У пошуках симетрії
http://www.nasze-slowo.pl/wp-content/uploads/2017/09/Kasia-Komar-Macynska_768x770-1.jpg

У пошуках симетрії

Культурознавчиня Кася Комар-Мацинська – погляд… Про це повідомляє Upmp.news з посиланням на “Наше Слово”.

Такого відчуття в мене ніколи не було у Ґданську. Не було його, мабуть, і раніше. Мені здається, що просто тоді був досить хороший період, хоч ми цього й не усвідомлювали до кінця. Коли я вчилася в першому класі ліцею, у Києві відбулася Помаранчева революція, яка викликала в нас почуття, що українцем бути круто, що це наша перевага, своєрідний колір в одноманітному суспільстві.

Під час навчання у Ґданську, коли там почав діяти Європейський центр солідарності, я часто брала участь в організованих ним подіях, серед яких – конференція «Європа з видом на майбутнє», зустрічі з авторитетними людьми, різні дебати, презентації книжок, лекції тощо. Директор центру, людина ідеї паризької «Культури», вводив у програму діяльності чимало пунктів, пов’язаних з викликами, які стоять перед сучасною Україною, а також специфікою польсько-українських відносин. Після Революції гідності українська тема стала навіть модною у Ґданську, місті свободи і «Солідарності».

Живучи на півночі Польщі, я відчувала, що діалог між поляками та українцями, взаєморозуміння чи хоч би шлях до нього – це щось, що відбувається. Звісно, не все було «рожевим», часто в історичних дискусіях із більш затятими польськими знайомими я мусила затискати зуби, проте ніколи не боялася, що хтось може мене зненавидіти за моє українське походження. А тепер, у зовсім іншому контексті часу і місця, я не можу повірити, що погляд на українсько-польські питання у двох кінцях однієї держави може бути діаметрально різним. І хоч частина польської інтелектуальної еліти у Ґданську, Варшаві та інших містах усе ж бореться за утримання решток позитивного діалогу між Польщею та Україною, зверху йде «добрий приклад», як належить почати вирішування українських справ (ніби досі на цю тему нічого не відбувалося). На жаль, така риторика знаходить своїх прихильників (особливо над Сяном).

У Павлокомі, де 1945 р. підрозділи АК спільно з місцевою самообороною вбили понад 350 українських мирних жителів, я в суботу 3 березня ц.р. побачила на цвинтарі море українських прапорів. На урочистість прибув міністр закордонних справ України Павло Клімкін, а також представники самоврядних структур Львова і Тернополя. Разом з ними приїхало чи не 10 автобусів з українськими громадянами. Майже кожний другий з них мав синьо-жовтий стяг. З польської сторони на урочистості в Павлокомі була присутня лише воєвода Ева Ленярт, яка так само взяла слово і, немов «відкрила Америку», кажучи, що взаємний діалог між поляками та українцями «має бути побудований на історичній правді». От така собі супер-ідейна фраза, настільки очевидна, наскільки й порожня. Хто ж скаже, що хоче будь-що стабільне будувати на брехні? Але без глибших роздумів цю банальну істину про правду повторюють за політиками і звичайні громадяни, які під впливом чи то фільмів у стилі «Волинь», чи розповідей дідів про жорстокі злочини українців, часто піднесених до ранґу родинних міфів, переконані, що ославлена правда стовідсотково на їхньому боці. Усвідомлення того, що в контексті польсько-українських кривд нема нічого складнішого, ніж одна спільна нейтральна істина, є марґінальним. Я з болем у серці спостерігаю, що з української сторони справа виглядає так само. Це видно хоча б із того, що у своїх промовах ніхто з гостей з України не говорив про українську меншину в Польщі. Зате, як я вже згадувала, вражала кількість української національної символіки і частота вигуків «Слава Україні!», ніби на кладовищі похоронені борці за волю України, а не жертви війни між сусідами. Щоб було зрозуміло, я згідна, що синьо-жовті прапори виглядають прекрасно, але чи вони якраз там і тоді були потрібні в такій кількості, я не переконана. Тим більше, що на врочистості, крім воєводи, польська присутність була зовсім не акцентована (жодного польського прапора, лише один вінок з біло-червоною стяжкою).

Павлокома 2006 р. мала стати одним із символів українсько-польського примирення. Біля Хреста закатованим мешканцям пліч-о-пліч стояли тоді президент Польщі Лех Качинський і президент України Віктор Ющенко. Це був момент, з якого можна було починати будування рівноваги підходу до історичних подій. Однак пізніші політичні зміни – спершу в Україні, потім у Польщі – не концентрувалися навколо історичних питань. Аж дотепер, коли ці питання почали цинічно розігрувати, будячи приспані демони. Але нам зараз не потрібні пафосні промови про якусь неіснуючу правду, не потрібна сліпа концентрація на власних героях. Нам потрібні щирі жести примирення, пронизані великою делікатністю до людських кривд, бо вони найбільш болячі.

Що нема симетрії в підході до примирення на історичному ґрунті, нині видно при кожній можливій нагоді, наприклад, під час польських святкувань у Гуті-Пеняцькій, які відбулися тиждень перед урочистістю в Павлокомі. Там, у свою чергу, присутність української сторони була незадовільною, звичайно, якщо не брати до уваги численної групи у більшості замаскованих чоловіків із червоно-чорними прапорами, нібито пов’язаних з партією «Свобода», які прибули на місце, щоб зробити зовсім непотрібну, а навіть шкідливу демонстрацію радикальної потреби вшанування власних героїв. Щоправда, кордони поліції не допустили молодиків до місця молитви, проте не мали впливу на їхню поведінку й розмови з представниками ЗМІ. Гута-Пеняцька, до речі, є найкращим зразком того, як важко дійти до об’єктивної правди. Поляки твердять, що село спалила українська дивізія, а українські дослідники, у свою чергу, звинувачують підрозділ німецької таємної польової поліції. Під час святкувань представник президента Польщі говорив про вину українських націоналістів, а українська сторона на місці, де було село, поставила меморіальні дошки трьома мовами, на яких, як можна додуматись, чорним по білому представила українську версію подій. Якщо діалог між нашими народами має так виглядати й надалі, то це заведе нас у глухий кут.

І на завершення. Чим відрізняються атаки аґресії польських націоналістів на релігійну процесію, що прямувала на Пикулицький цвинтар у Перемишлі, або марші народовців у День незалежності Польщі від походів українських націоналістів у Львові, присвячених 68-й річниці смерті Шухевича? Коли вулиці наповнює дим зі смолоскипів, навряд чи видно буде, які кольори мають прапори. А коли голосний крик перейде в рик ненависті, навряд чи хтось відрізнить заклик «Znajdzie się kij na banderowski ryj!» від гасла «Місто Львів не для польських панів!».

Минуле, поставлене на палаючому п’єдесталі, просто не дозволить нам дивитись у спільне майбутнє. І взагалі жодного майбутнього в нас тоді не буде! Перетягаючи націоналістичну линву, рано чи пізно хряпнемо в таке болото, що потім з нього не виберемося. Я хіба не мушу писати, хто, дивлячись на це, буде найголосніше реготати…