Можна чи не можна?

Можна чи не можна?

7 березня непростий день. А тому, що він перед 8 Березня! Для чоловіків 7 березня навіть важливіше аніж 8, бо якраз на сьогодні припадають всі ці клопоти з подарунками, а то, вважай, найголовніша частина події – це вибери, вгадай! В ТЦ сьогодні багато жінок, вони всі такі щасливі, йдуть собі, посміхаються, явно щось чекають хорошого. Багато з квітами. В чергах на касу незвично багато чоловіків, серйозні такі, зосереджені, видно, що нервують. Це майже судний день, коли завіса таємничості спадає і всі подарунки відкриваються. Не всім вийде попасти в заданий святковий тон, будуть невдоволені, розчаровані, декому добряче попаде, але у ФБ цим ніхто не похвалиться. І правильно – свято має залишатись святом попри все.

Навколо 8 Березня вже традиційно багато ажіотажу – реклами з порадами, який вибрати подарунок, листівки і ролики з вітаннями, білборди з політиками, які страшно люблять/поважають/шанують жінок, прикрашені вітрини магазинів, багато квітів не на вітринах, а в руках… Проте, завжди є частина людей, яких фантиками не візьмеш, вони на красиві картинки не ведуться і копають глибше. Такі люди зрять, так би мовити, в корінь і кажуть: «Почекайте, а може не треба?!». Тут починається дискусія про свято – а звідки пішло і куди прийшло, навіщо і як? Дискусія відбувається десь на узбіччі святкового ажіотажу і на загалі залишається не дуже поміченим, але зокрема для християн питання – святкувати чи не святкувати 8 Березня? – залишається в зоні турбулентності сенсів до цього дня. Ще б пак! Аргументи тут надто серйозні – починаючи від дня народження якоїсь феміністки Клари Цеткін (лише ті, що в темі знають хто це), якоїсь десь демон-страції жінок…ну цих жінок, що «легкої поведінки», і закінчуючи масонською змовою і підступом. Є звичайно і більш благородні версії історії цього свята, але піди розберись, як воно насправді. Тому з року в рік в перші дні весни парафіяни турбують своїх священиків цим вічним «можна чи не можна?» Духовні ж отці за весь цей час так і не змогли прийти до спільного якогось знаменника і різняться у своїх порадах аж до протилежного. Одні запевняють, що можна спокійно святкувати і не треба робити з цього проблем, а інші твердять, що святкувати борони Боже, бо це зрада.

Я не буду тут претендувати на вселенську істину, не буду сперечатись ні з ким, аргументи якби зрозумілі, я лише розповім одну історію і поділюсь своїм скромним досвідом. Так,є в мене такий досвід 8 Березня.

Родом я ще із Радянського Союзу, коли 8 Березня було святом «по умолчанію», а діти в школі робили вітальні листівки для своїх мам. Простої листівки мені було мало, а в нашої тітки, що жила по сусідству, якраз розцвітали підсніжники на клумбі. Просити квітів було не зручно, бо їх було лише пару кущиків, тому приходилось… брати без дозволу. І мама, і тітка, яка заходила до нас по п’ять разів на день, знали звідки ці квіти, але нічого мені не казали, а просто сміялись з мене. Це правда не зовсім та історія, яку я вам хотів розказати, це так до слова, а та ось яка.

Це було тоді, коли я вийшов зі стін духовної Академії весь такий натхненний, щоб спасати світ. Тоді я ще знав, що з цим світом і де не так, і знав, що маю з цим робити. Якось із дружнім візитом я завітав до однієї молодої хорошої сім‘ї. Вони, як годиться в таких випадках, заварили чаю до смачних млинців і налили шампанського в честь от 8 Березня. Молодий господар підняв келих і дивлячись в очі своєї молодої дружини сказав якісь гарні слова, щось на кшталт – давайте за наших прекрасних дружин, вони ж такі у нас молодці, що слава Богу! Вона дивилась на нього, видно було, що такі слова лились бальзамом на душу, очі світились, вона посміхалась і мить була достойна пера поета. Шампанське шампанським, але я мав звершувати свою основну місію. Я зайшов із боку, казав, що свято, то воно свято, але от якщо заглибитись, то Клара Цеткін і всяке таке, а отже – не треба! Я ще й половини не розказав, того що планував, але побачив їхні обличчя і обірвався, замовк. Коли я побачив їхні обличчя, скривлені якимись емоційними звивинами душі, які намагались, але не могли, чи не знали куди вмістити моїх слів, ці дві пари красивих люблячих очей, які щойно були такі щасливі – я все зрозумів. Ну знаєте, буває таке прозріння? Я зрозумів, що так не можна, що я все зараз зіпсую. Ні, не день народження Клари (він у неї, до речі, десь в липні), а ідилію в цій прекрасній сім‘ї, яка знати не знала ніякої Цеткін, знати не хоче і та їм сто років не треба.

Молода сім‘я, він їй квіти зранку, «кохана, спасибі тобі за все!», гарний настрій, шампанського в бокал… а я входжу в цю атмосферу і кажу: «Почекайте, почекайте! А так не треба!». Навіщо? Навіщо?!

У Христі нам дарована велика свобода, від якої нам не варто відмовлятись (Гал. 5.1). «Один вирізнює день від дня, інший же про кожен день судить однаково. Нехай кожен за власною думкою тримається свого переконання», – каже апостол Павло (Рим. 14.5). Ну якщо в тебе є особисті аргументи не святкувати і совість твоя засуджує тебе, то не святкуй. Якщо ж таких аргументів немає, то добро зайвим не буває ніколи. Будь-який привід для доброї уваги і добрих слів завжди добрий. Бог за добро! Треба, щоб добра було більше. Всім радості!

Георгій Чічак

Протоієрей, кандидат богословських наук, клірик Храму Святої великомучениці Варвари міста Київ