«Ти головне не хвилюйся. У тебе є я»: історія Максима Зайченка
«Мамуль, ти тільки не хвилюйся. Я підписав контракт. Я маю захищати свій дім, свою землю, свою країну. Все буде добре, отримаємо перемогу — і я повернуся. Ти головне не хвилюйся. Я тебе люблю», — сказав Максим Зайченко мамі, повідомляючи про своє рішення піти до війська.
Надія плакала, кричала і не хотіла відпускати сина. Та водночас підтримала його вибір, бо розуміла: Максим ухвалив рішення, від якого вже не відступить.
У березні 2023 року він добровільно вступив до Національної гвардії України. Служив старшим солдатом у 12-й бригаді спеціального призначення «Азов» із позивним «Банні». Через пів року Максим отримав тяжкі поранення під час виконання бойового завдання поблизу Кремінної. Чотири дні лікарі у Дніпрі боролися за його життя.
11 вересня 2023 року серце 22-річного воїна зупинилося. Про це повідомляє Upmp.news з посиланням на блог Голови правління ГО “Центр українсько-польської міжрегіональної співпраці”, авторки, журналістки, блогерки Людмили Педоченко.
Гори, подорожі та київське «Динамо»
До війни Максим жив в Ірпені. Навчався в НУБІП України та працював в «Ощадбанку». Він був цілеспрямованим, добре розумів, чого хоче від життя, і впевнено йшов до своїх мрій.
Максим любив подорожувати. Особливе місце в його серці займали гори, де він відчував свободу та міг відкривати нові маршрути. Захоплювався сноубордингом, цікавився спортом і був відданим уболівальником київського «Динамо».
Із дитинства він любив футбол, грав у клубі «Діназ», а згодом долучився до фанатського руху. Їздив на матчі та підтримував улюблену команду. Навіть його військовий позивний «Банні» був відомий друзям і футбольному середовищу.
Надія раділа кожному досягненню сина. Для неї немає одного найціннішого спогаду, адже кожна мить, коли родина була разом, тепер стала особливо дорогою.
«Я бачила досягнення сина і завжди раділа разом із ним. Я завжди пишалася своїм Максимом», — говорить вона.
Друзі згадують його як життєрадісного, веселого і справедливого хлопця. Максим мав багато задумів, а свої мрії не відкладав на невизначене майбутнє — перетворював їх на конкретні плани й дати.
«Я маю захищати свою країну»
Максим не повідомив мамі про свій намір заздалегідь. Він зателефонував тоді, коли контракт уже був підписаний.
У його словах не було сумніву. Він вважав, що повинен захищати свій дім, землю та країну. Найбільше хвилювався за маму, тому намагався заспокоїти її і запевняв, що обов’язково повернеться.
«Ти головне не думай про погане. Все буде добре. І пам’ятай: у тебе є я. Я тебе ніколи не покину, я завжди буду поруч», — часто повторював Максим.
Ці слова Надія згадує й сьогодні.
У березні 2023 року Максим став військовослужбовцем 12-ї бригади спеціального призначення «Азов» Національної гвардії України. Брав участь у бойових діях на Запорізькому напрямку, зокрема поблизу Малої Токмачки, а згодом виконував завдання у Серебрянському лісництві неподалік Кремінної на Луганщині.
Побратими запам’ятали «Банні» сміливим, надійним і позитивним. Йому можна було розповісти про свої переживання і знати, що після цієї розмови стане легше. Для багатьох він був не лише товаришем по службі, а людиною, яку сприймали як брата.
Чотири дні очікування
7 вересня 2023 року під час виконання бойового завдання в районі Серебрянського лісництва поблизу Кремінної Максим отримав тяжкі поранення.
Його евакуювали до лікарні імені Мечникова у Дніпрі. Упродовж чотирьох днів медики боролися за життя молодого військового, однак отримані поранення виявилися несумісними з життям.
11 вересня Максима не стало. Йому було лише 22 роки.
Для Надії найважчим стало очікування. Навіть після страшної звістки вона продовжувала чекати, що син повернеться, зателефонує і скаже, що сталася помилка.
«Я чекала, що Максим повернеться, що все це — страшний сон», — згадує мама.
У ті дні поруч із Надією залишалися її молодша донька Вікторія, друзі Максима, побратими та його дівчина Катя. Вони підтримували її тоді, коли самій було майже неможливо втриматися.
Максима поховали у селі Струга на Хмельниччині, де живуть його мама та сестра.
За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені під час захисту України, старшого солдата Максима Зайченка посмертно нагороджено орденом «За мужність» III ступеня. Нагороду вручили його мамі Надії.
Життя між небом і землею
Після загибелі Максима життя Надії змінилося назавжди.
«Зараз моє життя — між небом і землею», — говорить вона.
Мама майже щодня приходить до могили сина і розмовляє з ним. За весь цей час, зізнається Надія, не було жодної хвилини, коли б вона не згадувала свою дитину.
Найбільшою опорою для неї залишається донька Вікторія. Разом вони говорять про Максима і намагаються згадувати його з усмішкою. У різних життєвих ситуаціях запитують одна одну: що сказав би Максим, як би він учинив, яке рішення запропонував би?
Так він залишається частиною родини. Не лише на фотографіях чи в документах, а в щоденних розмовах, спогадах і рішеннях найближчих людей.
Надія хоче, щоб люди знали, яким її син був у мирному житті: веселим, життєрадісним, справедливим і цілеспрямованим. Він не просто мріяв, а впевнено йшов до поставленої мети. Любив подорожі, гори, футбол, свою родину, друзів і життя, яке лише починав будувати.
За військовим званням, позивним та орденом стоїть 22-річний хлопець, який працював у банку, планував майбутнє, підтримував київське «Динамо» і хотів побачити ще багато нових місць.
«Я завжди буду поруч»
Бути сильною сьогодні для Надії означає берегти пам’ять про загиблих Героїв і підтримувати тих, хто продовжує тримати наше небо.
Вона майже щодня приходить до Максима і розмовляє з ним. Продовжує жити заради доньки, зберігає синові слова і розповідає про нього, щоб пам’ять не перетворилася лише на ім’я та дві дати.
Колись Максим казав мамі: «У тебе є я. Я тебе ніколи не покину, я завжди буду поруч».
Тепер його присутність живе інакше — у родинній пам’яті, маминих розмовах із сином, підтримці побратимів, спогадах друзів і в кожній історії, яку про нього розповідають.
Ця та інші історії про Захисників і Захисниць України та їхніх рідних є частиною документального проєкту «Серце вдома. Обличчя війни», створеного спільно з ГО «Центр українсько-польської міжрегіональної співпраці» та Україно-польською медіаплатформою UPMP.News.
Ми документуємо особисті історії, щоб імена, голоси та життя українських Захисників і Захисниць не зникали з нашої пам’яті.
Розповісти історію може будь-яка близька людина: мама, тато, дружина, чоловік, діти, сестра, брат, друг, подруга або людина, яка знала Героя чи Героїню.
Заповнити анкету:
https://forms.gle/usF4VGvE1e772hqRA
#ЛюдмилаПедоченко #Серцевдома #Обличчявійни #МаксимЗайченко #Банні #Азов #Памятаємо #UPMPNews #УПМП