“Замість тренувань завантажували допомогу для України”. Як екс-гравець українських футбольних клубів допомагає утікачам від війни

Українець Валерій Соколенко тренує в Польщі футболістів клубу Погонь-Сокол (Любачів) і вважається одним з найбільш перспективних тренерів з нижчих польських ліг. Про це повідомляє Upmp.news з посиланням на “Наш Вибір”.

Однак, 24 лютого 2022 року його життя, як і життя мільйонів українців, докорінно змінилося й спорт відійшов на другий план.  Футболіст з перших днів повномасштабного вторгнення росії в Україну допомагав українцям, які рятуючись від війни перетинали польський кордон:  забезпечував транспортом, допомагав влаштуватися у Польщі, вантажив гуманітарну допомогу та приймав на тренування дітей-біженців. 

Минулоріч ми говорили з Валерієм Соколенком про його тренерську кар’єру в Польщі та незвичайну футбольну долю, сьогодні, у розмові з Олександром Шевченком, спортсмен розповідає про волонтерську діяльність та ділиться думками про перспективи українського футболу під час війни.

Як ви згадуєте 24 лютого?

Я дізнався про початок війни з телевізійних новин. Далі – безліч дзвінків від батьків, друзів. Усі обговорювали той факт, що «сусіди» нас атакували. На початку мені в це не вірилося, та згодом довелося таки прийняти нову реальність. Я навіть хотів їхати додому, в Чернігів, до батьків і друзів. Але жінка і діти були тут (в Польщі – ред.), а батьки по телефону вмовляли мене не повертатись. Тоді чомусь усі вважали, що це триватиме недовго – пострашать і відійдуть. Але з кожним днем ситуація ставала все більш важкою і страшною. Ми з дружиною (Ольга Соколенко — українська футболістка – ред.) не могли спати й ночами думали, що можемо зробити, як можемо допомогти Україні, нашому місту, знайомим, родині.

З чого почалася ваша волонтерська діяльність?

З першого дня до Любачова почали прибувати люди з України. Стали дзвонити знайомі з проханням когось зустріти, прихистити, допомогти. Люди приїжджали перелякані, з дітьми, з торбами. Їх необхідно було забирати з кордону, де уже утворилися величезні черги: доводилося довго чекати, часто їхати серед ночі. Ми 24 години на добу були на зв’язку і знали, щохвилини маємо бути готовими виїхати на пункт перетину кордону. Майже не спали.

Телефонувало багато знайомих футболістів з України: до Польщі виїжджали їхні дружини з дітьми й треба було їх зустріти, підвезти до Варшави або Кракова. В перші дні ми забирали людей з кордону, везли до хостелів, знаходили їм прихисток у знайомих, шукали де ще можна заселити, давали їжу, одяг, допомагали з документами. Забирали не лише знайомих, але й незнайомих людей. Можна було чекати знайому людину годинами і за цей час завезти до міст Ярослав чи Перемишль 7-10 людей й повернутися назад. Усе було дуже спонтанно.

Дуже сильні враження від того, як люди рятуються з дітьми чи старшими батьками, і везуть із собою домашніх тварин. Багато хто перетинав кордон  із собаками. Вони розповідали, що в дорозі могли самі не доїдати, але тварину забезпечували водою, їжею. Піклувались про них більше, ніж про себе. Це дуже вражало, бачити, що люди нікого не залишають у біді і цінують кожну живу істоту.

Так тривало цілий березень. Ми буквально жили в машині. Згодом потік людей став меншим, й автобуси почали працювати краще, тому нагальної потреби у нашій допомозі з транспортом не було.

Відтак ми почали збирати їжу, ліки, речі для військових і висилали в Україну. Багато людей у Польщі хотіли допомогти: не лише українці, але й поляки. Пропонували допомогу, зокрема, знайомі футболісти, з якими я грав у різних клубах. Хтось висловлював бажання взяти людей до себе додому, хтось давав гроші, хтось – речі.

Ваші батьки пережили перші тижні війни в Чернігові. Як їм вдалося виїхати і що вони розповідали?

Батьки приїхали до нас 7 березня. До того часу вони багато не розповідали. Казали, що все в порядку, не треба турбуватися. Але ми розуміли, що там відбувається щось страшне і що люди в Чернігові сидять у підвалах і бомбосховищах. Ці два тижні, що їх не було, ми намагалися постійно бути на зв’язку. З Чернігова батьки добиралися до нас 3-4 дні. Було важко їх вмовити, але іншого виходу ми не бачили. Ми боялися за їхні життя. Вони виїхали разом зі знайомими колоною автомобілів з Чернігова. За перший день доїхали до Черкас. Дорога у 250 кілометрів зайняла цілий день. Далі – до Хмельницького, Львова, а звідти уже до нас. Звісно, це було дуже страшно. Ми не знали чого очікувати, тому що навколо стріляли, літали ракети й ніхто не був впевнений, чи ту колону пропустять.

Чи правда, що в Любачеві було чути атаку на Яворівський полігон 13 березня?

Саме в той день я був в Ярославі, але мені дзвонили президент нашого клубу і хлопці з команди й розповідали, що вночі чули вибухи (відстань від Яворіва до Любачова – менше 40 км. – О.Ш.). Для місцевих це було велике потрясіння, вони боялися, що можуть поцілити по території Польщі. Люди відчули той страх, що відчувають українці.

Як ваш клуб відреагував на початок війни? Чи були організовані акції допомоги українцям?

