Аз есмь. Ты еси. Мы есмы

Аз есмь. Ты еси. Мы есмы

В житті бувають особливі, прекрасні моменти, які називають прозрінням.

В житті бувають особливі, прекрасні моменти, які називають прозрінням. Це коли якісь звичні, інколи навіть буденні речі, які ти бачив тисячі разів і думав, що ти їх знаєш, як свої п‘ять пальців, ти прозріваєш зовсім по-новому. І виявляється, що раніше ти насправді їх і не знав, а тут вони ніби відкриваються тобі по-справжньому і ти нарешті розумієш їх, пізнаєш їх, як вони є. Це завжди ніби Таїнство, воно само тебе знаходить, озаряє, пронизує, ти тільки дивуєшся і споглядаєш. Інколи через одну якусь просту річ в такому одкровенні, яка раніше могла бути лише декорацією до твоєї буденності, може преломитись все твоє життя і твій світогляд, і твої думки, і почуття, і все. Тоді вони виглядають в якійсь іншій, зовсім не буденній, а то і не земній перспективі, і стають повними сенсу.

Ну наприклад. По дорозі на роботу, ну або вже десь біля офісу, чи навіть в дворі біля дому росте вишня. Вишня, як вишня, нічого особливого. І не те, щоб одна, як билина в полі, є й інші якісь дерева і кущі. Ти і раніше її бачив купу разів, якось навіть пару вишень зірвав, нічого надзвичайного, дерево, та і дерево. Якби хтось спитав – Знаєш, у нас там вишня росте? – то ти б не зразу і згадав. Але одного разу ти чомусь помічаєш цю вишню. Ти бачиш її, ти дивуєшся, яка ж вона красива! Тобі стає цікаво, як же ж вона тут росте і хто її посадив, і для чого вона росте? Ти думаєш про це і вона ніби оживає для тебе. Ти помічаєш дрібниці, ти бачиш візерунок кори, бачиш, як тоненькі гілки хаотично переплітаються і бачиш, що це красиво, бачиш листя і помічаєш, що вони всі різні між собою. Ти перестаєш думати про все, що ти думав і думаєш про вишню. Ти розумієш, що вона не просто так, що і всі інші дерева навколо, і все, що є, не просто так. І ти сам не просто так! Ти розумієш, що ця вишня має бути тут і це прекрасно, як і все прекрасно, що є. І ти розумієш, що добре все, і добре, що ти є, і добре все, що є. Вишня стає одкровенням краси, свідченням сенсу. Вона стає твоїм досвідом справжності самого себе і всього, що є. Ти не зможеш на це показати пальцем, ти лише можеш свідчити далі, ти не можеш доказати цього, але ти можеш цим ділитись.

Це не обов‘язково має бути вишня. Це може бути, що завгодно. Зорі, наприклад, чи тиша вдома, дощ, а можуть бути і люди. Так, люди, це хороший приклад. От бачиш ти своїх дітей, як вони роблять домашку. Або, наприклад, матір, яка звично щось готує на кухні. Вони в своїй рутині, ти бачив їх такими тисячі разів, але от сьогодні все ніби відступає і ти бачиш, як ніколи раніше. Ти уразуміваєш, що вони є, не погані, не хороші, а просто є, живі і справжні і це велике щастя. Ось вони поряд, діти уважно вдивляються в книжку, мати щось звично помішує в каструлі, і це є життя. Ти можеш заговорити до них, можеш сказати, як ти їх любиш, але не треба. Ти не хочеш нічого говорити, бо воно буде зайвим, не треба порушувати цього Таїнства. До одкровення треба прислухатись мовчки. Ти просто любиш і це життя, і це щастя, і це прекрасно.

Так можна прозріти не тільки рідних, воно ж не від тебе залежить, воно саме знаходить тебе. Таким одкровенням може відкритись тобі навіть натовп людей. Особливо зранку, коли всі десь поспішають цілеспрямовано, в усіх свої плани, бажання мрії… в тому явно є щось прекрасне. А бачили, коли людина робить якусь роботу з душею? Не даремно ж кажуть, що можна вічно дивитись на те, як хтось працює. І це не від лінивства, це від краси, і в тому точно є істина. А помічали, як це красиво, коли людина уважно молиться? Коли людина присутня в чомусь усією собою, то це прекрасно, так виражається істина буття. І тут не треба вже гадати, що є свідченням мого існування, я є, бо я мислю, чи я є, бо я відчуваю. Тут просто досвід – я є і це прекрасно. І це не треба доказувати, все чого хочеться, це бути.

«Господи Боже мій, як звеличився ти дивно. Ти прибрався у славу й у величну красу».

Георгій Чічак

Протоієрей, кандидат богословських наук, клірик Храму Святої великомучениці Варвари міста Київ