«Я вийшов у двір і побачив, що всі будинки навколо спалені». Історія фотографа з Маріуполя

На початку травня Євген Сосновський опублікував фотографії щоденника восьмирічного сина знайомої — переховуючись від російських бомб, їхні сім’ї мешкали в одному з маріупольських підвалів. Публікуємо розповідь фотографа про те, що вони пережили, і про Маріуполь — яким він був і яким став. Про це повідомляє Upmp.news з посиланням на “Нова Польща”.

Маріуполь… Місто біля моря, в якому я народився і прожив усі свої 57 років. Ще донедавна це було промислове провінційне місто, в якому мало що змінилося з часів СРСР. Ну хіба що занепали колись красиві будинки, позаростали закинуті парки, а розбитими міськими дорогами їздили не комфортні муніципальні автобуси й тролейбуси, а напіврозвалені приватні маршрутки. Маріуполь рідко з’являвся в новинах. Не був він особливо цікавим і як культурний центр. І навіть те, що це приморське місто, не надто приваблювало любителів пляжного відпочинку, адже практично в самому центрі Маріуполя на морському узбережжі стояв завод «Азовсталь» — одне з найбільших металургійних підприємств України.

2014 року про Маріуполь заговорили не тільки у всій Україні, а й далеко за її межами. Місто стало останнім форпостом на шляху російської армії, яка тоді вторглася на територію України. 2014-го Маріуполь вдалося відстояти. І не в останню чергу завдяки самим містянам, які не боялися виходити на вулиці з українськими прапорами й відкрито демонструвати свою проукраїнську позицію, показуючи, що Маріуполь — це Україна. Вони активно допомагали українським військовим, копали окопи, самі брали зброю до рук і йшли воювати.

Можна з упевненістю сказати, що якби 2014 року Маріуполь опинився у складі так званої днр, то про жодний його розвиток не могло б бути й мови. У цьому легко переконатися, досить поглянути на нинішній Донецьк — колись цей обласний центр процвітав і активно розвивався.

Але Маріуполю було відведено зовсім іншу роль. Він став своєрідною вітриною українського Донбасу та Приазов’я. На його прикладі Україна показала, що таке проукраїнський та європейський вектор розвитку. За останні роки Маріуполь дуже змінився: з провінційного містечка перетворився на сучасне місто з красивими відреставрованими будинками, площами, парками, фонтанами, IT-хабами, облаштованими пляжами. Тут проходили всеукраїнські та міжнародні музичні, театральні та книжкові фестивалі за участю величезної кількості учасників та гостей. Маріуполь набув популярності і серед туристів, у нього з’явився свій унікальний та відомий бренд.

Починаючи з 2014 року, я активно знімав усі найважливіші події, що відбувалися в Маріуполі, і намагався через фотографії показати, як місто боролося з «русскім міром», як зароджувався новий, сучасний Маріуполь. Тож з’явилися мої фотопроєкти «Такі гарні люди» й «Таке гарне місто», героями яких стали мешканці нашого міста й сам Маріуполь. Мені подобалося вирушати пішки з фотоапаратом у руках у мандри міськими вулицями. Я любив знімкувати наше Азовське море, знімати маріупольців. Я любив Маріуполь таким, яким він був. І йому світило велике й цікаве майбутнє.

Але 24 лютого перекреслило всі плани. Маріуполь знову опинився в епіцентрі бойових дій після того, як путін заявив про так звану «воєнну операцію з денацифікації та демілітаризації України», а фактично оголосив Україні та всьому цивілізованому світу війну.

До останньої миті я сумнівався, що він піде на цей крок. І водночас був упевнений, що тільки-но путін усе ж перейде червону лінію, відразу буде жорстка адекватна відповідь Європи та США, які постійно заявляли про свою підтримку України та готовність вжити найрішучіших заходів у разі прямої агресії росії. Але заходи, вжиті нашими закордонними партнерами на першому етапі війни, виявилися недостатніми для того, щоби путін відмовився від своєї ідеї «захисту» людей, які, за його словами, «протягом восьми років зазнають знущань, геноциду з боку київського режиму».

