на етику. І там ми, можна сказати, йдемо вже глибше: маємо більше часу на дискусії, розмови, аналіз тощо. Тоді це вже не виглядає як чиста стимуляція, забарвлена елементами знання. Це вже дуже дискурсивна річ. Натомість на філософії я ще додатково даю їм знання. Коротко кажучи, я маю такі етапи: спочатку намагаюся надихнути, потім – розмовляти, і врешті – давати знання. І мені здається, що це діє.

– А якщо йдеться про ваші заняття за участі літніх людей?

– Літні люди насамперед очікують знання – критичного, безперечно. Це для них найважливіше, бо вони прагнуть отримувати знання. Проте, звісно, я намагаюся представляти їм різну інформацію таким чином, аби наші зустрічі мали характер бесід, дискусій тощо.

– Чого це знання стосується? Які поняття, тексти, ідеї з історії філософії ви обговорюєте?

– Якщо йдеться про «Орден Фенікса», то ми завжди у першому семестрі, як я розповідав, спираємося на програму Філософської олімпіади. На мою думку, цю програму зроблено дуже добре, бо в ній є саме те, що я вважаю основою: хтось колись дуже добре над нею попрацював. Отже, ми маємо 30 тез з історії філософії, і вони збудовані дуже цікаво – з одного боку історично, а з іншого – з огляду на проблеми. Тобто ми не вчимося у хронологічному порядку, але маємо такі тематичні поєднання, як раціоналізм Нового часу, емпіризм Нового часу, критична філософія Канта, німецький ідеалізм. І, з одного боку, ми можемо познайомитися з різними підходами хронологічно, а це важливо, бо як казав Стефан Сьвєжавський, існує історія філософії, що філософує, і тому саме знайомство із існуючими думками є дуже суттєвим структурованим і впорядкованим процесом. Проте, з іншого боку, ці теми не суто історичні – вони, як я кажу, об’єднані у тематичні блоки. Завдяки цьому вони еластичні і не змушують нас обговорювати всього у чіткому хронологічному порядку.

А на додаток ми ще маємо цілий блок тез з логіки. Вони виявляються дуже корисними, бо, що б тут не казати, вони допомагають зробити наше мислення, вміння аргументувати свої думки гострішими. Зазвичай, цю програму ми проходимо у першому семестрі шкільного року. І коли він завершується, а також добігає кінця окружний етап олімпіади, ми тоді зосереджуємося на засвоєнні і застосуванні цього знання у різноманітному суспільно-політично-економічному аналізі, аналізі подій з повсякденного життя і так далі. Часто можна сказати, що я застосовую своєрідні варіації на метод насиченого опису Кліфорда Ґірца. Тобто ми починаємо з якогось культурного факту, а часом навіть буквально – з артефакту, предмету, і відкриваємо тло, яке за ним криється – ідеї, метафізичні, епістемологічні, антропологічні і аксіологічні припущення тощо. І тоді ми застосовуємо філософію на практиці – у практичному аналізі життя.

Антон Марчинський