Берлін вимагає від Києва результатів у боротьбі з корупцією
Німецька міністр Катаріна Райхе заявила, що одних запевнень української влади недостатньо, а використання мільярдів європейської допомоги має бути підтверджене вимірними результатами
Під час візиту Фрідріха Мерца до Києва німецька делегація порушила перед Володимиром Зеленським питання корупції. На тлі справ «Львівського арсеналу», закупівлі непридатних мін, конфлікту навколо Агенції оборонних закупівель та інших гучних проваджень Берлін очікує від України не лише обіцянок, а реальних результатів.Берлін вимагає не обіцянок, а результату
Візит канцлера Німеччини Фрідріха Мерца до Києва мав продемонструвати незламність європейської підтримки України. Але за дипломатичними заявами й домовленостями прозвучала тема, яку українській владі дедалі важче відкладати на потім, — корупція.
Разом із Мерцом до української столиці приїхала міністр економіки Німеччини Катаріна Райхе. Вона зустрічалася не лише з українським керівництвом, а й із представниками німецького бізнесу, які вивчали можливості участі у захисті критичної інфраструктури України від російських атак. За словами Райхе, переговори з президентом Володимиром Зеленським були непростими. І серед тем, які обговорювалися, була корупція. «Так, звичайно, про це теж треба говорити, і ми це робимо», — заявила німецька міністр у підкасті шеф-редактора BILD Пауля Ронцхаймера. На перший погляд — звичайна дипломатична фраза. Насправді ж за нею стоїть значно серйозніший сигнал.
Європа платить — і хоче знати, куди йдуть гроші
Німеччина стала одним із найбільших донорів України. Йдеться про мільярди євро допомоги — на озброєння, протиповітряну оборону, інфраструктуру та інші потреби держави, яка воює. Тому для Берліна питання корупції давно перестало бути виключно внутрішньоукраїнською проблемою. Райхе сформулювала позицію німецького уряду максимально чітко: Берлін хоче бути впевненим, що виділені кошти використовуються саме за призначенням. І це принципово. Європейські партнери готові допомагати Україні вистояти у війні, але вони не можуть погодитися з ситуацією, коли гроші платників податків перетворюються на джерело збагачення чиновників, посередників або наближених до влади бізнесменів. Ще важливіше інше. Україна претендує на членство в Європейському Союзі. А отже, боротьба з корупцією — не декоративна вимога для красивих звітів перед Брюсселем, а одна з фундаментальних умов європейської інтеграції. «Нам також доведеться стежити за тим, щоб справа не обмежилася одним запевненням, а щоб ми мали вимірні результати», — наголосила німецька міністр. Фактично це можна прочитати як дипломатично коректне: Європа більше не хоче чути лише обіцянки. Європа хоче бачити результат.
«Львівський арсенал»: 1,5 мільярда і жодної міни
Особливо болісно питання корупції звучить тоді, коли йдеться про оборонні закупівлі. У 2022 році Міністерство оборони уклало контракт із компанією «Львівський арсенал» на закупівлю 100 тисяч мінометних снарядів. Держава перерахувала 100% передоплати — близько 1,5 млрд гривень. Але українські військові не отримали обіцяних боєприпасів. Гроші були переведені на рахунки іноземної компанії-посередника. У справі фігурували, зокрема, колишній керівник департаменту військово-технічної політики Міноборони Олександр Лієв, тодішній очільник департаменту Тоомас Нахкур та директор «Львівського арсеналу» Юрій Збітнєв. Важливо, що кошти зрештою вдалося повернути до оборонного бюджету. Але залишається принципове питання: чому взагалі під час великої війни держава змогла віддати мільярди за боєприпаси, яких армія так і не побачила? Для родини загиблого військового це не просто бухгалтерська помилка. Це питання, чи могла на фронті бути врятована чиєсь життя, якби замість паперових контрактів і фінансових схем армія вчасно отримала необхідні боєприпаси.
Браковані міни — коли корупція може ставати питанням життя
Ще більш небезпечною виглядає історія із закупівлею непридатних мін майже на 2,9 млрд гривень. За даними, наведеними у матеріалах справи, було укладено п’ять державних контрактів із фіктивним товариством на постачання артилерійських мін. Боєприпаси виявилися технічно непридатними та бракованими. Проблема не обмежувалася фінансовими втратами. Наприкінці 2024 року українські військові масово повідомляли про проблеми зі 120-мм мінами — осічки, нештатне спрацювання та аномальні вибухи. Тобто там, де держава повинна була забезпечити військового надійною зброєю, з’явився ризик перетворити боєприпас на загрозу вже для самого військового. ДБР повідомляло про затримання чотирьох учасників схеми. Підозри отримали також військовослужбовці Міноборони та посадовець державного підприємства. І тут уже важко говорити лише про «економічні злочини». Бо корупція під час війни має іншу ціну. Вкрадений мільйон — це гроші. Вкрадений оборонний ресурс — це потенційно чиєсь життя.