Однак Україні вдалося стримати перший натиск рашистів, не дати їм увійти до Києва та Харкова. Отримавши відсіч на цих напрямках, росія зосередила свої зусилля на півдні та сході України, і Маріуполь виявився фактично заблокованим та відрізаним від решти країни.

2 березня в місті вже не було світла та води. Температура у квартирах знизилася до п’яти градусів. Але навіть у цій ситуації мене не полишала віра в те, що Маріуполю допоможуть, знімуть блокаду і центральним проспектом Миру незабаром пройде парад перемоги над рашизмом. Я сподівався на це навіть після того, як 3 березня обстріляли наш житловий район.

Того вечора ми з дружиною були вдома. Близько 17 години пролунав свист снарядів (вони пролітали зовсім поруч) і гуркіт вибухів. Почувся дзенькіт розбитих шибок. Ми кинулися в коридор, подалі від вікон. Було моторошне відчуття, що снаряд може будь-якої миті влетіти в наш будинок, у нашу квартиру. І ти навіть не встигнеш усвідомити, що сталося, — просто зникнеш і все… Але того вечора нам пощастило: у наш будинок снаряди не влучили. Вони прилетіли в сусіднє подвір’я й будинки за 50–100 метрів від нас.

Але, як виявилося, це були ще квіточки у порівнянні з тим, що очікувало нас незабаром. 6 березня у місті відключили газ, і мешканці будинків почали готувати їжу на багаттях, які розводили прямо у дворах біля своїх під’їздів.

Незважаючи на всі складнощі, багато людей були налаштовані досить позитивно. Як і я, вони надалі вірили, що все це жахіття незабаром закінчиться, причім закінчиться добре для нас.

А 8 березня багато чоловіків традиційно вітали жінок із жіночим святом. І навіть бійці ЗСУ завантажили цілу машину квітів та повезли їх жінкам у шпиталь.

А ще 8 березня випав сніг і у маріупольців з’явилося додаткове джерело води. Вони збирали сніг і розтоплювали його на вогні.

Наш будинок був розташований у середмісті, неподалік «Азовсталі». За десять хвилин ходьби від нас, ще ближче до заводу в своєму маленькому будинку жила 90-річна мама моєї дружини. В одному дворі з нею жили наші добрі друзі: подружня пара нашого віку та їхня донька з двома дітьми. Мама вже не могла пересуватися самостійно, тому ми щодня ходили до неї, щоби приготувати їжу та допомогти по господарству.

15 березня ми, як завжди, були у мами. Росіяни тоді вже безперервно обстрілювали територію заводу з важкої артилерії та літаків. Коли розпочався черговий обстріл, перші снаряди впали зовсім близько від нас, у сусідньому городі. Я кинувся в будинок, але щойно забіг у веранду, в неї влетів снаряд, який розірвався за метр-півтора від мене. Пролунав жахливий гуркіт, а тоді — тиша і повна темрява. Мене завалило цеглою, балками даху, шифером. Тієї миті я подумав, що це вже все… Але потім відчув, що можу ворушити руками і ногами, почав розгрібати каміння, яке мене завалило.

Коли вдалося вибратися з-під завалу, я побачив навколо себе суцільну пелену якогось жовтого туману з неприємним запахом. Я й надалі нічого не чув, але головне, що був живий. Дістався до будинку друзів, де ховалася і моя дружина. На щастя, ніхто з них тоді не постраждав. Сам я відбувся контузією. Вочевидь, мене врятувало те, що, почувши свист снаряда, я (вже інстинктивно) впав на підлогу, і мене лише завалило уламками.

За кілька днів до того, 12 березня, рашисти скинули бомбу на школу № 66, яка знаходилася за 50 метрів від мого будинку, — найкращу і найсучаснішу школу в Маріуполі. Але, очевидно, у їхньому розумінні це був «стратегічний військовий об’єкт», який підлягав знищенню.

