Дружина полоненого “азовця” Сергія Алєксєєвича: “Ми хочемо притягнути до відповідальності всіх винних у цьому злочині”

Інтерв’ю з Марією Алєксєєвич – дружиною одного з бійців полку “Азов” та оборонця Маріуполя Сергія Алєксєєвича, який опинився в бараці колонії №120 Оленівки на Донеччині та вижив під час жорстокого і цинічного терористичного акту здійсненого росіянами.

Доброго дня пані Маріє. Розкажіть, про себе та Сергія? Як Ви познайомилися зі своїм чоловіком?

Я за освітою практичний психолог, однак не працюю за своєю спеціальністю. Працюю в ІТ сфері 3 роки, до повномасштабного вторгнення ми з Сергієм мали багато планів, я хотіла розвиватися в ІТ, щоб до 30 років мати гарну кар’єру та займатися улюбленою справою. Сергій мені дуже допомагав завжди, як з навчанням в університеті, так і коли я навчалась на ІТ курсах.

Сергій постійно займався саморозвитком. Він завжди проходив якісь курси, багато читав, йому подобалось дізнаватися щось нове, він навчається на психолога, в нього було багато планів на майбутнє. Окрім психології його також цікавило програмування. Ми думали про те, щоб зробити кар’єри, купити або побудувати власний будинок, взяти з вулиці або з притулку пса, і жити спокійне життя.

Ми познайомились у 2018 році в соцмережі. Спілкувалися декілька тижнів, хотіли зустрітися якомога скоріше, однак через роботу я не могла вирватися хоча би на 1-2 дні. Під час спілкування я дізналась, що Сергій навчається на психолога в університеті, де на той момент також навчалась я, і теж на психолога. Пізніше мені потрібно було поїхати в університет і, оскільки Сергій на той час жив у місті Хмельницькому, ми домовились зустрітися. Першу зустріч я досі згадую і розумію, що це дійсно доля. Як тільки він мене побачив, то взяв мене на руки, обійняв і я тоді відчула, наскільки він для мене рідний… А в кінці 2018 року ми почали жити разом. Сергій тоді взяв з вулиці кота для нас, лікував його, тому що в нього були проблеми зі здоров’ям. Кіт з нами жив усі ці роки і зараз чекає разом зі мною повернення Сергія.

Сергій дуже сильний, як морально, так і фізично. Він не хотів мене засмучувати, ніколи не казав, що йому важко, а просто робив те, що мав. Але найбільше, мабуть, це проявилося під час оборони Маріуполя. Адже він ніколи мені не розповідав про справи в місті. Я, звичайно, знала, що там було пекло і боялась навіть ставити якісь додаткові питання, але мене вразило те, що він хвилювався більше за мене, ніж за себе. Завжди питав, як я, чи всього в мене вистачає, чи я в безпеці, підтримував мене, намагався підбадьорити мене, перебуваючи там, де 24/7 росіяни нищили все на своєму шляху. Я дуже пишаюсь своїм чоловіком.

Чи знали Ви, де воював Сергій та як вдавалося Вам спілкуватися?

До повномасштабного вторгнення Сергій перебував недалеко від Маріуполя, я знала, де він знаходився. 24 лютого 2022 року о 5 ранку він написав мені, що з ним все добре і як тільки буде змога, то вийде на зв’язок. Сергій не казав мені де саме він перебуває. Коли я побачила новини про оточення Маріуполя, то чомусь тоді одразу зрозуміла, що він саме там. Я запитувала в нього як він, він казав, що все добре, щоб я берегла себе і намагалась не хвилюватися. Пізніше я побачила інтерв’ю командира Азову, який повідомив, що всі Азовці, які перебували до 24 лютого в місті і за містом, обороняють Маріуполь.