Від першого дня президент і хлопці з клубу висловили бажання допомагати. Тільки вони не знали, що і як можуть зробити. Питали в мене. Збирали гроші, речі.  Потім зрозуміли, що треба діяти масштабно. Почали збір коштів в інтернеті, організували фінансові збірки в спортивних залах, школах в Любачові та інших населених пунктах. Приїжджало багато машин з допомогою з Німеччини і Нідерландів. У Нідерландах ми маємо спонсора, з яким одразу зв’язалися з проханням про підтримку. Звідти відгукнулися миттєво. Масштаб допомоги став уже значно більший. Двічі на тиждень ми з командою замість тренувань займалися розвантаженням машин, що приїжджали з Німеччини, й завантаженням машин, що їхали далі в Україну. Тренування стали менш значущими. Очільник клубу і хлопці розуміли, що те, що ми робимо, є значно важливішим, ніж наші футбольні завдання. Ранок починався з інформації з України, якою ми ділилися між собою. Спорт відійшов на другий план.

Ви також приймаєте українських дітей на тренування. Як це відбувається?

Ми робимо це на базі Школи Спортивних Чемпіонів (Szkoła Mistrzowstwa Sportowego) в Ярославі. Разом з дирекцією ми вирішили, що будемо допомагати дітям з України, які колись займалися спортом і зараз приїжджають до нас. Причому, йшлося не лише про футбол. У нас можна займатися й іншими видами спорту. Тут організували українські класи, де діти двічі на день мають заняття з фізкультури, польської мови та тренування зі свого виду спорту. Для тренувань ми стараємося збирати по 15-20 чоловік і якщо є можливість, також робимо українські групи. Дітям важливо бути зайнятими. Зараз у нас тренуються близько 100 дітей з України, частина з яких займаються разом з польськими однолітками. Але склад груп постійно змінюється, адже Ярослав – зазвичай початковий пункт, де вони мають змогу навчатися й тренуватися після виїзду з України. Згодом батьки вивозять їх вглиб Польщі або до західних країн. Багато дітей повернулося в Україну, коли ситуація дещо стабілізувалася.

З яких міст до вас приїжджали діти?

У перші дні – здебільшого з Західної України, але з часом географія розширилась. Були діти з Харкова, навіть з Донецька. Помітно було, що всі вони дуже перелякані. Діти були мовчазні і замкнуті, не спілкувалися з польськими тренерами. Доводилося прикладати зусилля, аби налагодити цей контакт. Війна стала для дітей великим стресом. Ми намагалися їх повернути до звичайного життя.

Кілька питань про майбутнє українського футболу. Через війну в Україні майже не залишилося легіонерів. З вашої точки зору, варто говорити про радикальне ослаблення українського футболу чи про шанс для молодих українських гравців?

Звісно, зараз з’являється великий шанс для українських футболістів, які залишилися в Україні, продовжують тренування і грають в своїх клубах. Тим паче, виїхали не лише легіонери, але й багато українських футболістів вищого рівня.

Крім того, я б не хотів, щоб футбольний світ дивився на нас з жалістю і щоб нам давали путівки на якісь чемпіонати лише тому, що ми з України. Ні, я переконаний, що ми можемо битися на футбольному полі так само, як наші війська б’ються на війні. Знаю, що українські хлопці можуть показати характер. Як Динамо показує, що й без легіонерів можна грати і вигравати матчі Ліги чемпіонів.

Нещодавно Шахтар оголосив, що окрім матчів ЛЧ, «деякі матчі чемпіонату» також може провести у Варшаві. Як ви ставитеся до ідеї проводити матчі чемпіонату України в Польщі?

Треба дивитися, де буде безпечніше проводити матчі. Безпека для футболістів, суддів, персоналу, що забезпечує матч – це має бути пріоритетом. З іншого боку, не зовсім зрозуміло, як можна грати матчі чемпіонату і в Україні, і в Польщі. Динамо, Шахтар і деякі інші клуби, можливо, можуть собі це дозволити. Але мені важко уявити, що менші клуби будуть їздити на один тур до Польщі, а на другий будуть повертатися в Україну. Це логістично дуже важко.

Чи може нинішня ситуація призвести до того, що модель українського футболу стане ближчою до того, як працює професійний футбол в Польщі?  Сильні академії, сильні дитячі школи, але менший контраст в рівні клубів Першої та Прем’єр-ліги?

Без сумнівів, треба будувати академії. Зараз в Україні не вистачає стратегічного планування, яке є в Польщі. На дитячому рівні є бажання виграти сьогодні, але немає бачення, що буде пізніше. Поляки пішли іншим шляхом. Федерація футболу Польщі близько десяти років тому виробила систему, згідно з якою всі сертифіковані футбольні школи навчають дітей грати у футбол за єдиною програмою. Хто не хоче працювати за цією програмою, має представити власну. Щоб була ідея розвитку дитячого футболу на роки. Не просто приходить тренер, кидає м’яч і вони грають, а є тема заняття, є перехід від однієї вікової категорії до іншої, є стандарти тощо. Мені здається, цього бракує в Україні. На одному турнірі можуть грати різні вікові групи і це не завжди допомагає в розвитку молодого футболіста. В Польщі немає такої фінансової диспропорції між клубами, як була в Україні, але все більше клубів стараються розвивати академії. Причому, діти тренуються на тих же базах, де і перша команда й мають доступ до футболістів першої команди. Це також великий плюс.

Розмовляв Олександр ШЕВЧЕНКО