Таким же «стратегічним військовим об’єктом» була і неймовірно красива будівля драматичного театру, на яку бомби впали 16 березня. Тоді в театрі перебувало близько тисячі людей, поруч працювала польова кухня, з великої цистерни роздавали воду. А перед будівлею величезними білими літерами на асфальті було написано слово «ДІТИ». Та навіть це не зупинило того, хто натиснув кнопку скидання бомби. За інформацією Associated Press, у театрі загинуло близько 600 людей, але точне число досі невідоме. Окупанти закінчили розбирати завали лише 20 травня й приховали дані про справжню кількість знайдених тіл — їх вивезли за територію міста й поховали у братських могилах.

Вранці 17 березня ми з дружиною знову збиралися йти до мами, але до нас у двері постукали. Я відчинив. На порозі стояла донька тих наших друзів із двома дітьми. Всі троє були в пилюці й крові. «Нас обстріляли. Ми поранені… Ми ховалися у ванній, снаряд влетів прямо туди… Тато теж поранений. Він не зміг встати і лишився там…» — тремтячим голосом сказала вона.

Те, що ми побачили, коли djyb зняли поспіхом намотані пов’язки, нас шокувало. У жінки з руки було вирвано шматок м’яса. У хлопчика на спині теж був вирваний шматок шкіри з м’ясом, а у дівчинки — сильно розсічена голова. Мати фактично врятувала своїх дітей, коли під обстрілами привела їх до нас. Якби вона цього не зробила, могло би статися непоправне. Вона навіть не помітила, що у неї на нозі було ще дві рани, і з однієї текла кров.

Про жодну медичну допомогу тоді неможливо було й мріяти. У місті вже йшли вуличні бої, а найближчі лікарні рашисти розгромили. Тому довелося самим обробити рани та зробити перев’язку. Поранені діти і їхня мама залишилися в нас. Перші дні були для них дуже тяжкі. Рани боліли. Мама ледве пересувалася кімнатою з двома ціпками, а восьмирічний хлопчик намагався терпіти біль, як справжній чоловік, однак ночами часто прокидався і плакав.

З кожним днем обстріли посилювалися. Але до 20 березня наш двір залишався майже цілий, хоча на сусідні подвір’я вже падали бомби, руйнуючи будинки й вбиваючи людей.

Рано-вранці 20 березня я вийшов у наш двір і побачив, що майже всі будинки навколо спалені до тла, а з деяких квартир досі вириваються язики полум’я. Вціліли лише два будинки — наш і сусідній.

А о 14 годині знову почався обстріл. Ми, як і раніше, ховалися в себе в квартирі, у коридорі. Вона розміщувалася на першому поверсі зі східного боку будинку, а рашисти стріляли із заходу, тому ми сподівалися, що в коридорі будемо у відносній безпеці, і не спускалися до підвалу. Стіни трусилися від вибухів снарядів. Це було вже зовсім не так, як 3 березня. З криків людей у під’їзді ми зрозуміли, що один зі снарядів влучив у квартиру на четвертому поверсі і в ній почалася пожежа. Хтось кричав, що потрібно тікати з будинку, хтось пропонував спробувати загасити пожежу. Але в цей час до нашого під’їзду увірвалася група кадирівців, які почали виганяти мешканців із квартир.

У грубій формі вони вимагали негайно покинути приміщення. Їх не зупинило й те, що з нами були поранені діти та жінка. Нас просто виштовхнули з квартири, навіть не давши зібрати необхідні речі. Вдалося схопити тільки те, що стояло біля дверей — сумку з документами, рюкзак із фотоапаратом, невелику валізу із поспіхом накиданими туди речами і два термоси з водою. Мама дітей ледве пересувалася, тому ми змогли дійти тільки до сусіднього будинку і спустилися в підвал, де прожили два наступні тижні.