Нам вдавалось спілкуватися тільки за допомогою месенджерів. Сергій не телефонував мені, я також не телефонувала, щоб не відволікати його від роботи, адже він військовий, він захисник України, і це було дуже важливо на той момент. Я завжди чекала бодай якогось повідомлення від нього і завжди коли отримувала повідомлення, то відчувала дійсно багато щастя, адже він живий. Адже це найважливіше.

Ми з Сергієм одружилися дистанційно 27 квітня 2022 року. Тоді потрібно було записати відео для РАЦСу, адже Сергій не міг бути постійно на зв’язку, і до прикладу одружитися через зум було би проблематично. Тому ми домовилися, що Сергій надішле мені відео, де підтвердить, що згоден одружитися зі мною та скаже, що він в оточеному Маріуполі. Саме тоді я вперше почула від нього, що він обороняє Маріуполь. Я пам’ятаю цей день дуже чітко, адже Сергій тоді не виходив на зв’язок декілька днів, а в день нашого весілля в нього вдалося це зробити, хоч ми й не знали, коли точно нас зможуть одружити. Я пам’ятаю, як коханий радів нашому одруженню, мене теж переповнювали емоції, і я впевнена, що цей день дійсно надав йому сил на подальшу боротьбу та надав надію на те, що він вибереться з міста живим.

Розкажіть, при яких обставинах був поранений Сергій, та що це за поранення було?

Сергій мені не розповідав про своє поранення під час боїв в Маріуполі. На мої питання, як в нього справи, як він себе почуває, завжди була відповідь: «живий, здоровий». Про поранення я дізналась вже коли Сергій був в полоні, в червні 2022 року. Я запитала у військової частини Сергія чи є відомості про те,  чи був Сергій поранений під час оборони. На що мені відповіли, що в нього вогнепальне поранення ноги. Через декілька місяців зі мною зв’язався побратим Сергія, який повернувся додому в рамках обмінів військовополоненими, та повідомив обставини поранення. Я не можу їх розголошувати, але можу сказати, що ворожа куля поцілила в кістку ноги і кулю не змогли витягнути в шпиталі на Азовсталі. І він досі ходить з кулею в нозі.

Коли і при яких обставинах Вам стало відомо про потрапляння Вашого коханого до колонії в Оленівці?

16 травня я бачила новини про те, що наші захисники виходить з Азовсталі в полон. Спочатку я не вірила, не могла повірити в те, що це правда. Пізніше вже з’явились офіційні звернення від представників влади України. Ганна Маляр на той час працювала в Міноборони та повідомила про те, що розпочалась «евакуація» захисників Маріуполя з Азовсталі. Пізніше це підтвердив президент України. Я не знала, чи вийшов Сергій в полон. Я постійно дивилась відео з російських новин, адже вони цю подію висвітлювали, публікували багато відео, де було видно обличчя захисників Маріуполя. І 19 травня на одному з відео я побачила Сергія. Це було відео з колонії в тимчасово окупованій Оленівці, Донецької області. Саме тоді я зрозуміла, що це полон, а не евакуація, як нам розповідали. Тоді я знайшла номер телефону військової частини, щоб запитати, чи Сергія зареєстрували при виході з Азовсталі як військовополоненого. На що мені відповіли, що дійсно Сергій є у списку військовополонених. Після чого я вже почала звертатися до інших державних органів та міжнародних організацій.

Чи вдавалося Вам зв’язатися з чоловіком після потрапляння його в полон?

На жаль, не вдалося. В січні цього року я наважилась написати йому лист, однак думаю, що скоріше за все він його не прочитав, адже є інформація про те, що до Азовців листи від близьких не доходять. Але зараз я вирішила, що напишу ще один лист і буду сподіватися, що Сергій зможе його прочитати.

Розкажіть більш детальніше, куди Ви зверталися для пошуку Сергія та яка була надана допомога від державних та міжнародних структур?

