Cкоро в школах не буде предмету “Українська література”

Дискусія про знищення українських змістів в освіті, а отже плекання неукраїнців, космополітів, манкуртів, рабсили для інших країн “яка різниця, де жити, аби комфортно”, виховання памолоді без національної пам’яті та коріння, ведеться давно. Про це повідомляє Upmp.news з посиланням на Український інтерес.

І прикладів тому дуже багато. Наведемо кілька.

То у вишах для студентів 1-2 курсів скасували вивчення історії та української мови. Мотивація була просто таки абсурдною: мовляв, викладачі нецікаво викладають ці предмети, повторюючи шкільний матеріял. На відміну від нас, інші країни цим предметам приділяють особливу увагу. Щоб отримати громадянство, потрібно здати екзамен з історії і державної мови. У нас ці предмети (надважливі для постколоніяльної країни та не завжди якісно пройдені в школі) можна було надолужити у виші, принаймні нагадати собі якщо не весь курс, то хоча б важливі етапи становлення української держави й мови, і свідомо до них поставитися – проте ці предмети далекоглядно знищують.

То з підручників історії зникають у чарівний спосіб усі візуальні українські маркери: Золоті ворота, бандура, козак, калина тощо. Усе, що символізує Україну, замінили на картинки мегаполісів і хмародряпів, універсальних для будь-якої країни. Та й сама назва підручника “Історія України” зникає, натомість з’являється “Вступ до історії”.

Тобто, зникають не лише українські символи, саме слово “український” стало зникати в багатьох книжках. Його уникають. Як наслідок, назва “українська” мова все частіше замінюється на назви “державна”, “офіційна”. Водночас, стало вважатися, що назва “мова національних меншин” звучить образливо і її всюди стали замінювати на “рідна”, “материнська”, навмисно надаючи українській – відстороненого офіціозного ставлення, а мовам меншин – рідності й теплоти. Уникання слова “український” призвело до того, що вже уникається навіть ім’я Тараса Шевченка. Власне, так сталося на врученні найвищої державної премії з президентом Зеленським: висловити промову про премію ім. Т. Г. Шевченка – і жодного разу не назвати ім’я генія! Ходять рекомендації не вживати слово “український”, щоб не провокувати. Питання – кого?

То в підручнику “Захист Вітчизни” матеріял супроводжується російськими картинками. Спецназ в російській формі, компас – російський, зброя – російська. Засилля картинок із російської армії тоді, коли наші ЗСУ та наші спецпризначенці (ССО) мають іншу форму, інше озброєння. І взагалі, під час війни між двома країнами – у підручнику “Захист Вітчизни” учням пропонують ворожу форму й оснащення як рідне, своє. Може й ворожі військові теж рідні? Вчитель зі Львова Сергій Хараху й досі судиться проти цього підручника та його диверсії. Точніше, навпаки. Вчитель підняв хвилю обурення, а судитися вже почали проти нього. Судиться видавництво “Генеза”, якому МОН дало доручення цей підручник надрукувати.

То Міністерство освіти пише закон про освіту, де мало би бути формулювання “навчання (освітній процес) – українською, а мова меншин може вивчатися, як частина українського освітнього процесу”. За таким формулюванням українська мова, як і написано в Конституції, мала би вищий статус за мови меншин, але й ураховані мови меншин. Однак, за наполяганням того ж МОНу, ухвалюють Закон з іншим формулюванням: “навчання українською” і “навчання мовами меншин”, за яким державну мову (українську) і мови меншин урівняли між собою. Поставили на один щабель. Звели в один ранг.

А що казати про навчальні програми? Ще наші батьки жалілися на програму з української літератури. А це ж предмет, основоположний для формування української національної свідомості! Програма нецікава й застаріла. Нам так казали. Ми так казали. Наші діти так кажуть. Мабуть і внуки казатимуть.

Ні, онуки не казатимуть, бо української літератури в школах скоро не буде.

Власне, допис про це – про знищення предмету українська література в освітньому процесі, а, отже, знищення українців та України міністерством освіти.