Незабаром після того, як ми спустилися в підвал, пролунав дикий крик. Кричала жінка. В істериці. Вона повторювала лише одну фразу: «Навіщо вони вийшли… Навіщо вони вийшли… Навіщо вони вийшли…» Виявилося, що її син, Денис Мєдведєв, вибіг із дому на вулицю, щоби подивитися, який поверх горить і спробувати його загасити. Але в цю ж мить його вбив снайпер. Пряме влучення у скроню. Батько Дениса, Андрій, кинувся до сина і впав поруч із ним, підкошений наступним пострілом. Жінку, яка кричала, звали Анжеліка. Вона за одну мить втратила сина й чоловіка.

З нею залишилася молода дружина Дениса Лєра та її однорічна донька Кароліна. Вони теж оселилися у підвалі поруч із нами. Їхня квартира розміщувалася в цьому ж будинку на восьмому поверсі, але перебувати там уже було неможливо через постійні обстріли. А тіла загиблих пролежали перед будинком цілий тиждень. Потім приїхав помаранчевий самоскид, наполовину заповнений трупами, і представники так званої днр закинули туди Дениса й Андрія. Це все відбувалося на очах Анжеліки — я покликав її, побачивши, що приїхали забирати тіла. Їй віддали особисті речі, знайдені в загиблих. У Дениса з пальця не знімалася обручка, і один із днр-івців запропонував відрізати палець. Анжеліка не погодилася, і тоді хтось приніс олію і з її допомогою обручку зняли.

Але це було вже пізніше, через тиждень. А наступного ранку після того, як ми «переселилися» в підвал, я вирішив проникнути в нашу квартиру в надії на те, що кадирівці вже пішли з дому. Потрібно було годувати дітей, а вся їжа залишалася вдома. З собою у нас було лише два термоси з водою. Але щойно я повернув за ріг, побачив, що нашого будинку більше немає. Стояли лише чорні стіни з порожніми очницями вікон.

Перед входом до нашого під’їзду лежало обгоріле тіло. Впізнати людину було вже неможливо — очевидно, це хтось із мешканців будинку намагався рятуватися від пожежі. Я зайшов до своєї квартири. Її також не було. Залишилися лише голі стіни й грубий шар попелу. Все, що було в квартирі, вщент згоріло. Я сподівався, що вціліло бодай те, що було в підвалі — невеликий запас продуктів, мої фотоапарати, монітор, телевізор та інші цінні речі. Але підвал також вигорів повністю. Вогонь був таким сильним, що скляні банки з варенням і соками, які там стояли, сплавилися між собою.

Ми залишилися без їжі. Я повернувся до підвалу і сказав дружині, що нашого будинку більше немає… Потім пішов по підвалу в надії знайти хоч якусь їжу. До нашого приходу в ньому жили інші люди, але коли будинок опинився в центрі бойових дій, вони перебралися у безпечніші райони. Мені вдалося знайти шматочок вершкового масла, залишений в одному з підвальних приміщень, а на вулиці я назбирав розсипані під балконом горіхи. То був наш перший сніданок. Ложечка масла і горішок… Ложечка масла і горішок…

Діти були задоволені, але цієї їжі, звісно ж, не вистачало. Я вийшов із двору в пошуках чогось їстівного. На розі сусіднього будинку знову натрапив на обгоріле тіло. З одного з балконів звисала «мотузка», зв’язана з простирадл і якихось ганчірок. Напевно, хтось намагався спуститися нею, рятуючись від пожежі. Сподіваюся, йому це вдалося…

Те, що я побачив, вийшовши з двору, мене шокувало. Один із центральних проспектів Маріуполя нагадував декорації до якогось апокаліптичного фільму. Повсюди уламки будинків, якісь речі, обірвані дроти, знесені вибухами дерева. В одному з будинків зяяла величезна пробоїна з дев’ятого до першого поверху. Ми навряд чи колись дізнаємося, скільки маріупольців поховано під такими завалами.

