«Я пережила рак, розлучення і війну – і зрозуміла, що жити треба зараз»: велике інтерв’ю з Мариною Шевченко
Марина Шевченко двічі втрачала життя, до якого звикла. У 2019-му – через онкологію, що змусила її переосмислити себе. У 2022-му – через війну, яка забрала дім, бізнес і стабільність. Сьогодні вона – засновниця громадської організації «Фенікс ОМ» в Обухові, яка допомагає переселенцям пережити те, що сама колись ледве витримала. Це розмова про втрати, які не вбили, і про силу, яка не з’являється одразу – її доводиться вирощувати. Про це повідомляє Upmp.news з посиланням на блог Голови правління ГО “Центр українсько-польської міжрегіональної співпраці”, авторки, журналістки, блогерки Людмили Педоченко.
Марина, якщо повернутися в час до всіх подій – яким було ваше життя у Покровську?
Воно було дуже впорядкованим. Я навчалася у технічному університеті на гірничого інженера, але життя склалося так, що працювала в різних сферах – і в благодійності, і в соціальному страхуванні, і в медичних установах. Це давало досвід, розуміння людей, системи.
Потім у мене з’явився власний бізнес – я будувала його з нуля, і він працював 11 років. Це було стабільне життя: робота, дохід, розвиток, двоє синів, сім’я. Я жила з відчуттям, що все під контролем, що якщо працюєш – усе буде добре.
Ви були щасливі?
Я була впевнена. І тоді мені здавалося, що це і є щастя.
У 2019 році вам поставили діагноз. Як ви проживали цей період?
Це був момент, коли життя буквально зупинилося. Ти перестаєш думати про роботу, гроші, плани – усе стискається до одного: вижити.
Була складна операція, потім довга реабілітація. Але фізичне – це лише частина. Найважче – це психологічно. Коли ти залишаєшся наодинці зі страхом. Коли не знаєш, що буде далі.
Що змінилося у вас після цього?
Дуже багато. Я почала більше дослухатися до себе. І до людей. Почала розуміти, що життя не можна відкладати. Що немає «потім».
Раніше ти думаєш: ще трохи – і я поживу для себе. Після хвороби розумієш: або ти живеш зараз, або можеш не встигнути.
Але одночасно ви пережили ще одну втрату…
Так. Після 20 років шлюбу ми розлучилися.
Як для вас почалося повномасштабне вторгнення?
Як для всіх – шоком. Ми були у Покровську. І дуже швидко стало зрозуміло, що життя більше не буде таким, як раніше. Я з сином виїхала до Польщі.
Але повернулися. Чому?
Бо там я почувалася чужою. І не тільки в побутовому сенсі. Морально було дуже важко. І фінансово також.
Але головне – я відчувала, що я там не потрібна. А тут, у Покровську, були люди, які потребували підтримки. І для мене це стало вирішальним.
Я зрозуміла: краще бути в небезпеці, але бути потрібною, ніж бути в безпеці і почуватися порожньою.
Ви залишалися у Покровську до 2023 року. Що змінилося?
Ситуація ставала дедалі небезпечнішою. І настав момент, коли залишатися вже означало ризикувати життям.
У жовтні 2023 року я виїхала до Обухова.
Як ви пережили цей переїзд?
Значно важче, ніж перший. Бо ти вже знаєш, що таке втратити дім. І розумієш, що це надовго.
Я приїхала фактично без нічого. Без підтримки, без чіткого плану, без розуміння, як жити далі.
Ви говорите, що впали в депресію. Як це виглядало?
Це був стан повного виснаження. Я, людина, яка завжди діяла, раптом не могла нічого.
Ні працювати, ні планувати, ні навіть просто нормально функціонувати. Це дуже страшно – втратити себе.
У підсумку я потрапила до лікарні з діагнозом затяжної депресії.
Що допомогло вийти з цього стану?
Усвідомлення, що сама я не витягну. І що мені потрібні люди. І тоді з’явилася думка: якщо мені це потрібно — значить, це потрібно й іншим.
Так народилася ідея «Фенікс ОМ»?
Так. У січні 2025 року. Назва – дуже символічна. Це про відродження.
Як ви починали?
Чесно? З ризику. Я орендувала приміщення за свої гроші. Частину заощаджень витратила, частину взяла в кредит. Зі мною були кілька дівчат. Ми працювали безкоштовно. Просто вірили, що це потрібно.
Було страшно?
Дуже. Але після всього, що я пережила, страх уже не був головним.
Як вас сприйняла місцева громада?
Спочатку – насторожено. Це нормально. Переселенців часто сприймають як чужих.
Але коли починаєш говорити, ділитися історіями, допомагати – все змінюється. Люди бачать, що ми не “інші”. Ми просто люди, які пережили більше.
Чим сьогодні є «Фенікс ОМ»?
Це простір для всіх. Ми допомагаємо внутрішньо переміщеним особам, місцевим жителям, військовим.
Ми проводимо зустрічі, майстер-класи, надаємо психологічну підтримку, організовуємо допомогу. Виїжджаємо по громадах.
Наша мета – не просто допомогти, а об’єднати людей.
Це важливо для вас – саме об’єднання?
Дуже. Бо коли люди разом – вони сильніші.
Ми всі різні, але можемо підтримувати одне одного. І це змінює дуже багато.
Як вам вдалося розвинути організацію?
Через роботу. І наполегливість. Я писала листи – дуже багато. Просила підтримку. Шукала партнерів.
І поступово вони з’явилися: бізнес, банки, великі громадські організації.
Це вже системна робота?
Так. Ми допомагаємо переселенцям, працюємо з молоддю, навчаємо, співпрацюємо з владою.
Ви також працюєте на рівні громади. Чому це важливо?
Бо без цього нічого не зміниться. Я беру участь у радах, у плануванні розвитку громади, працюю з питаннями житла.
Важливо, щоб у переселенців був голос. Щоб нас чули.
Після всього пережитого — що для вас головне?
Жити зараз. І бути корисною. Бо коли ти допомагаєш іншим – ти сам відновлюєшся.
І що для вас сьогодні дім?
Це не місце. Це стан. І люди поруч.
Марина Шевченко – це історія не про виживання. Це історія про перехід: від стабільності – до втрати, від втрати – до сенсу.
Вона втратила майже все, що формує «нормальне життя»: бізнес, здоров’я, шлюб, дім. Але зібрала нову реальність – через інших людей.
І, можливо, саме в цьому головний нерв її історії: іноді, щоб відновити себе, потрібно почати рятувати інших.