«Діалог гоїть рани»

У четвер, 15 березня, у Варшаві відбулася презентація виданого у форматі книги інтерв’ю «Діалог гоїть рани», яке з блаженнійшим Святославом Шевчуком, предстоятелем Української греко-католицької церкви, провів керівник закордонного відділу Католицького інформаційного агентства Кшиштоф Томасік.

Оскільки однією з найважливіших тем цієї книжки є діалог, власне, пропоную до вашої уваги розмисли архієпископа Шевчука про те, чим він є.

– Я би хотів подякувати його преосвященству кардиналові Станіславові Дзівішові за те, що він, мабуть, був першим, хто прочитав цю книжку і написав передмову. Щиро кажучи, в моєму житті ще ніхто про мене так добре не говорив. Завтра в мене буде нагода, аби подякувати йому особисто – у Кракові також відбудеться презентація цієї книжки. Але насправді, коли я читав ці слова, то був ними дуже зворушений, їхньою теплотою, а також рекомендацією цього тексту і запрошенням до діалогу всіх тих, хто матиме можливість, бажання і час його прочитати.

Патріарх наголосив, що це його перша книжка та розповів, як з’явилася ідея її створення:

– Я ще ніколи не писав книжок. І це, мабуть, дуже символічно, що ця моя перша книжка вийшла польською мовою. Але також, якби не діалог, якби не це запрошення до інтерв’ю з боку Католицького інформаційного агентства і особисто з боку пана Кшиштофа [Томасіка – ред.], то я би, мабуть, ніколи не встиг особисто написати жодного тексту, жодної книжки. Наша дружба розпочалася, гадаю, у 2012-2013 році, і він вже тоді приїздив до нас в Україну, заохочуючи до діалогу. Тоді він приїхав по інтерв’ю, готуючи наш візит до Польщі на запрошення пана президента [Броніслава Коморовського – ред.] до Варшави. І тоді, мабуть, з’явилася ідея більшого інтерв’ю, бо ми мали враження, що не все вдалося обговорити в такому форматі, за такий час.

Темою книги є діалог, а саме, діалог, що гоїть рани:

– Дуже дякую за чудову назву цієї книжки, оскільки сьогодні насправді ніхто не читає книжок чи довгих статей, але всі читають назви, заголовки, особливо у Фейсбуці. І саме в цих трьох словах він сказав те, чого я, мабуть, не зміг сказати в усій цій книжці-інтерв’ю. Це справді майстерність і мистецтво журналіста, за які у цій ситуації я би хотів щиро подякувати.

Діалог, отже, є темою книги-інтерв’ю польського журналіста з українським архієпископом. Це діалог, власне, журналіста з визначною фігурою, це також, безперечно, діалог поляка з українцем за всіх тих обставин, контекстів, які таку розмову супроводжують. Але заразом це певна модельна взаємодія, що становить одну з основних і таємничих функцій кожної людини – розмова, діалог, власне:

– Насамперед я би хотів запросити до діалогу. Діалог – це містерія, таємниця. Мені дуже прикро констатувати, що часом сучасна людина не вміє діалогувати. Ми вміємо контактувати, перебуваємо в контакті з усім світом: пишемо смс-повідомлення, пишемо у Фейсбуці та іншими способами здійснюємо комунікацію, переказуємо інформацію. Але вести діалог насправді не вміємо. І наша спроможність до діалогу губиться десь на шляху розвитку сучасної культури. Звертаючись до духовної традиції Східної церкви, я би хотів сказати, що людину було створено для діалогу, покликано до діалогу, вона отримала від Бога великий дар вміння вести діалог. Св. Афанасій Великий казав, що людина це – logicos anthropos, тобто в своїй істоті має образ Логосу, Божого сина. В цьому полягає її спроможність до діа-логу. І лише, коли веде діалог, вона стає собою. Це цікаво.

