Криза польсько-українських відносин: де вихід?

У відносинах між Польщею та Україною протягом останніх років відбуваються шалені піднесення, емпатія, підтримка (від гуманітарної допомоги до надання озброєння), до не менш швидкого охолодження і криз у стосунках між політиками та на суспільному рівні.

Такі собі американські гірки, як влучно зазначено у відкритому зверненні академічної спільноти УКУ. Тільки, в даному випадку, йдеться про безпеку та виживання цілої Європи в умовах російської агресії.

Так вже склалося, що українці та поляки мають не просту спільну історію, з кривавими сторінками й багатьма жертвами з обох сторін. Найскладніше звісно ж є ХХ століття, коротке й найкривавіше водночас. І польськими, і українськими землями прокотилися дві світові війни. При чому фронти ІІ Світової пройшли цими землями двічі, спочатку на схід пройшла коричнева чума, а від 1943 року в зворотньому напрямку пройшла чума тільки вже червона. І поляки, і українці дуже добре знали як нацистів, так і російських комуністів. АК (Армія Крайова) та УПА (Українська Повстанська Армія) чинили запеклий опір обом окупантам попри нерівні сили. Наслідком цього залишилися глибокі історичні національні травми в обох народів. Наслідки яких відчутні навіть понад 80 років по тому.

Коріння сучасної кризи

Після І Світової війни українські землі в підсумку опинилися вкотре поділені між чужими державами, мешканців цих земель ніхто не питав про їх бажання чи думку. Світ наново ділили переможці (США, Велика Британія та Франція), а вони на східну частину Європи дивилися через призму російського імперіалізму та шовінізму. Після 1921 року, згідно з Ризьким мирним договором між більшовиками та польським урядом Східна Галичина та Волинь стали частиною ІІ Речі Посполитої. Галичани активно протестували, але їх голосу ніхто не хотів чути. Волинь та її мешканці того часу мали вкрай низьку національну самосвідомість і, за великим рахунком, їм було байдуже під яким прапором знаходитися, лише б завершилася війна. Та й окреслювали себе як тутейші, без чіткої національної самоідентифікації.

Досвід спільного проживання поляків та українців у Галичині мав інший вимір, в імперії Габсбургів український та польський національні рухи між собою постійно конкурували. І тому українці Галичини намагалися активно пробуджувати національну самосвідомість селянства, закладали господарчі кооперативи тощо. Тобто намагалися не поступатися полякам в активності. Галичани також створили перші українські політичні партії, зверталися до селян та робітників, творили модерну націю. Саме тому вони дуже боляче сприйняли поразку Української Революції 1917 – 1921 років. Для багатьох було важко прийняти вердикт затверджений у Версалі (1919) та остаточно закріплений у Ризі (1921).

Міжвоєнна польська держава була багатонаціональною за своїм складом поляки, білоруси, українці, жиди, німці, литовці. У польських елітах політичних того часу перемогла візія Романа Дмовського, котра передбачала полонізацію національних меншин. Українці, яких у міжвоєнній Польщі проживало коло 6 млн. осіб такий підхід у питаннях освітньої та національної політики однозначно не сподобався. Окрім того за східним кордоном, у Совєцькому Союзі розпочала втілюватися в життя лєнінська політика коренізації (в українському варіанті українізації) більшовиків у союзних республіках. Це дало короткий, але сильний поштовх для розвитку української культури, освіти, преси тощо. На Волині, яка була прикордонною територією, мешканці дуже добре знали, що відбувалося по ту сторону кордону. Що призвело до сильних радянофільських тенденцій та популярності місцевих комуністів. Саме в національній політиці та політиці осадництва були стратегічні та тактичні прорахунки Варшави та місцевих польських чиновників.

В Галичині свою роботу провадили українські націоналісти під проводом полковника Євгена Коновальця, а на Волині комуністи, а в 1930-х роках і ті самі націоналісти. Жодні репресивні заходи польської влади у довгостроковій перспективі не давали очікуваного ефекту, опір лише наростав. Тому і Степана Бандеру, і Романа Шухевича, і Дмитра Клячківського виховала і зробила тими ким вони стали саме ІІ Річ Посполита та її політика стосовно національних меншин.