Посеред проспекту поруч із популярною колись пекарнею стояв підбитий російський танк. Сама пекарня була розгромлена, але, проходячи повз, я помітив на підлозі біля входу щось схоже на цукерки. Заліз усередину. Мені пощастило: це справді були дві цукерки. Але коли я попрямував до виходу, то побачив дуло автомата, скероване на мене. Просто переді мною стояла група кадирівців, чоловік п’ять-шість. Здавалося, ще мить — і пролунає постріл… Почулася команда: «Бігом сюди!» Я підійшов. «Що ти тут робиш?» Я відповів, що шукаю їжу, що в мене в підвалі двоє поранених дітей і їхня мама, яких треба чимось годувати. Вони наказали роздягнутися, оглянули мене — чи немає синців від бронежилетів, «військових» татуювань. «Чистий», — сказав один із них. Мене відпустили, але попередили: «Більше тут не з’являйся. У нас наказ — стріляти без попередження!»

Я повернувся в підвал з двома цукерками. Там же в підвалі знайшов ще пів банки тушонки, залишеної попередніми «жителями». Того дня у нас була розкішна вечеря…

Варто сказати, що діти доволі стійко переносили всі наші складнощі. Особливо міцно тримався хлопчик, хоч йому всього лише вісім років. Він намагався терпіти біль, не плакати. Словом, поводився, як справжній чоловік. Навіть під час перев’язок, коли доводилося віддирати бинти, що присохли до рани.

Вже на другий день нашого підвального життя мешканці будинку, побачивши, що ми залишилися без їжі, принесли нам цілу каструлю гарячого супу, запропонували робити перев’язки в одній із квартир на першому поверсі, де, на відміну від підвалу, було світло, чисто та відносно безпечно, і допомогли з медикаментами. Скільки таких чудових, добрих людей ми зустріли за ці два місяці нашого перебування в Маріуполі, Токмаку, Запоріжжі, Києві! Вони приходили нам на допомогу у найскладніших ситуаціях. І фраза «Такі красиві люди», якою я назвав свій фотопроєкт, повною мірою підходила кожному з них.

Ми потроху звикали до підвального життя. Через постійні обстріли діти майже не виходили на вулицю. Але 26 березня ми дізналися, що їхній дідусь, поранений 17 березня, помер. Поранення виявилося дуже сильне, й допомогти йому в тих умовах було неможливо. Наступного дня, коли обстріли трохи стихли, ми пішли його ховати. Ми не ходили цією вулицею всього десять днів, але за цей час вона змінилася до невпізнання. Руїни, обгорілі будинки, повалені дерева, дорога, встелена гільзами різних калібрів.

Неподалік нашого будинку на вулиці Архипа Куїнджі знаходилася одна з історичних пам’яток Маріуполя — старовинна брама кінця XIX століття. Тепер від неї залишилися лише руїни й фотографія з моєї серії «Таке красиве місто»… Ця брама пережила навіть Другу світову війну, коли Маріуполь перебував під окупацією фашистів. Пережити нашестя російських окупантів їй не судилося.

Не вдалося вижити й нашому другу. Прощання було недовгим. Поховали його на городі біля будинку… Дружина втратила чоловіка. Донька втратила батька. Онуки втратили дідуся. Ще одна людина загинула за волею злісного кремлівського карлика. А скільки таких смертей було тоді у всьому Маріуполі?! Ми ніколи не дізнаємося точну цифру. Не дізнаємося, скільки тіл маріупольців вивезли самоскидами і закопали в ямах, скільки тіл маріупольців залишилося лежати під завалами, скільки тіл маріупольців перетворилися на попіл разом із їхніми будинками та квартирами.

Після двох тижнів життя у підвалі, коли наш район уже менше обстрілювали, ми перейшли в один із трьох напівзруйнованих будинків, де до війни жила ця донька наших знайомих з дітьми. Вони й зараз перебувають там і намагаються виїхати на неокуповану територію України. Але зробити це непросто. Ми самі в цьому переконалися.