За міністра освіти Лілії Гриневич почалася реформа української освіти. Воно й добре. Школи пофарбували, відремонтували, дали трохи нового оснащення. Однак, за цим плюсом крився й величезний мінус: продовження знищення українських змістів в українській освіті, вилучення українських змістів із підручників і програм та заведення іноземного. Сам факт реформи – це не індульгенція владі на знищення української компоненти. До речі, водночас у Московії теж проводили реформу їхньої освіти з новими ремонтами й партами, паралельно витісняючи залишки мов їхніх корінних народів і тотально насаджуючи московитську. Так і в нас витіснялася з освітнього процесу мова корінного народу – українська. Щоправда нав’язуванням не московитської. Підходи вдосконалили. Тепер корінну українську витісняють мовами нацменшин і суцільними іноземними запозиченнями. Чи не в продовження московитської політики була розпочата українська освітня реформа? І чи не з тією ж метою?

Але повернімося до української літератури.

Зокрема, нашим міністерством освіти була проведена публічна дискусія про злиття/об’єднання двох предметів – зарубіжної літератури й української літератури – в один. Прихильники злиття посилалися на досвід європейських країн, мовляв, там немає двох предметів. Є одна література, де серед творів вітчизняних авторів, вивчаються зразки світової класики. Ці ж прихильники злиття посилалися на те, що розвантажити наших дітей (а час давно назрів) можна скороченням навчальної програми із зарубіжної літератури (колишньої російської), зменшивши обсяги російського спадку та приєднавши зарубіжну до української літератури.

Прекрасно! Здавалося б, благородна мета. Тим паче досвід сусідніх Європейських країн говорив сам за себе. Розглянемо, як приклад, навчальний план з літератури сусідньої Польщі. Справді, окремо польської літератури й окремо зарубіжної літератури в поляків немає. Усі літератури поєднані в один предмет. А тепер глянемо на співвідношення польських авторів і зарубіжних у цьому одному предметові. І тут нас чекає відкриття. У польських дітей передбачений обов’язковий список до прочитання, який розрахований на 5 років. Він читається з 4 до 8 класу. За 5 років навчання польські діти мають прочитати 39 обов’язкових творів. Ділимо 39 творів на 5 років навчання, це приблизно 8 обов’язкових творів на рік. Якщо опустити канікулярний час – це один твір на місяць. Цей твір читається повністю, а не уривками, повільно, всмак. І часу для його обговорення достатньо. А тепер питання, скільки серед 39 обов’язкових творів є творів зарубіжних авторів? Всього лише 5 авторів! Тобто, 1 зарубіжний твір на рік.

Хто ці автори? Льюїс “Хроніки Нарнії”, Толкін “Гобіт”, Діккенс “Різдвяна історія”, Екзюпері “Маленький принц”, Мольнар “Хлопці з вулиці Пал”. Ще є міти давньої Греції та вірші європейських авторів на власний вибір. Усі інші автори – польські!

Для порівняння українські учні мають обов’язкових для прочитання 64 автори із зарубіжної літератури та 61 автор із укрліт, та необов’язковий список із зарубіжної літератури на 130 пунктів, та список із укрліт на 140 пунктів (у деяких пунктах по кілька творів). Якщо в Польщі для прочитання книги (повністю, а не уривку) відведений місяць, то в Україні на книгу такого обсягу, наприклад, В. Рутківського відведено всього 4 години. То, може, у цьому й криється секрет, чому Польща за європейськими читацькими рейтингами – читаюча країна, а Україна – ні? Тому що в Польщі діти не переобтяжені читанням сили-силенної творів, а читають помірковано, всмак, найвідоміше – і їм не відбили охоту читати. До того ж, у програмі суттєво переважають польські автори, з близькою й зрозумілою тематикою, і наголос зроблено на вітчизняній літературі, яка виховує не космополіта чи раба, а насамперед польського громадянина, який любить, виборює і захищає польські цінності. То, може, (завдяки отакому вихованню) перед нами ще один секрет, чому польська нація сконсолідована, і Польща живе краще за нас?..

Здавалося б, ідея зробити й в Україні так, та об’єднати предмети обох літератур і в українському навчанні – давня мрія багатьох українців. Однак, знайшлися противники цієї ідеї. Їх одразу ж піддали нищівній критиці, мовляв, це бунтують вчителі зарубіжної (російської) літератури, котрі не бажають перекваліфіковуватися на українську. Однак, серед критиків об’єднання були й учителі української літератури. Розглянемо їхні аргументи.