З самого початку я звернулась до військової частини, щоб дізнатися, чи є Сергій у списку полонених та розуміти мої подальші дії, адже на той час не було єдиного алгоритму, куди потрібно звертатися. Тільки пізніше створили дорожню карту від Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, в якій є алгоритм дій для родин військовополонених, безвісти зниклих та загиблих.

Зверталась до національної поліції, подала заяву на розшук, повідомила, що він чоловік вийшов з Азовсталі за наказом, надала підтверджуюче відео.

Далі зверталась до національного інформаційного бюро, СБУ, МВС, Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, Уповноваженого Верховної Ради з прав людини Дмитра Лубінця.

Я зверталась до МКЧХ постійно перші два місяці полону, адже я вірила в те, що вони мали би його зареєструвати при виході з Азовсталі, тому що нам розповідали державні органи про ці домовленості. Я їм телефонувала, писала на електронну пошту, однак відповідь була завжди такою, що вони не можуть відповісти оперативно, адже зараз займаються упорядкуванням інформації та повідомленнями від родин захисників, які вийшли з Азовсталі. Хоча Сергій теж вийшов з Азовсталі, але мені ніхто не дзвонив з представників МКЧХ, щоб повідомити це. Тільки перед терактом в Оленівці до мене зателефонували з МКЧХ повідомити, що Сергія в них немає в базі і вони не реєстрували його при виході з Азовсталі. Я запитувала як таке можливо, на що відповіді були досить розмиті та незрозумілі. Тільки цього року я дізналась про те, що в день виходу Сергія з Азовсталі представників МКЧХ не було. Жодного представника. Військовополонені, які вийшли в цей день, були не підтверджені офіційно як військовополонені. Я постійно писала та дзвонила в МКЧХ більше року, надавала їм підтверджуючи відео, що мій чоловік в полоні що вони мають його відвідати та підтвердити. Сергія офіційно підтвердили як військовополоненого тільки 31 серпня цього року. Що саме на це вплинуло – невідомо. Мені прийшло повідомлення від Координаційного штабу про це, я почала дзвонити в МКЧХ та НІБ, щоб уточнити чи це дійсно так. Представники МКЧХ повідомили, що росія підтвердила його офіційно, однак доступу до нього немає і вони його не бачили.

Зверталась також до Робочої групи ООН з питань насильницьких та недобровільних зникнень, подавала заявку на пошук мого коханого. Однак вже пройшов рік з часу подання заявки і досі жодної інформації від них я не отримала. Я запитувала навесні в них, чи отримали вони відповідь від росії, на що вони повідомили, що відповіді досі немає.

Також Координаційний штаб рекомендує звертатися до організації «Пошук Полон». Це група адвокатів, серед них є і російські адвокати, в тому числі їхній засновник. Я довго вагалась чи потрібно це робити, але минулої осені звернулась до них. Підтримую з ними зв’язок, але досі в них немає жодної інформації про Сергія від держави-агресора.

Загалом з усіма вищезгаданими структурами я досі на зв’язку та періодично їм пишу, щоб дізнатися, чи є нова інформація про Сергія. З деякими з них ми також періодично буваємо на колективних зустрічах, щоб зрозуміти, що робиться для повернення наших рідних. На жаль, відповіді на це питання завжди однакові: «ми працюємо, чекайте, робимо все можливе.»

Після теракту в Оленівці, як Вам стало відомо, про те, що Сергій живий?

Спочатку я побачила, що Сергій є у списку поранених  від Міноборони рф під час теракту в Оленівці. Я, звичайно, не хотіла вірити цим спискам, я сподівалась, що теракту взагалі не було. А 3 серпня минулого року я впізнала на одному з відео Сергія. Це було відео з донецької лікарні. Він виглядав виснаженим, обличчя трішки заділи уламки під час вибуху, інших поранень вони не показували. Він розповідав на відео, що чув два вибухи: на перший не звернув уваги, а після другого вже все почало горіти і військовополонені почали вибиратися з палаючого бараку. А після обміну 21 вересня мені зателефонував звільнений з полону захисник, побратим мого чоловіка, та повідомив, що Сергій дійсно вижив під час теракту та отримав поранення. Він був місяць в лікарні, після чого його в кінці серпня перевезли знову в Оленівку. Отримав поранення ноги, однак незрозуміло, наскільки серйозне, і невідомо, яку саме медичну допомогу йому надавали.