Для сучасної людини діалог часом виявляється найважчим завданням. Чому? В чому полягає його суть? Діалог є, каже ієрарх, доланням людиною себе самої:

– Вийти з себе, із зосередженням на власному его до діалогу, до відкритості. Адже діалог – це обмін життям, а не лише інформацією. Отже, згідно з богословською доктриною Східної церкви, це шлях до обожіння, до того, аби стати собою і брати участь у житті Бога. У цьому полягає те фундаментальне запрошення, що ми його отримали від свого створення. Такий діалог завжди складається з двох моментів – зі слухання і слова, себто мови. Сьогодні психологи кажуть, що слухання є терапією, вислухати іншого – це значить взяти участь в оздоровленні. Але часто ми не маємо нікого, хто би нас просто вислухав, а ми не вміємо слухати інших. Аби слухати й почути іншого, треба мати час. А, з іншого боку, потрібно мати повагу до того, кого я слухаю.

Предстоятель греко-католиків наголошує, що слухати іншого зовсім не обов’язково значить згоджуватися з його думкою:

– Ні, воно є моментом майєвтики, як казав Сократ, допомогою іншому народити його слово. І, звісно, таке слухання є моментом, коли перед нашими очима ми маємо нагоду спостерігати Бога, присутнього в людині. А з іншого боку, діалог завжди є моментом мови, висловлювання. Моментом, коли можна ділитися собою з іншими.

Тоді, каже блаженнійший Святослав Шевчук, звертаючись до назви своєї книжки, діалог справді гоїть рани. А коли людина стає спроможною до діалогу з іншою людиною, ми разом переживаємо момент зцілення, наголошує він.

– Можливо, більшість відповідей, які ви тут знайдете, випливають з мого натхнення особистістю святого папи римського Івана Павла ІІ, бо він був пастирем діалогу, що руйнував мури поділів, мури передсудів. А таким чином, він був великим апостолом примирення. Він був лікарем – лікарем Європи, бо запрошуючи до діалогу, лікував цей континент, настільки зранений після Другої світової війни. Часом, аби жертви тієї чи іншої війни були спроможними вести діалог, треба, аби кожен з них пережив власне видужання. Якщо йдеться про польсько-український діалог, то ми є жертвами тих двох атеїстичних систем – нацистської і комуністичної, жертвами наших двох воєн між українцями і поляками у минулому столітті. Небезпека феномену жертви в тому, що ми завжди зосереджені лише на власному болі. А діалог допомагає вийти з такого замкненого способу існування до іншого, й саме тому є моментом зцілення. Тому я справді переконаний, що діалог гоїть рани. Ми повинні всіляко цінувати містерію діалогу.

Ієрарх наголосив, що запрошення до діалогу, який відбувся у представленій книжці, надійшло з польського боку.

– Може цей діалог, що розпочався таким чином, є запрошенням до ширшого діалогу – між Церквами, між народами, між державами. Лише ведучи діалог з іншим ми часом можемо зрозуміти, наскільки ж ми один одного не знаємо. Криза сьогоднішньої родини великою мірою полягає в тому, що чоловік і дружина не мають часу, аби вести діалог одне з одним. Багато років живуть поруч в одному домі, але не знають один одного. Те саме трапляється з народами. Ми усвідомлюємо, наскільки насправді українці не знають поляків, їхнього болю, історії, прагнень, цілей. Але також, наскільки поляки не знають українців, їм нічого не відомо про нас, про наш біль і наші прагнення. Часом кажуть, що кожен народ має свою національну істину. Але обмін в діалозі навіть власним болем є необхідним.

Архієпископ наголосив на неочевидних часом передумовах діалогу:

Часом ми потребуємо діалогу, аби пізнати себе самих . Немає іншого шляху до пізнання самого себе, аніж вийти з себе. Відомий історик наших часів Тімоті Снайдер, отримуючи в Римі нагороду блаженного пробоща табору в Майданку Омеляна Ковча, сказав, що кожен народ, аби пізнати себе, істину про власну історію, повинен пізнати свого сусіда. Гадаю, що такий діалог, провокація до нього, в позитивному сенсі цього слова, діалог, що ми його розпочали у цій невеличкій книжечці, стане доброю нагодою для взаємного знайомства українців і поляків. А також Церков греко-католицької і римо-католицької, особливо в Польщі. Знайомства наших держав, наших культур. Бо лише так ми можемо протиставитися тим демонам, що зараз знову воскресають в Європі та провокують ненависть, війну, смерть і біль. Нехай діалог справді гоїть рани.

Антон Марчинський