Марк Русек-Вольський. Поляк, який їхав допомагати Україні

Історія людини, в якій польська солідарність перестала бути словом і стала дорогою на схід — туди, де було найнебезпечніше.

Є речі, про які держави говорять у деклараціях. Є речі, які вимірюють мільярдами, пакетами допомоги, технікою та дипломатичними рішеннями. А є те, чого не порахуєш у таблиці: людина, яка сідає за кермо й їде туди, звідки інші намагаються виїхати.

Марк Русек-Вольський був саме такою людиною.

Польський волонтер із Вроцлава та адміністратор спільноти «Razem dla Ukrainy» («Разом для України») регулярно приїздив в Україну й доставляв допомогу мешканцям прифронтових територій. Він організовував збори, купував і привозив їжу, медикаменти, засоби гігієни та корм для тварин. За повідомленнями польських та українських медіа, його діяльність була пов’язана передусім із Харківщиною.

27 липня 2026 року Марек загинув у Харкові внаслідок удару російського безпілотника. Про його загибель спочатку повідомила спільнота «Razem dla Ukrainy», а 4 серпня смерть польського волонтера офіційно підтвердило Міністерство закордонних справ Польщі.

7 серпня в Києві з ним попрощалися. На церемонії були присутні представники української та польської сторін, зокрема міністр закордонних справ України Андрій Сибіга та тимчасовий повірений у справах Польщі в Україні Пйотр Лукашевич.

І в цій історії є щось більше, ніж трагедія одного волонтера.

Є історія про Польщу.

Про країну, яка від перших днів повномасштабної війни стала одним із ключових тилів України. І про конкретних людей, які зробили цю державну солідарність особистою.

«Він їхав допомагати»

Про Марека не говорять як про людину, яка прагнула слави. Навпаки, люди, знайомі з його діяльністю, описують його як небагатослівного чоловіка, який часто вирушав в Україну сам.

Віртуальна Польща наводила слова співрозмовника, добре обізнаного з його роботою: «Самотній вовк. Дуже небагатослівний. Завжди їздив сам». За його словами, Марек мав житло в Харкові та довго перебував у місті.

Це важлива деталь.

Бо гуманітарна допомога в уявленні тих, хто спостерігає за війною здалеку, часто має вигляд коробок, складів, автомобілів і фотографій із передачею вантажу. Але насправді за кожною такою коробкою є хтось, хто має проїхати сотні кілометрів, дістатися небезпечних районів і привезти допомогу людям, які залишилися поблизу фронту.

Марек робив саме це.

За повідомленнями польських медіа, він регулярно їздив у прифронтові райони Харківщини, доставляв їжу, медикаменти та інші необхідні речі. Пйотр Лукашевич також розповідав, що Марек допомагав людям у прифронтових районах та брав участь в евакуаціях цивільних.

І саме тут історія однієї людини стає історією польської допомоги Україні.

Польща допомагає Україні не лише зброєю

Про польську підтримку України можна говорити мовою великих цифр.

У лютому 2025 року польська влада оцінювала загальний обсяг військової допомоги Україні приблизно у 15 млрд злотих. Польща була однією з перших держав, які передавали Україні важке озброєння у великих масштабах, а також першою серед країн-партнерів передала Україні бойові літаки.

У 2026 році ця підтримка не обмежилася військовою допомогою. Польща передала Україні енергетичну допомогу майже на 16 млн злотих. Понад 10 млн злотих було зібрано в межах кампанії «Тепло з Польщі для Києва», ще 5,74 млн злотих — завдяки пожертвам у Краківській архідієцезії та на рахунок Caritas.

Лише в межах кампанії «Тепло з Польщі для Києва» вдалося зібрати понад 11,3 млн злотих і придбати для України понад 500 генераторів. До збору долучилися 75,5 тисячі людей.

Але держава — це не лише міністерства.

Держава — це також люди.

І тому Марек Русек-Вольський є особливо промовистою постаттю: він показує людський вимір тієї самої солідарності.

Не пресконференція.

Не декларація.

Не дипломатична формула.

Автомобіль, завантажений допомогою.

Дорога на Харківщину.

І рішення їхати знову.

«Марк поїхав допомагати їм»

На прощанні в Києві Пйотр Лукашевич сказав слова, які дуже точно описують ціну цієї солідарності: Марек приїздив в Україну, щоб допомагати, привозив медикаменти й їжу та брав участь в евакуаціях. Востаннє він приїхав до Харкова, де загинув унаслідок російської атаки.