На сьогоднішній день, що Вам відомо про Сергія?

Я знаю лише про те, що Сергій двічі поранений. Звільнений з полону побратим розповідав, що в кінці вересня минулого року Сергія перевезли в росію разом з іншими Азовцями. З того часу, на жаль, я не отримувала інформації про мого чоловіка. Я продовжую звертатися до державних та міжнародних структур, але поки що безрезультатно.

Що Вам дає сили у боротьбі?

Мій коханий. Я постійно думаю про те, що не маю права здаватися, тому що він дуже багато пережив в Маріуполі, в Оленівці і досі переживає російський полон. Бувають, звичайно, моменти, коли здається, що вже немає сил, не знаю, що ще можна зробити, щоб повернути його додому. І в такі моменти я відчуваю тільки провину, тому що я можу взяти декілька днів, відпочити від всього, абстрагуватися, а Сергій цього зробити не може. Тому, звичайно, я намагаюся робити все, що в моїх силах, щоб його повернути.

Яка мета та ким створена ГО «Спільнота родин Оленівки»?

ГО «Спільнота родин Оленівки» створена Ганною Лобовою, вона дружина пораненого під час теракту в Оленівці захисника Маріуполя Олега Лобова. Саме вона об’єднала рідних поранених та загиблих захисників Оленівці задля того, щоб не дати забути про цю трагедію. Мета нашої громадської організації – це перш за все пришвидшити обмін поранених під час теракту захисників, адже їм загрожувала пряма небезпека життю і їм вдалось вижити; також вшанування пам’яті вбитих захисників під час теракту; і, звичайно, ми хочемо притягнути до відповідальності всіх винних у цьому злочині.

Розкажіть про діяльність вашої громадської організації?

З самого початку створення нашої ГО ми зосереджували сили на тому, щоб привернути увагу до теракту, адже після теракту, на жаль, все швидко забулось, про масове вбивство військовополонених ніхто не говорив та не згадував. Ми почали поширювати інформацію про теракт, залучились підтримкою ЗМІ, також ми їздимо закордон задля того, щоб про російський злочин знали не тільки в Україні, але й закордоном, щоб у нас було більше шансів знайти та покарати винних. Коли ми об’єдналися, то зрозуміли, що навіть на рівні держави було зроблено дуже мало. Адже тіла загиблих захисників повернули 11 жовтня 2022 року, а їхня ідентифікація тривала дуже довго, що виснажувало рідних захисників. Завдяки нашим зусиллям та зустрічам з державними органами, нам вдалося певною мірою вплинути на пришвидшення ДНК-експертиз. Станом на зараз майже всі тіла ідентифіковані та рідні змогли їх поховати.

Окрім цього, в Україні було відкрите кримінальне провадження за фактом загибелі та отримання поранень різного ступеня тяжкості внаслідок вибуху в Оленівці за статтею 438 ККУ, цією справою мав займатися слідчий, однак чомусь він спілкувався тільки з рідними загиблих в теракті захисників, в нього були і є їхні справи. Він не опитував свідків теракту довгий час, тільки після наших зустрічей з представниками влади нам вдалося це зрушити з місця, та свідків опитали. Зараз в Україні поранені під час теракту в Оленівці не визнані пораненими офіційно. Хоча є відео докази, також свідчення захисників, які повернулися з полону. Ми намагаємося вирішити питання, щоб слідчі також займалися справами пораненими під час теракту в Оленівці, щоб на національному рівні теракт розслідувався комплексно.