Звісно, поляки та українці на побутовому рівні не мали поміж собою такої напруги та неприязні. Діти на вулицях сіл спільно бавилися, практично всі знали і розмовляли польською, українською та ідиш. Спільно святкували релігійні свята, широким явищем були українсько-польські шлюби і тд.

Волинь 1943 – спільний біль

Події 1943 року на Волині, які призвели до взаємного винищення поляків окремими підрозділами УПА та місцевих селян та українців АК і Батальйонами хлопськими однозначно і суттєво послабили обидва національні Рухи Опору. Якщо трактувати ті страшні та трагічні події з точки зору міжнародного права був громадянським конфліктом між громадянами міжвоєнної Польщі польського та українського походження. Також варто нагадати, що всі польські та українські території, станом на 1943 рік, були під нацистською окупацією. І саме окупаційна адміністрація повинна була забезпечити відповідні умови для безпечного життя мирного, цивільного населення на цих теренах. Чому цієї норми не було дотримано? Відповідь лежить на поверхні і нацисти, і кремлівські комуністи прагнули одного – максимально ослабити і український, і польський національні Рухи Опору. Тому відбувалися заходи щоб виник конфлікт між поляками та українцями. Зрештою, в липні дійшло до кульмінації, коли польські осади на Волині почали палати, а жінок і дітей вбивати надзвичайно жорстоко і безжально. Звісно, були і українці, і поляки які рятували своїх сусідів перед неминучою смертю, при тому ризикуючи власним життям. Щодо генези конфлікту раджу прочитати уважно останній розділ монографії  Еви Томпсон Трубадури імперії, де вона робить ретельний аналіз совєцької преси після окупації Західної України у 1939 році. Так от, більшість публікацій того періоду виставляла поляків у негативному світлі, тим самим готуючи ґрунт для трагедії на Волині та в Галичині 1943 – 1944 років.

Варто нагадати обом сторонам, що в обох військових формаціях (УПА і АК) служили живі люди з плоті та крові, цим людям було притаманно помилятися, чинити страшні злочини, але разом з тим вести героїчну боротьбу за незалежність своїх держав. У випадку з Українською Повстанською Армією, ця боротьба велася без жодної зовнішньої допомоги чи підтримки, спираючись виключно на допомогу місцевого населення. Свою боротьбу проти совєцького окупанта до 1960-х років. А ті з вояків УПА, хто потрапив до рук НКВД і пережив катування, були заслані до сталінського ГУЛАГу, але навіть там вони підіймали повстання проти нелюдського режиму, що також змусило Хрущова взяти курс на десталінізацію й послабити каральну радянську систему.

Хочу підкреслити, що поляки (за винятком тих котрі проживали в СРСР) не знали всієї сили сталінських репресій. Українці надто добре пам’ятали й пам’ятають Голодомори, особливо Голодомор 1932-1933 років, страшний терор 1937-1938 років. Саме тому УПА й після 1945 року продовжувала свою боротьбу.

В часи радянської окупації тема подій на Волині 1943 року була під забороною як в соціалістичній Польщі, так і в радянській Україні. Лише після 1989 року в Польщі цю тему почали активно досліджувати історики. Пам’ять про ці страшні події зберігалися в пам’яті тих родин котрі вдалося втекти, ця пам’ять є болісною та емоційною. В їхніх спогадах УПА це жорстокі вбивці, різуни. Біль поляків є зрозумілим. Але від 1943 до 1964 року через ряди Української Повстанської Армії пройшло, за різними даними, понад 150 тисяч молодих українців, євреєїв, кримських татар тощо і зрозуміло, що не всі вони причетні до злочинів на Волині 1943.