Український та польський дипломати називали його другом України. Андрій Сибіга, прощаючись із волонтером, назвав Марека «великим сином польського народу» та «великим другом України».

Це сильні слова. Але важливо не перетворювати їх на зайвий пафос.

Бо Марек не був символом за життя. Він просто робив те, що вважав необхідним.

І, можливо, саме тому його історія так сильно працює.

Вона повертає війну з рівня геополітики до рівня людського вибору.

Росія може запускати ракети й дрони, Кремль може говорити мовою імперії, пропаганда може намагатися переконати світ, що Україна — лише територія на карті.

Але Марек своєю присутністю відповідав на це інакше.

Для нього Україна була не абстрактною територією.

Там були люди.

«Він їздив туди, де боялися їхати навіть служби»

Один із людей, які знали його роботу, описав його ще різкіше. За словами співрозмовника WP, Марек «їздив по людей там, де боялися служби».

Цю фразу варто сприймати обережно: це свідчення анонімного співрозмовника, а не офіційна характеристика діяльності волонтера.

Водночас вона узгоджується з повідомленнями про його регулярні поїздки до прифронтових районів та участь в евакуаціях.

Саме тому слова про Марека не варто романтизувати.

Він не був героєм тому, що шукав небезпеку.

Він був героєм тому, що не дозволяв небезпеці визначати, кому він готовий допомагати.

Коли Україна прощається з поляком як із другом

7 серпня Київ попрощався з Мареком Русеком-Вольським.

На церемонії був міністр закордонних справ України Андрій Сибіга. Він назвав Марека «великим сином польського народу» і «великим другом України». На прощанні також були присутні представники польської дипломатичної місії та посол України в Польщі Василь Боднар.

Сибіга наголосив на головному: Марек не залишився осторонь, коли Росія принесла Україні війну. Він приїздив допомагати людям у Харкові, а його загибель не повинна зруйнувати українсько-польську солідарність.

Це вже не просто слова про одного волонтера.

Це політичний і моральний сигнал.

Російська агресія намагається бити не лише по українських містах. Вона прагне розділяти суспільства, сіяти недовіру між сусідами, переконувати людей, що кожен має рятувати лише себе.

Марек зробив протилежне.

Він їхав через кордон.

Не тому, що Україна була його батьківщиною.

А тому, що чужа біда стала для нього достатньою причиною допомогти.

Польсько-українська солідарність має ім’я

Є спокуса після смерті людини перетворити її на красивий символ.

Зробити портрет, написати кілька сильних слів, поставити свічку — і рухатися далі.

Але історія Марека Русека-Вольського заслуговує на інше прочитання.

Вона не лише про смерть.

Вона про те, як працює справжня солідарність.

Польща допомагає Україні на рівні державної політики — військово, дипломатично, гуманітарно, енергетично та логістично. Це підтверджують офіційні дані та публічні звіти.

Але поруч із державою діють люди, які збирають кошти, сортують допомогу, ремонтують автомобілі, організовують евакуації, везуть медикаменти й продукти.

Серед них був Марек.

Його внесок не вимірюється мільярдами злотих.

Його внесок вимірюється іншою одиницею — відстанню, яку людина готова подолати заради іншої людини.

Марек їхав.

Знову й знову.

А остання його поїздка стала нагадуванням про ціну свободи, яку українці платять щодня, і про те, що поруч із ними є люди з інших країн, для яких ця війна також стала особистою.

Російська агресія забрала життя поляка.

Але не забрала того, що він уособлював.

Бо дружба між народами — це не тоді, коли дві держави красиво називають одна одну партнерами.

Це тоді, коли в найтемніший час людина з одного боку кордону сідає в машину і їде на інший бік — допомогти тим, кого вона могла б ніколи не зустріти.

Саме тому ім’я Марека Русека-Вольського варто пам’ятати не лише як ім’я польського волонтера, загиблого від російського удару.

А як ім’я людини, яка показала дуже просту річ:

Польща може бути поруч з Україною не тільки на словах. Польща може бути поруч — на дорозі до Харкова.

Іноді історію великих союзів пишуть президенти.

А іноді — людина за кермом автомобіля з гуманітарною допомогою.

Марек був одним із них.