«Я не зможу без тебе жити»: історія Тетяни Савич та її чоловіка Руслана

Квіти були частиною їхнього спільного життя. Руслан дарував їх Тетяні часто, без особливої нагоди, щоразу обираючи різні. У цих букетах відчувалося його ставлення до дружини: уважне, турботливе і сповнене бажання тішити кохану жінку.

Коли Тетяна згадує перші зустрічі, у пам’яті постає високий і вродливий чоловік, який намагався виконувати її бажання. З роками поруч із ним вона звикла не лише до любові, а й до підтримки, поради та відчуття, що життєві труднощі їм не доведеться долати поодинці.

Тепер у будинку немає нових букетів від Руслана, але залишилися спогади про його доброту, любов до риболовлі та готовність допомогти кожному, хто цього потребував. Залишилася донька, яку Тетяна називає його копією, та онук, якого родина навчає пам’ятати: дідусь і надалі поруч із ним. Про це повідомляє Upmp.news з посиланням на блог Голови правління ГО “Центр українсько-польської міжрегіональної співпраці”, авторки, журналістки, блогерки Людмила Педоченко.

Чоловік, який не міг пройти повз чужу біду

До великої війни особливе місце у житті Руслана посідала риболовля. Вона давала йому спокій і ту внутрішню тишу, якої іноді так бракує у щоденних турботах.

Однак найбільше Тетяна хоче розповісти людям про його неймовірну доброту. Руслан не залишався осторонь, коли хтось потребував допомоги, і намагався підтримати інших усім, чим міг.

Саме ці звичайні людські риси найточніше пояснюють, ким він був для своєї родини. Поруч із ним Тетяна знала, що може попросити поради, поділитися проблемою і не залишитися самотньою перед складним рішенням.

Він не був людиною гучних слів, але його ставлення виявлялося у щоденних вчинках, постійній турботі та квітах, які з’являлися у їхньому домі не тільки у свята.

Повістка, про яку він мовчав

У квітні 2023 року Руслана мобілізували до лав Збройних Сил України. Про те, що він уже отримав повістку, чоловік певний час не розповідав дружині й повідомив їй лише перед проходженням військово-лікарської комісії.

Можливо, він не хотів завчасно тривожити Тетяну або намагався сам прийняти те, що незабаром їхнє звичне життя зміниться. Про причини цього мовчання тепер можна лише здогадуватися, але для неї той день назавжди залишився моментом, коли страх втратити чоловіка став майже фізичним.

Коли Руслан виходив із дому, Тетяна сказала йому:

«Я не зможу без тебе жити!»

Ці слова вирвалися не як підготовлене прощання, а як відчайдушне прохання залишитися. Відтоді минув час, але фраза й досі звучить у її голові, повертаючи до миті, коли чоловік переступив поріг і пішов у життя, де вона вже не могла бути поруч та захистити його.

Від Харківщини до Донеччини

Руслан служив стрільцем і помічником гранатометника 2-го стрілецького відділення 3-го стрілецького взводу 3-ї стрілецької роти. За інформацією родини, він проходив службу у 225-му батальйоні 113-ї бригади територіальної оборони.

Його військовий шлях пролягав через Харківську, Бєлгородську та Донецьку області. За цим коротким переліком географічних назв стояли місяці небезпеки, постійної напруги та очікування, з яким живуть родини військовослужбовців.

5 листопада 2024 року Руслан виконував бойове завдання поблизу селища Новодонецьке на Донеччині. Під час ворожого удару FPV-дроном-камікадзе він отримав смертельне поранення. Йому було 50 років. Відкриті джерела підтверджують дату, місце та обставини загибелі, а також його військову посаду. Повідомлення про загибель Руслана Савича

У травні 2025 року указом Президента України солдата Руслана Савича посмертно нагородили орденом «За мужність» III ступеня. У вересні державну нагороду передали його родині. Указ Президента України №358/2025, повідомлення Баранівської міської ради

Для країни ці відомості є частиною документування війни, але для Тетяни за ними стоїть день, коли її життя втратило звичну опору.

Перший рік, який минув наче уві сні

Після звістки про загибель Руслана змінилися не лише обставини життя Тетяни, а й саме відчуття часу. Вона говорить, що перший рік минув наче уві сні, коли людина виконує звичні дії, але майже не відчуває реальності навколо.

Щоранку Тетяна вставала і йшла на роботу, тому що так було потрібно. Робота давала обов’язок прокинутися, вийти з дому та прожити ще один день, навіть коли для цього не залишалося внутрішніх сил.

Колеги підтримували її та залишалися поруч, але найбільшою опорою стала донька — схожа на Руслана не лише зовнішністю, а й самою присутністю, яка повертає матері відчуття зв’язку з чоловіком.

Сьогодні сили Тетяні також дає онук. Разом із донькою вони розповідають хлопчикові про дідуся, згадують його у родинному колі та поступово втілюють мрії, які Руслан не встиг здійснити сам.

Вони навчають онука вірити, що дідусь завжди допомагатиме йому. У цій простій сімейній настанові живе не заперечення втрати, а бажання зберегти Руслана частиною родини, щоб пам’ять про нього передавалася далі.

Вчитися жити без його поради

Найважчим для Тетяни стала самотність, яка з’явилася після втрати чоловіка. Йдеться не лише про порожній простір поруч, а й про необхідність самостійно ухвалювати рішення, долати труднощі та звикати до життя без людини, з якою раніше можна було порадитися.

Тетяна говорить про це стримано, не намагаючись прикрасити власну витримку гучними словами. Бути сильною сьогодні для неї означає просто жити далі та намагатися не обтяжувати інших своїми проблемами.

Однак за таким визначенням стоїть щоденна праця людини, яка втратила найближчого, але продовжує вставати, працювати, підтримувати доньку й онука та берегти пам’ять про чоловіка.

Руслан залишається у спогадах про різні квіти, які приносив дружині, у любові до риболовлі та в добрих вчинках, про які пам’ятають люди. Він залишається у доньці, яку Тетяна називає його копією, у мріях, які родина втілює замість нього, та у словах, сказаних біля дверей перед розлукою.

«Я не зможу без тебе жити», — сказала вона тоді.

Сьогодні Тетяна живе, хоча це життя стало зовсім іншим. Вона продовжує його заради доньки та онука, зберігаючи Руслана у родинній пам’яті не лише як Захисника України, а як доброго чоловіка, який любив риболовлю, допомагав людям і постійно дарував дружині квіти.

Ця та інші історії про жінок, які чекають, шукають і тримають тил, – частина документального проєкту «Серце вдома. Обличчя війни», створеного спільно з ГО «Центр українсько-польської міжрегіональної співпраці» та Україно-польською медіаплатформою UPMP.News (УПМП). Ми документуємо та публікуємо особисті історії жінок тилу як свідчення незламних сердець, що б’ються вдома.

Якщо ви хочете розповісти свою історію, заповніть, будь ласка, анкету:
https://docs.google.com/forms/d/e/1FAIpQLSd-D4o5cSWBeCdrvLtqFyQodavhoRqYi3l5x5uOpQDvH59ing/viewform?usp=header

#ЛюдмилаПедоченко #Серцевдома #Обличчявійни #документальнийпроєкт #жінка #UPMPNews #УПМП #Центрукраїнопольськоїміжрегіональноїспівпраці