Репресовані волинські поляки: Подальша доля не відома

Кримінальна справа, якщо обвинувачений на момент її завершення залишався живим, переважно не містить інформації про його подальшу долю. Проте засудження на певний строк ув’язнення не має ставати вироком на забуття. Про це повідомляє Upmp.news з посиланням на Monitor Wołyński.

Подальша доля нам не відома. Таким формулюванням ми часто завершуємо нариси про репресованих волинян-поляків. Наведені далі історії теж закінчуються ним. Проте редакція «Волинського монітора» має надію, що ці публікації допоможуть прояснити долі героїв наших публікацій, а їхнім рідним – дізнатися про своїх предків.

Ми вже маємо такі приклади із рубрики «Повернуті із забуття». За роки її існування внук Яна Язвінського Ян Зейма з Великобританії доповнив статті про свого діда та його брата Казімежа Язвінського з Рівного. Зигмунт Вірпша з Варшави, син Ольгерда Вірпші, поділився цінними спогадами. Данута Вєльгош із Перемишля надіслала нотатки свого дідуся Владислава, брата Тадеуша Леховича. Анджей Корус, внук поліціянта з Рівного Станіслава Пахольчика, доповнив статтю про нього документами та фотографіями. Вєслав Штандера, внук сестри Антона Мацєєвського, загиблого під Анконою, теж поділився документами та фото.

А ось здобутки 2023 р.: ми знайшли Вітольда Варгоцького, внука поліціянта Яна Буліка, а дослідник історії пожежних команд Флоріан Пельчар із Жешува надіслав біографічну довідку про ще одного героя рубрики Мацея Жолнерчика. Минулого місяця завдяки Зофії Чілверз із Великобританії ми продовжили розповідь про її дідуся, вчителя в Нивецьку на Сарненщині Едварда Хлєбіка.

Ми будемо вдячні, якщо відгукнуться родичі героїв наших публікацій або ті наші читачі, які володіють детальнішою інформацією про них.

Селянина-бідняка Вацлава Краєвського, який народився в 1899 р. у селі Павловичі на Волині, працівники НКВД звинуватили в тому, що він «був конфідентом польської поліції і видавав їй революційно налаштованих осіб».

Під час обшуку, який провели 12 квітня 1940 р., оперуповноважений Озютицького РОНКВД Слесаренко та командир відділення міліції Озютицького РОНКВД Шереметьєв склали протокол. Цей документ вирізняється серед інших у справі. По-перше, він написаний суржиком, тобто російською із вкрапленнями української. По-друге, замість офіційного бланку використано картку, видерту з якоїсь польської конторської книги, на якій видніються написи на кшталт «Винний оцет (злотих за літр)», «Пральний порошок» (кг, упаковок, злотих)» тощо. Також у справі міститься довідка із сільради Павловичів, яка взагалі написана майже українською мовою, тільки російськими літерами.

При обшуку нічого компрометувального не знайшли, про що й засвідчено: «При обшуку нічого не виявилося».

І мова документів, яка свідчить про рівень грамотності служителів нової влади, і використання польських бланків досить яскраво ілюструють реалії першої совєтської окупації.

У протоколі допиту свідка-односельчанина Тимофія Лялька записано, що після військової служби Краєвський записався в «польські охотники кракузи»: «Під час перебування в партії кракузів ходили на заняття в колонію Адамувка майже кожен тиждень, а що вони там вивчали, як вони проводили вишкіл, мені невідомо». Щоправда, допитаний сказав, що не знає нічого про те, чи був той конфідентом, і що жодних антирадянських висловів від нього теж не чув.

Другий односельчанин Петро Березовський, який разом із Краєвським два роки ніс дійсну службу в «3-му легіоністичному полку», звинуватив його в тому, що під час служби той прислухався до розмов солдатів, а з 1924 р. співпрацював із поліцією і що він, переодягнений у поліцейську форму, нібито арештовував діячів комуністичного підпілля в Локачах.

Краєвський свою провину заперечував, зокрема на очних ставках, що зафіксовано в протоколах. Але це не стало на заваді прокуророві відділу зі спеціальних справах Волинської області Федькіну у висновку написати: «В достатній мірі провина доведена матеріалами слідчої справи, […] у злочині визнав себе винним».