23 мільярди, прикордонники і питання прозорості
Наприкінці 2024 року серйозні питання виникли й навколо рішення Кабінету Міністрів перерозподілити 23 млрд гривень з Агенції оборонних закупівель на Державну прикордонну службу для закупівлі боєприпасів. Антикорупційні розслідувачі побачили в цьому спробу обійти прозорі процедури АОЗ. Особливе занепокоєння викликала польська компанія PHU Lechmar, з якою намагалися укласти контракт. За інформацією розслідувачів, компанія вимагала 100% передоплати, не мала необхідної експортної ліцензії та вже мала проблеми з постачанням у 2023 році. Навіть якщо відкинути політичні оцінки, сама конструкція подібних контрактів породжує питання, на які влада повинна відповідати публічно. Адже під час війни прозорість оборонних закупівель — це не бюрократична забаганка. Це механізм, який має захищати державні кошти від тих, хто може сприймати війну як найкращу можливість для заробітку.
«Війна реєстрів» навколо Агенції оборонних закупівель
На початку 2025 року Україна отримала ще один удар по довірі до системи оборонних закупівель. Конфлікт між тодішнім міністром оборони Рустемом Умєровим та очільницею Агенції оборонних закупівель Мариною Безруковою переріс у масштабну кризу, яку називали «війною реєстрів». У центрі конфлікту опинилося питання: хто і як контролюватиме багатомільярдні закупівлі зброї для української армії. Громадські антикорупційні організації звинувачували керівництво Міністерства оборони у спробах повернути закупівлі під ручний контроль та відновити практику роботи через неефективних посередників. НАБУ повідомляло про кримінальне провадження у зв’язку з подіями навколо АОЗ. Для міжнародних партнерів це був дуже тривожний сигнал. Адже Україна просить у Заходу дедалі більше зброї, грошей і технологій. І водночас всередині самої держави точиться боротьба за контроль над системою, через яку проходять сотні мільярдів гривень.
Бронежилети, які не захищали
Окрема історія — справа колишнього заступника міністра оборони В’ячеслава Шаповалова та екскерівника департаменту закупівель Богдана Хмельницького. На початку повномасштабної війни держава закуповувала для армії величезні обсяги амуніції. Але, за даними слідства, частина бронежилетів, касок та іншого спорядження виявилася непридатною. Йшлося про закупівлі на понад 1,4 млрд гривень.
Захист не відповідав заявленому класу безпеки. Уявімо просту ситуацію: військовий одягає бронежилет, тому що вірить державі. Він виходить на бойове завдання, переконаний, що має хоча б мінімальний захист. А потім з’ясовується, що цей захист не працює.
Тоді корупція перестає бути абстрактним словом із кримінального кодексу. Вона стає питанням між життям і смертю.
«Мідас» і новий рівень суспільного запиту
На цьому тлі особливо показовим є нинішній резонанс навколо справи «Мідас» та інших масштабних антикорупційних проваджень. Українське суспільство вже не готове сприймати корупційні скандали як неминучий побічний ефект державного управління. І тим більше — під час війни. Коли мільйони українців донатять армії, коли військові збирають гроші на автомобілі, дрони, тепловізори та зв’язок, коли родини загиблих рахують кожну гривню, інформація про мільярдні оборудки викликає не просто обурення. Вона руйнує довіру. А довіра — один із головних ресурсів держави у війні.
Німецьке попередження Києву
Саме тому слова Катаріни Райхе варто сприймати не як чергову дипломатичну репліку. Берлін фактично поставив перед Києвом просте питання: чи здатна Україна довести, що міжнародна допомога використовується чесно, прозоро і за призначенням? Німеччина готова підтримувати Україну. Німецький бізнес готовий дивитися на можливості відновлення та захисту української інфраструктури. Європа готова допомагати Україні наближатися до ЄС. Але разом із грошима, зброєю та політичною підтримкою приходить і відповідальність. Не може бути європейської інтеграції без верховенства права. Не може бути довіри без контролю за бюджетними коштами. І не може бути справжньої європейської держави, якщо мільярдні оборонні контракти залишаються територією для непрозорих схем. Україна воює не лише за територію. Вона воює за право стати іншою державою. Саме тому боротьба з корупцією під час війни — це не вимога Берліна, Брюсселя чи Вашингтона. Це українська вимога до самої себе. І тепер європейські партнери дуже чітко дають зрозуміти: обіцянок недостатньо. Потрібні вимірні результати.