На початку серпня цього року Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими ініціював зустріч нашої громадської організації з представниками влади та правозахисними організаціями, щоб ми вирішили, в якому напрямку маємо рухатися щодо міжнародного розслідування. Перший етап вже був зроблений, ми, спільно з правозахисними організаціями, з якими співпрацюємо – Регіональним центром прав людини, Українською Гельсінською спілкою з прав людини, Медійною ініціативою за права людини передали звернення до Незалежної місії ООН з розслідування воєнних злочинів в Україні. Зараз ми спільно готуємося до міжнародних судів (Міжнародний кримінальний суд та Міжнародний суд ООН). Ми не можемо сказати, чи це спрацює і чи за справу вбивства та скалічення військовополонених візьмуться, однак будемо намагатися вплинути на це.

Також перед річницею теракту ми зареєстрували петицію на сайті офісу президента з проханням започаткувати дні скорботи та пам’яті за вбитими в теракті захисниками. Петиція набрала вже необхідну кількість голосів, ми очікуємо відповіді від президента. Окрім цього, ми звернулися до народних депутатів України, щоб вони посприяли встановити ці дні на державному рівні. 

Кожен день ми працюємо для того, щоб повернути поранених під час теракту захисників. Зараз є інформація про те, що Україна ініціює змішані міжнародні комісії спільно з МКЧХ задля того, щоб пришвидшити обмін поранених військовополонених. Однак незрозуміло, чи це спрацює щодо захисників Маріуполя. Тому що, наприклад, мій чоловік поранений ще з квітня 2022 року, отримав друге поранення в ніч на 29 липня 2022 року, тобто він вже другий рік перебуває в полоні з пораненнями, і яким чином змішані комісії будуть перевіряти стан полонених – незрозуміло. Але моя думка така, що це буде працювати тільки стосовно тих захисників, які нещодавно отримали поранення та потрапили в полон, адже в такому випадку буде легше довести наявність поранень.

Ми періодично зустрічаємося з державними органами України. В нас були зустрічі з Уповноваженим Верховної Ради з прав людини Дмитром Лубінцем, з представниками Головного офісу генерального прокурора України, зі Службою безпеки України, з представниками Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими. На усіх зустрічах ми чуємо тільки те, що росія не хоче обмінювати військовополонених, але ж обміни відбуваються, і чому за понад рік повернули тільки 11 людей зі списку важкопоранених під час теракту абсолютно незрозуміло. Адже цих людей відвели на сплановану страту і ми не знаємо, що далі планують росіяни щодо них. Тому, я вважаю, що державні органи України, які займаються обмінами, мають робити більше. Міжнародні організації не займаються обмінами військовополоненими, тому саме державні органи України мають спрямовувати зусилля заради того, щоб повернути тих, хто обороняв місто Маріуполь в повному оточенні майже 3 місяці, і тих, хто в полоні вже більше 17 місяців з пораненнями.

Нещодавно, у жовтні, представники ГО «Спільнота родин Оленівки» перебували у Празі з метою нагадування світовій спільноті про наших захисників та злочини, які здійснила росія. Розкажіть більш детальніше про вказаний захід.

Цей захід був організований благодійним фондом Трибуна Героїв, який займається підтримкою родин загиблих футбольних фанатів України. На матчі змогли нагадати про захисників Маріуполя, а також про теракт в Оленівці. Ми вважаємо, що за кожної можливості необхідно нагадувати про них, як про полонених, так і про загиблих.

Окрім цього, в нас були також інші поїздки цієї осені. В кінці вересня також наші представниці Олександра Мазур та Ксенія Прокопенко спільно зі звільненими з полону захисниками та представниками Координаційного штабу з поводження з військовополоненими відвідали Швейцарію задля того, щоб розповісти про теракт в Оленівці та привернути увагу міжнародних організацій та різних країн. Їм вдалося виступити в ООН, відвідали засідання 54-сесії ООН з прав людини, змогли зустрітися з представниками МКЧХ, також виступити в парламенті Швейцарії.