Краєвського звинуватили в тому, що він «15 квітня 1934 р. був завербований у конфіденти польської поліції та займався зрадницькою діяльністю».

Справу передали до ОСО (рос. Особое совещание НКВД, укр. Особлива нарада) при НКВД СССР. Згідно з протоколом № 47 від 7 травня 1941 р., постановили: «Краєвського Вацлава Денисовича як соціально-небезпечного елемента помістити у виправно-трудовий табір строком на п’ять років, відраховуючи строк із 12 квітня 1940 р.» Його подальша доля нам не відома.

Той самий оперуповноважений Озютицького РОНКВД Слесаренко 13 травня 1940 р. допитував Анджея Костецького, коваля з Озютичів, який народився 1883 р. у селі «Сверани Купечівського району». Припускаємо, що йдеться про село Згорани (нині Ковельський район).

Його справа подібна до справи Краєвського: обвинувачення у співпраці з поліцією, допити односельців й очні ставки. Один з односельчан засвідчив: «Костецький Анджей є патріотом Польщі, виховує своїх дітей у патріотичному дусі щодо польської держави. Під його впливам рідний син Тадзік і нерідний син Стасек перебувають в організації «Щельци» (спотворене польське слово «strzelcy», йдеться про Стрілецький союз, – авт.), де навчаються воєнної справи на випадок озброєного виступу на захист польської держави».

Свою провину Анджей Костецький не визнав, хоч його прізвище дійсно знайшли у списку конфідентів Озютицької поліції. Слідчим не вдалося відшукати якихось конкретних слідів практичної діяльності обвинуваченого.

Слідство закінчили 21 грудня 1940 р. і справу направили на розгляд ОСО при НКВД СССР. Костецького, згідно з протоколом № 47 від 7 травня 1941 р., засудили на вісім років виправно-трудових таборів.

Документ зі справ Анджея Костецького

У слідчій справі зберігається довідка про те, що 31 серпня 1941 р. Костецького амністували на підставі указу Президії Верховної Ради СССР як польського громадянина. Його подальша доля нам не відома.

Міхал Пєцак на момент арешту працював лісорубом у Ківерцівському лісництві, проживав у Луцьку на вулиці Легіонів 7/1 (нині вулиця Волонтерська). Народився в 1897 р. у селі Таркавіца в Люблінському воєводстві.

Як вказано в документах справи, після військової служби (1918–1921 рр.) Пєцак працював деякий час у Рівному, в 1922 р. там же пішов на службу в поліцію. В чині рядового прослужив у різних населених пунктах Волині, останні два роки – в Луцьку, де його і застав прихід Червоної армії 17 вересня 1939 р. Арештували Міхала Пєцака 17 квітня 1940 р.

Пєцак виконував звичайну чорнову робота поліціянта: стояв на постах, керував дорожнім рухом, супроводжував арештованих. Його допитували кілька разів. Особливо слідчих цікавили колеги та конфіденти, але поліціянт сказав, що знати інформаторів та конфідентів не міг, оскільки йому не дозволяли чин і рід служби. Так само майже нічого не дали покази стосовно колег. Можливо, Міхал Пєцак спеціально називав прізвища тих, кого в Луцьку не було.

Сторінки паспорта Міхала Пєцака

Слідство не тривало надто довго. В обвинувальному висновку від 10 вересня 1940 р. зазначено: «Звинувачується в тому, що впродовж 17 років, із 1922 до 1939 р., служив у колишній польській поліції, захищав інтереси буржуазного уряду, тобто в злочині, передбаченому ст. 54–13 КК УССР. Винним себе визнав».

Справу передали на розгляд ОСО при НКВД СССР. Згідно з протоколом № 49 від 17 травня 1941 р., Міхала Пєцака засудили на вісім років виправно-трудових таборів, відраховуючи строк із 17 квітня 1940 р. Його подальша доля нам не відома.

***

З архівними кримінальними справами громадян УССР, репресованих совєтською владою, можна ознайомитися на сайті Державного архіву Волинської області.

(Далі буде).

Анатолій Оліх