Підрозділ ССО України ім. Героїв УПА привід до чергової кризи в стосунках Польщі та України

Під кінець травня цього року інформаційний простір у Польщі заполонила інформація про те, що Президент України Володимир Зеленський надав одному з підрозділів Сил Спеціальних Операцій почесну назву імені Героїв УПА. Президент Польщі Кароль Навроцький, відреагував вкрай гостро піднявши питання про позбавлення Володимира Зеленського найвищої польської нагороди, Ордену Білого Орла, якого надав ще Анджей Дуда (попередній польський президент). В підсумку, Президент Зеленський та колишні Президенти України повернули свої нагороди, якими їх відзначили їх польські колеги. Від своїх нагород відмовилися інші українські чиновники та посли. Також свою українську державну відзнаку повернув Колишній Надзвичайний та Повноважний Посол Республіки Польща в Україні – Бартош Ціхоцький.

Минулої суботи, у Варшаві відбулося Віче солідарності з Україною, під час якого виникла громадська ініціатива про нагородження Володимира Зеленського Громадянським Орденом Майбутнього (Obywatelski Order Przyszłości), в Інтернеті активно збирають підписи поляків.

Але варто наголосити, що йдеться не про нагороди (як тут не згадати слова Ліни Костенко про політичну біжутерію), а про стратегічне партнерство між двома народами та державами. Ми всі були свідками того як поляки та Польща прийняли наших жінок та дітей які втікали від війни в 2022 році, ми всі вдячні за це були, є та будемо. Українці в Польщі знайшли не просто прихисток, але й багато хто новий дім, Особисто для мене, Польща вже понад 12 років є другим домом. Абсолютна більшість українців, які залишаються в Польщі працюють, сплачують податки, чим суттєво розвивають польську економіку. Попри це, українці стали заручниками польської внутрішньої політики, праворадикальні політичні сили стараються розігрувати антиукраїнські настрої в польському суспільстві задля нарощування власних політичних рейтингів. При цьому вони не гребують розповсюдженням відвертих російських фейків та пропаганди спрямованих проти українських біженців.

В історичних дискусіях, які відбуваються в соціальних мережах і поза ними, більшість учасників дивиться на події минулого очима людини ХХІ століття. З одного боку це природньо, але тоді в тих дискусіях і суперечках втрачається розуміння і логіка вчинків людей які жили та приймали рішення відповідно до обставин своєї епохи, про це варто пам’ятати.

Отже, варто констатувати факт, що по обидвох сторонах кордону гору взяли емоції пов’язані з спільною складною історією ХХ століття. Тому хотів би нагадати і польським, і українським гарячим головам слова Міністра Закордонних Справ Польщі, Кшиштофа Скубішевського, що історія не повинна бути знаряддям в міжнародних відносинах. Це жодним чином не означає, що історія не має ваги, як бачимо має, її потрібно досліджувати об’єктивно і саме так подавати результати досліджень широкому загалу. Тобто історію потрібно залишити історикам, без політики та політиків. Травневий великий Конгрес польських та українських істориків засвідчив, що такий діалог потрібно продовжувати саме на фаховому рівні. Як влучно зазначив американський історик Тімоті Снайдер війну за пам’ять виграти не можливо.

Другий важливий висновок, польсько-українське поєднання дуже серйозно непокоїть рашистів, саме тому вони за всяку ціну хочуть посварити наші народи та держави. Наше завдання – не піддатися на їхні провокації та інформаційні вкиди, якби важко це не було. Лише разом ми зможемо відстояти нашу спільну свободу і незалежність у війні з дикою східною ордою.

Третій підсумок, мудрих та розважливих українців та поляків є більшість. Про це свідчать масові збори коштів на генератори взимку в межах акції «Терло з Варшави до Києва» та зараз коли зібрали кошти на автобуси для Вінниці. Дуже мудро висловився Прем’єр-міністр Польщі, Дональд  Туск: «На наших суперечках виграє третя сторона», так в історії вже було не раз і про це також маємо пам’ятати.

Автор: Олексій Ліончук, PhD з історії