Противники такого злиття обох літератур в одну аргументували свою позицію тим, що в нашій країні не можна об’єднувати в один ці два предмети, бо трапиться те, що завжди трапляється й з українською постколоніальною мовою. Отак, як російська імперська мова поглинає українську постколоніальну мову, так зарубіжна (читай, російська) література поглине українську літературу. Російська література (тобто всі, хто за нею стоїть) не здаватиметься. Вона замаскується: виставить попереду себе зарубіжну літературу та літературу меншин, і разом, як тільки вони опиняться поруч із українською літературою, її витіснять. Цих опонентів звинуватили в нагнітанні ситуації та в небажанні йти в ногу з часом і змінюватися.

Знайшлися й треті, які піддали сумніву чесність намірів МОН в об’єднанні двох предметів. Аргументом було те, що МОН уже завело в український освітній процес поряд із правильними новаціями безліч безглуздих іноземних запозичень, які витіснили не лише застаріле українське, але й українське якісне. Тож чи не приховує МОН за благими намірами замах на українську літературу?

Ці треті запропонували як перевірку чесних намірів МОН спочатку суттєво скоротити зарубіжну літературу до мінімуму авторів, щоб було видно це конкретне скорочення, а вже тоді додати цей скорочений список світової класики до української літератури. Також вони запропонували кількість годин обох літератур, які стануть однією, не скорочувати. Завдяки скороченому списку авторів і не скороченим годинам у дітей з’явиться розвантаження, вони стануть читати менше, довше і всмак, як у Польщі, до того ж не доведеться звільняти вчителів зарубіжної літератури, вони й далі матимуть години, але нової української літератури з вкрапленнями зарубіжної. Цих, третіх, теж висміяли, мовляв, вони поведені на теорії змови, а МОН, як ніхто, дбає про українські інтереси.

Звісно, було б добре, щоб міністерство освіти вислухало всі три сторони, врахувало всі ризики, насамперед для загроженої української мови, а отже, ризики для української літератури. Міністерство й урахувало – на користь знищення української літератури.

Сталося так, як і попереджали …

Міністерство освіти спрацювало блискавично. Це ми роками чекаємо вирішення українських справ, наприклад, ухвалення Закону про українську мову. Роками чекаємо утвердження для фінансування Урядом вже написаної Державної програми з розвитку української мови, якої так і не дочекалися… Антиукраїнські ж справи робляться дуже швидко. Не встигла відбутися дискусія про доцільність об’єднання двох літератур в одну, як міністерство освіти Гриневич швиденько уклало цей “об’єднаний” підручник, а міністерство Новосад надрукований новенький підручничок миттєво роздало по школах і, напевне, продовжить роздавати й за нового міністра.

Почнемо з обкладинки підручника. З назви зникла “українська”. Ну звісно! Тепер підручник для 5-6 класу називається “Сучасна художня література”. Відома протоптана антиукраїнська політична стежка, тож зникнення назви “українська” – продовження антиукраїнської політики МОН. Але ж не підкопаєшся! Чисто спрацьовано. Тепер це не українська література, тож і назва така.

Дивимося на обсяги української літератури в цьому підручнику. І тут нас чекає відкриття, як у випадку зі співвідношенням вітчизняні/зарубіжні автори в польській освіті – в українському варіанті все з точністю до навпаки. 44 сторінки підручника (з 5 до 49) – це українські автори, а 171 сторінка (з 50 до 221) – автори зарубіжної літератури. Отже, українська література, як і попереджалося – витіснена. Витіснена ким? Як і завбачалося – зарубіжними авторами, авторами національних меншин, російськими авторами.

Підручник був укладений за минулої влади. Роздається по школах за теперішньої влади. Видало цей підручник уже не видавництво “Генеза”, помічене не в одному скандалі з підручниками, а “Видавництво старого Лева”. Дуже патріотичне українське львівське видавництво, яке перепродує Москві права на художні книжки. Надрукувало й не скривилося. Гроші ж не пахнуть.

Чи будуть українці далі дискутувати про нецікаву українську літературу? Не буде скоро про що дискутувати. Як бачимо, предмету такого не стає в освітньому процесі.

Але саме українська література й українська історія прищеплюють українцям національну свідомість. Приживлюють корінням до свого народу, традицій, культури. Утверджують любов, повагу й бажання розвивати та підносити національне. Бажання служити нації.

За ці предмети варто поборотися ПРЕДМЕТНО.

Автор: Лариса Ніцой