Тричі ми з дружиною та її мамою в інвалідному візку намагалися виїхати з Маріуполя до Запоріжжя евакуаційними автобусами, які мали прибути на вказану для збору точку. Ми цілими днями стояли, чекаючи евакуації, мокли під дощем, мерзли на холодному вітрі. І тричі росія не дотримувалася домовленостей і автобуси не приходили. Після невдалих спроб виїхати з Маріуполя в евакуаційній колоні, ми почали шукати приватного перевізника, який погодився би вивезти нас. Зрештою таки знайшли, і 30 квітня ми виїхали з міста у напрямку Запоріжжя через Пологи та Оріхів.

Нам довелося пройти дуже багато російських і днр-івських блокпостів, на кожному з яких у нас перевіряли документи, інформацію в телефонах, багаж. І принагідно розповідали про те, що скоро вони візьмуть Оріхів та Запоріжжя, і що даремно ми поїхали з Маріуполя — там тепер уже буде спокійно, а тут тепер почнеться те саме, що було в Маріуполі.

До Запоріжжя того дня нам доїхати не вдалося. Під Оріховим точилися бої, і нас завернули на Токмак, де ми зупинилися в центрі прийому переселенців. Тут ми вперше за два місяці побачили лампочку, що світилася, і воду, що текла з крана. Тут нас нагодували й дали місце для відпочинку. Тут у нас нарешті з’явився нормальний зв’язок і навіть інтернет. Тут працювали магазини. І незважаючи на те, що Токмак також уже був під російською окупацією, ми опинилися в абсолютно іншому світі, схожому на той, у якому жили до війни. Та це все ще був «русскій мір», від якого ми з усіх сил намагалися втекти. Тому вже через день ми спробували виїхати з Токмака до Запоріжжя разом із евакуаційною колоною ООН, яка вивозила людей із заводу «Азовсталь» і мала забрати нас на виїзді з міста. І знову ми чекали на автобуси цілий день, знову промокли під дощем, і знову транспорт не приїхав. Вирішивши більше не випробовувати долю, ми домовилися з водієм автобуса, який наступного ранку, 3 травня, повіз нас і ще три десятки охочих виїхати із окупованої території до Запоріжжя.

Знову блокпости, перевірки… Особливо ретельно обшукували молодих хлопців. Зрештою нам вдалося дістатися останнього блокпосту, до якого водночас під’їхала величезна колона з 50–60 автобусів, що вивозили людей із «Азовсталі». Але лише в п’ятьох перших сиділи люди. Решта були зовсім порожніми! Колону супроводжувала машина МНС України. Один зі їхніх співробітників приніс у наш автобус воду. Я запитав його, чи не можуть вони пересадити нас у свої автобуси. Адже ми всі їхали туди ж — у Запоріжжя. Він відповів, що вони б радо, але нічого не вирішують. Навіть незважаючи на те, що процес евакуації відбувався під наглядом ООН, всім керували росіяни. А росіяни дозволили брати в автобуси тільки тих, хто пройшов їхню процедуру фільтрації після вивезення з «Азовсталі». Тому майже всі автобуси й виявилися порожніми, хоча на трасі у Бердянську на них чекало близько двох тисяч людей. Люди стояли і на виїзді з Токмака. Так автобуси ООН і вирушили порожніми в Запоріжжя.

Ближче до вечора і нам вдалося пройти останній блокпост. Коли я побачив попереду високу металеву щоглу з українським прапором, зрозумів, що нам таки вдалося вирватися з цього пекла і ми вже перебуваємо на вільній від рашистів території України. На першому ж українському блокпості нас зустріли привітні хлопці, вигляд і поведінка яких різко відрізнялися від того, що ми ще нещодавно бачили на російських блокпостах. Це був уже по-справжньому абсолютно інший світ. Це була вільна Україна — територія, де я вперше за два місяці відчув себе вільною людиною. Важко передати словами відчуття, які нас тоді охоплювали. На очах жінок були сльози. Сльози радості. Та й сам, чесно кажучи, ледве себе стримував.

Так, ми втратили все, що в нас було. Але залишилися живі й залишилися українцями. Звичайно, складно у 57 років розпочинати життя практично з нуля. Але там, в окупованому Маріуполі, залишатися було нестерпно. У місті, де я прожив усі ці 57 років і якого більше немає.

