Державні інституції як ознака розвиненості

Кожен з нас користується демократичними інституціями держави і не усвідомлює, наскільки це велика цінність, адже ще кілька сотень років тому, цього не було. Про це повідомляє Upmp.news з посиланням на офіційний блог Лідера партії “Національна платформа” Катерини Одарченко.

Як відомо з історії, домінація Західної цивілізації над Китаєм п’ятсот років тому відбулась саме завдяки створенню державних інституцій. Замість феодальної вертикалі права, з’явилась горизонтальна система державних інституцій які почали працювати не за волею вождя, а за указом закону.

Доволі пізнавально вивчати під призмою цього сучасні держави. Існує певний показник довіри населення в окремо взятій країні до державних інституцій, даний показник можна вважати своєрідним камертоном або лакмусовим папірцем соціальної еволюції. Ми звикли дивитись та оцінювати якість роботи окремого державного органу відповідно до того, хто його очолює та за які напрямки діяльності він відповідає. Але в окремих країнах все інакше.

Пострадянська еволюція

У країнах третього світу державні інституції є часто формальними ознаками наявності демократії у архітектурі керівників вождистського типу. Країни, у яких більшість влади сконцентрована у руках однієї людини, державні інституції всього-навсього є його інструментом втілення власної політики. Саме це було одним із пробуджуючих мотивів Великої французької революції, яка поставила питання прав людини вище прав суверена та надала повноваження інституціям діяти в межах компетенції, замість виконання волі короля.

Повертаючись від історичної теорії в реальність, цікаво спостерігати за, так званими, перехідними країнами, які наразі здійснюють процес реформування державного механізму. Прикладом може слугувати Україна.

У 2014 році відбулась “Революція Гідності”, яка вигнала корумповану команду президента Віктора Януковича та почала посилену інтеграцію до Європейського Союзу. При цьому, через шість років після Революції, далеко не кожен українець відчуває позитивні зміни.

Проблем одразу декілька. В першу чергу, варто зазначити, що будь-яка країна, яка здійснювала перехід від соціалістичної моделі до капіталістичної моделі з ринковою економікою та демократичними інститутами, проходила тривалий та, часто, болісний шлях до бажаного результату. Польща, країни Прибалтики, Грузія та інші пострадянські країни у своїй історії пройшли складний шлях реформ. І саме створення дієвих інституцій було одним із ключів створення ефективної системи державного апарату, бенефіціарами якого є всі громадяни країни.

Особливості України

Як тільки Україна стала на шлях реформування, основною проблемою була корупція. Для боротьби з нею було запроваджено державні інституції, такі як Національне антикорупційне бюро України, Національне агентство запобігання корупції, Державне бюро розслідувань, Спеціалізована антикорупційна прокуратура, Вищий антикорупційний суд, який займається справами лише за кримінальними статтями за корупційні зловживання тощо. Основною перепоною для їх ефективного функціонування виявилось намагання політичних еліт того часу, зокрема президента Порошенка, чинити тиск та здійснювати вплив, щоб їх діяльність не загрожувала його інтересам та інтересам наближених до нього осіб.

У цьому контексті важливо помітити наскільки відрізняється довіра громадян до державних інституцій в Європі та в Україні.

Наприкінці минулого року, соціологічна група “Центр Разумкова” проводила опитування населення щодо рівня довіри до соціальних інституцій, результати чого продемонстрували цікаві тенденції.

Серед державних та суспільних інститутів частіше довіра висловлюється до Збройних Сил України (їм довіряють 66% опитаних), Церкви (62%), Державної служби з надзвичайних ситуацій (60%), волонтерських організацій (60%), Державної прикордонної служби (55%), Голови міста (селища, села), в якому проживає респондент (54%), Національної гвардії України (52%), добровольчих батальйонів (52%), ради міста (селища, села), в якому проживає опитувана людина (50%).

Недовіра частіше висловлюється державному апарату (чиновникам) (не довіряють їм 79% опитаних), ЗМІ Росії (79%), Верховній Раді України (76%), судам (судовій системі загалом) (75%), Уряду України (75%), політичним партіям (73%), комерційним банкам (73%), Національному антикорупційному бюро України (НАБУ) (72,5%), Національному агентству з питань запобігання корупції (НАЗК) (71%), Спеціалізованій антикорупційній прокуратурі (70%), Вищому антикорупційному суду (70%), Прокуратурі (70%), Конституційному Суду України (65%), Національному банку України (64%), місцевим судам (63%), Верховному Суду (63%), Президенту України (60%), профспілкам (54%), національній поліції (53%), Службі безпеки України (51%).

Оцінюючи рівень довіри до політиків та громадських діячів, більшість респондентів висловлюють недовіру до всіх політиків, чиє прізвище було представлене в опитувальнику. Дещо частіше порівняно з іншими політиками довіра висловлюється президенту Зеленському (йому довіряють 33%, однак не довіряють — 62%) та голові парламенту Дмитру Разумкову (відповідно 30% і 57%).

Ці тенденції демонструють недовіру громадян не тільки до самих інституцій, а і до політичних еліт, які представляють інтереси народу.

Де шукати вихід?

Україна, яка інтеграцію до Європи та НАТО не тільки вибрала єдиним подальшим вектором, а і закріпила у своїй Конституції, має пройти той шлях, який пройшли її західні сусіди. Щоб це відбулось, політичні еліти мають відповідати викликам часу та усвідомлювати всю відповідальність, яка перед ними стоїть. Тут важливим є саме нові політичні сили, які не заплямували свою репутацію. Соціологічні опитування серед громадян України показало, що довіра до існуючих політичних сил вкрай низька і має мало шансів піднятись, а отже український виборець буде шукати своїх представників серед нової генерації лідерів. Таким може бути Катерина Одарченко з її партією “Національна платформа”.

Ця молода політична сила не була помічена у зв’язках з олігархами, що властиво для більшості інших. Більше того, вона системно виступає за рівні правила на ринку, щоб кожен мав змогу реалізувати свій потенціал серед інших.

Катерина Одарченко є частим гостем як у Сполучених Штатах Америки, так і у країнах Європи, та регулярно організовує конференції та зустрічі між представниками влади на Заході та Україні.

Зважаючи на те, як стрімко втрачає рейтинг нинішній президент України Володимир Зеленський, наступні вибори в Україні можуть стати переломними у її історії, оскільки на авансцену великої політики виходять молоді та перспективні лідери, які мають не тільки нові ідеї, а і нову ментальність.