Заморозити конфлікт – все одно, що його програти. Історичний досвід

У своїй передсмертній агонії радянська імперія залишила криваві рани на тілі новоутворених незалежних держав. Про це повідомляє Upmp.news.

По своїй суті усі незалежні держави пострадянського простору поділилися на три групи:

1. Держави, які твердо вирішили залишити російську зону впливу (на початку це були лише країни Балтії, які впевнено і невпинно рухалися до своєї цілі – стати частиною європейського співтовариства).
2. Держави, для яких незалежність стала несподіваним бонусом. Власне, вони утворилися лише через те, що СРСР перестав існувати, проте, як і куди рухатися далі, вони усвідомлювали слабко (це країни середньої Азії, які ще десятиліттями продовжували залишатися у зоні політичного та економічного впливу Москви. Цьому сприяли й автократичні режими, які там утворилися).
3. Держави, у яких не було одностайної суспільної єдності у баченні свого майбутнього. В Україні ця політика отримала найменування «багатовекторності».

Наша держава, спільно з рядом інших, стала апологетом цієї політики. Відсутність лояльності до Кремля, яку демонстрували держави середньої Азії, котрі де-факто продовжували бути тими ж республіками СРСР, лише у новому юридичному статусі, породжувала потенційний конфлікт із Москвою. Водночас, відсутність національної консолідації, щодо подальшого життєвого устрою (яка була присутня у Балтії), породжувала ґрунт для сіяння розбрату у державах, які були готові суперечити Москві, щодо бачення власної долі. Їх слабким місцем були анклави спільного та масового проживання національних меншин, в основному російськомовних (але не тільки). Каталізатором гарячих фаз цих конфліктів була наявність неподалік цих регіонів російських військових баз.

Першим яскравим конфліктом стала війна у Нагорному Карабасі. Де місцева вірменська меншина вирішила приєднатися до «Великої Вірменії», таким чином, порушивши територіальну цілісність Азербайджану. Малі етноси Грузії заявили про своє бажання утворити незалежні держави, таким чином, відділившись від новоутвореної грузинської держави. Російськомовна меншина Молдови, намагаючись приєднатися до Росії, утворила ніким не визнане, фактично незалежне від Молдови квазіутворення. Тоді ж про своє бажання будувати подальше майбутнє у складі Росії заявили і в Криму. Проте Україна – це єдина держава, яка на початку дев’яностих змогла захистити свою територіальну цілісність. Молдова, Грузія та Азербайджан отримали на своїх територіях криваві рани, які продовжують виснажувати їх у продовж, фактично, усього періоду незалежності цих країн.

Майже одразу недосвідчені уряди вказаних держав пішли на прямі переговори із «учасниками» конфлікту, які, зазвичай нічого не вирішували, адже ключовими гравцями ситуації були російські військові бази, які розташовувалися в епіцентрах сепаратистських регіонів. В Грузії вдалося повернути у лоно держави Аджарію. У цій бунтівній республіці не було російської військової бази. Тобто, замість того, щоб боротися із джерелом конфлікту, уряди щойно утворених незалежних держав йшли на прямі переговори із людьми, які самі нічого не вирішували. Відтак, отримували заморожений конфлікт.

Справді, бойові дії припинялися. Проте, держави повністю втрачали реальний контроль над частиною свої територій. В результаті вже три десятиліття на території пострадянського простору існують ніким не визнані анклави, де вже покоління, яке народилося і виросло у квазіреспубліках почало народжувати та виховувати власних дітей.

Так твориться історія людей, які народжуються, виростають, живуть та створюють свої сім’ї у сірих зонах, де заправляє криміналітет і ні про яку законність чи цивілізовану організацію суспільного життя не може бути і мови. В такому стані живуть сотні тисяч осіб. Жодних розмов про їх ідентифікацію із цими державами, звичайно і вестися не може. Ці люди вже ніколи не захочуть повертатися до материнських держав, адже новому поколінню і повертатися вже нікуди, їх громадянська свідомість отруєна проживанням у квазідержавних утвореннях, невизнаних республіках, сірих зонах. Іншого життя вони не знають і ніколи не бачили.

За увесь цей час лише Грузія намагалася повернути собі сою землю у 2008 році, завершилося це прямим конфліктом із Росією, що зайвий раз показало хто є ініціатором цих процесів.

Із цього історичного досвіду можна зробити лише один висновок. Якщо конфлікт заморожується – це фактично означає втрату цих територій для держави, яка погодилася на такий розвиток подій.