Я часто запитую себе — за що? За що Маріуполь зазнав такого жорстокого «визволення»? Можливо, тому що не здався 2014 року. Можливо, через те, що всупереч російській пропаганді, яка твердила про геноцид з боку київської влади, місто активно розвивалося і справді було своєрідним маяком для окупованих територій. На користь цього говорить той факт, що рашисти методично знищували все, що постало в Маріуполі впродовж останніх років, — найкрасивіші відновлені будівлі, палаци культури, школи, театр. Ніщо не мало нагадувати про надбання українського Маріуполя.

Але попри все Маріуполь залишається українським. Україна обов’язково повернеться сюди. Місто відновлять. Уже зараз багато європейських країн заявляють про готовність активну допомогти у відродженні Маріуполя. Він стане ще сучаснішим, ще красивішим європейським містом. Але вже ніколи не буде таким, яким був. Для мене це буде інше місто. Чи повернусь я колись туди? Не знаю. Час покаже. Зараз у мене там не залишилося нічого, крім могил матері та батька. І моря…

* * *

Хлопчик, який ховався з нами в підвалі в Маріуполі, вперше у своєму житті побачив смерть, уперше втратив близьких йому людей. Сам дивом залишився живим. Усе, що відбувалося навколо, він описував у своєму щоденнику. Просто, по-дитячому, з помилками. Але коли його мама випадково виявила ці записи й показала їх нам із дружиною, ми не змогли стримати сліз. Так багато всього було в цих коротких, обірваних фразах і дитячих малюнках.

«ВІЙНА» — так називається перший розділ щоденника. «3 НД [3 квітня, неділя]. Я добре поспав, прокинувся, усміхнувся, встав і почитав до 25 сторінки». І тут приголомшливе: «А ще в мене помер дідусь 26 [березня]. І рана на спині. Видерта шкіра. Сестрі поранена голова. Мамі видране м’ясо на руці й дірка в нозі…»

Наступний розділ називається «ПОДРУГА». «Мені 8 років, сестрі 15 років, мамі 38 років. Нас треба перев’язувати. Мама перша. Я другий. Третя сестра. До речі, у мене з’явилася подружка Віка. Весела і вона наша сусідка. У неї хороші батьки». Наступного дня 4 квітня він знову пише: «Я прокинувся, ну як учора усміхнувся і т.д. Бабуся пішла по воду. Повернулась. До речі, у мене скоро день народження…» Хлопчик малює свій день народження з тортом та гостями і тут же — двоє песиків і дві людини з крилами. Це ангели. Ті, кого він утратив у ці дні.

«У мене померли дві собаки, бабуся Галя [сусідка, з якою хлопчик дуже дружив] й улюблене місто Маріуполь за увесь цей час, починаючи з 24 ЧТ [24 лютого, четвер]» І знову малюнки — місто в полум’ї, завалені будинки, убиті люди, солдати, які по них стріляють, танки й вертольоти, кулі, які вилітають із автоматів. Війна. Така, якою її побачила дитина…

А побачити й пережити йому довелося багато. Снаряди, які зі свистом пролітали прямо над будинком, вибухи, зруйновані споруди, авіаційні нальоти з ракетними ударами й бомбардуваннями заводу «Азовсталь», поранення, смерть близьких, життя в темному підвалі. Усього цього вистачило б на цілу книгу. Але восьмирічний хлопчик зумів умістити всю свою історію в кілька коротких рядків та малюнків, від яких мороз іде шкірою.

Цей щоденник досі у хлопчика, в Маріуполі. І ми дуже сподіваємося, що в ньому з’являться нові сторінки, на яких він напише про те, як зустрівся з нами тут — у вільній Україні.

Автор: Євген Сосновський

Народився в Маріуполі 1964 року. Тут закінчив школу, навчався в інституті. У вільний час грав у одному з маріупольських аматорських театрів…