Хвороби росту інформаційної політики

П’ять ключових проблемних місць. Про це повідомляє Upmp.news з посиланням на НВ.

Будь-яка політика не є сталою величиною, це певний напрям діяльності, який проходить етапи/фази, зустрічає свої кризи, залучає нові інструменти та нові ідеї для оптимізації всіх процесів. Мета будь-якої політики — досягати поставлених цілей якнайшвидше і з найменшою витратою ресурсів. Логічно, що коефіцієнт корисної дії далекий від 100% навіть в розвинених демократіях зі сталою традицією стратегічної роботи.

Українська інформаційна політика значно змінилася з 2003 року, коли відбулася перша провокація росіян на острові Тузла. Розуміння своїх інтересів та реальних ворогів нашої держави з того часу викристалізувалося, і нещодавно підписану президентом Стратегію національної безпеки можна вважати реальним дороговказом для реалізації політик.

Водночас ухвалення ефективних політичних рішень часто буксує через наявність внутрішніх протиріч або хвороб, які залишаються в політичній системі нашої держави, і які лише частково намагаються вирішити різні уряди. Якщо говорити про реалізацію інформаційної політики, то варто виділити наступні проблемні місця.

1. Зарегульованість державної служби, роботи державних органів. Величезна кількість програм, стратегій, планів від різних органів влади вимагають постійних звітів, контролів тощо. Це забирає більше 60% часу людей на непотрібну бюрократичну роботу.

Як приклад: кожного тижня сім органів державної влади генерують більше 1000 сторінок «моніторингу інформаційного простору», які майже ніхто не читає. На підставі цих «моніторингів» рішення ухвалюються вкрай рідко. Ресурси держави використовуються неефективно.

Вирішення: концентрація задач в конкретних структурах, відповідальних за результат. Передача реалізації політик від міністерств в агентства.

Українська інформаційна політика значно змінилася з 2003 року

2. Некомпетентність людей, що працюють в сфері. Це стосується як державних службовців, які звужено ставляться до своїх обов’язків і концентруються на бюрократичних процесах замість результатів, так і політиків та експертів, які не володіють достатніми знаннями, щоб аналізувати процеси і пропонувати реалістичні сценарії отримання результатів.

Вирішення: освіта, освіта і ще раз освіта. Вкрай недостатньо професійної підготовки державних службовців та політиків, що прив’язано не в останню чергу до низького фінансування профільних закладів.

3. Спрощене ставлення ЗМІ та простих людей до інформаційної політики та безпеки, пошук простих рішень.

Вирішення немає, це загальна проблема всіх країн. Можливо лише збільшувати відсоток людей, які розуміють, що складні політичні процеси вимагають складних підходів та рішень. Знову ж таки, освіта, але загальна.

4. Відсутнє єдине розуміння того, чим є сфера «інформаційної безпеки». Відсутня вертикальна інтеграція смислів та підходів до управління безпекою. Оскільки діяльність у цій сфері здійснюють принципово різні люди (від офіцерів СБУ до журналістів і блогерів), то всі оперують різними поняттями та підходами.

Безпекою називають «стан захищеності від загроз». В сучасному інформаційному світі, коли будь-що можна перетворити на загрозу, така модель не працює. Сприйняття «інформаційної безпеки» виключно як безпеки, а не як лідерства в інфопросторі, як управління ризиками — обмежує можливості держави.

Вирішення. Щоб мати надію на ефективну конкуренцію за аудиторію, державна комунікаційна функція має бути максимально централізована та вертикально інтегрована (щоб за менший ресурс отримати більший результат). Для цього необхідно розділити між собою функції формування інформаційної політики та урядової комунікації.

5. Несерйозне ставлення до кризових комунікацій. Кризова комунікація — це нормальна урядова комунікація, тільки «на стероїдах». В державному апараті знову зникла культура ситуаційних центрів (ситуаційних кімнат, або «воєнних кабінетів»). Кожна наступна криза — це «новий досвід», який здобувається через нові помилки. Немає передачі знання. Колись безуспішно шукали «національну ідею», а тепер змінили цей термін на «стратегічний наратив». Однак острах, що викриють власну некомпетентність, не дає можливості залучити людей, які давно працюють з проблематикою і можуть допомогти обійти гострі кути або хоча б не робити зайву роботу.

Вирішення: замінити нескінчені наради людей, незацікавлених в результаті, на вузькі непублічні дискусії в рамках проблематики і з залученням реальних експертів з досвідом державного управління.

Звичайно, є багато інших проблемних місць, але саме ці лежать на поверхні багатьох процесів, і їхня «оптимізація» дозволить налагодити процес ухвалення політичних рішень. Ментальне топтання на місці з черговим обговоренням «хто ми і куди йдемо», замість створення і реалізації сценаріїв — це послаблення держави і повернення по спіралі назад у 2003 рік.

Автор: Артем Біденко, керівник Інституту інформаційної безпеки, екс-держсекретар Мінінформполітики.