Також на початку жовтня наші представниці Анастасія Гондюл та Світлана Солонська відвідали Польщу спільно з Медійною ініціативою за права людини. На Варшавській конференції з людського виміру ОБСЄ наші представниці змогли розповісти свої історії, наголосити на важливості захисту українських військовополонених. Правозахисники розповіли про своє розслідування теракту в Оленівці, яке представили до річниці в липні.

В нас і далі плануються поїздки закордон, щоб теракт в Оленівці не забули. Однак, найбільша проблема в тому, що на всі ці поїздки потрібне фінансування. Ми залучаємося підтримкою благодійних фондів, однак цього недостатньо, тому що вони можуть оплатити тільки якусь частину поїздки, а на рівні держави не виділено коштів громадським організаціям, які їздять в робочі поїздки, щоб розповісти про російські злочини в Україні та військовополонених.

Про що мрієте, коли зустрінетесь з Сергієм?

Я просто хочу його нарешті побачити та почути. Хочу знати, що він у безпеці, відчувати, що він нарешті поряд. Я дуже часто думаю про реабілітацію Сергія після полону. Зберігаю собі різні психологічні та реабілітаційні центри, які можуть надати допомогу. Читаю додаткову літературу, щоб не нашкодити йому, коли він повернеться. Я дуже хочу повернути його до нормального та повноцінного життя. Найголовніше зараз – повернути його додому. А з усім іншим я вірю, що ми разом впораємося.

Як на Вашу думку українське суспільство може допомогти з визволенням полонених? Чи можете Ви надати рекомендації рідним, як діяти у таких випадках.

Я вважаю, що потрібно говорити про полонених не тільки називаючи цифру тих, хто в полоні, але й розповідати їхні історії, коли це можливо. Не тільки пам’ятати про те, що українські захисники досі перебувають в полоні, але й говорити про них при будь-якій можливості, як в Україні, так і закордоном. Я пам’ятаю, як минулого літа про окремих захисників Маріуполя говорили, поширювали про них інформацію, їхні обличчя знала величезна кількість людей і я думаю, що саме це врятувало їм життя і саме тому вони зараз вдома. Хоч і довгий час представники державних органів казали, що потрібно мовчати, бо будь-яка інформація може нашкодити, але я вважаю, що про захисників Маріуполя треба говорити, треба щоб всі знали їхні імена та обличчя, тоді в них теж буде шанс повернутися додому. Вони вірять в те, що ми про них говоримо, що ми за них боремося, що ми пробуємо постійно нові шляхи для їхнього обміну, вони вірять, що вони потрібні нашій країні так само, як були потрібні коли в Маріуполі стримували величезну кількість росіян, щоб вони не пішли на інші напрямки.

Основні рекомендації щодо дій родин військовополонених вказані на сайті Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, це дорожня карта, про яку я згадувала раніше. Що робити, як пришвидшити обмін військовополоненими, кожен вирішує самостійно. Хтось долучається до акцій, хтось ці акції організовує, хтось поширює інформацію, хтось дає інтерв’ю, пише статті, хтось допомагає ЗСУ, хтось їздить за кордон розповісти про тортури в полоні, хтось малює ілюстрації, щоб нагадати про військовополонених, хтось ходить на зустрічі з державними органами – все це важливо. Напрямів діяльності дуже багато і кожен вибирає свій шлях. Коли твоя близька людина в полоні вже другий рік, то звичайно, неможливо просто сидіти склавши руки, я так вважаю. Віра в те, що вони повернуться додому – це, звичайно, добре. Але для їхнього повернення ми маємо боротися щодня, тільки дії зможуть їх повернути додому живими. 

Дякую за щиру розмову!

Автор: Даріуш Ковальчик для Upmp.news