Нардеп Гончаренко зробив ставку на втому українців від війни

Депутат пропонує поступовий діалог із Москвою та послаблення санкцій, а після конфлікту з колегами отримує можливість будувати власний політичний бренд

Ініціативи Олексія Гончаренка щодо припинення війни стали причиною гострої політичної дискусії в Україні. На тлі виключення з фракції «Європейської солідарності» депутат дедалі виразніше позиціонує себе як самостійний політичний голос, орієнтований на запит суспільства на мир.

Як Олексій Гончаренко приміряє на себе роль головного миротворця

Депутат, якого ще вчора знали як одного з найгучніших критиків Росії, тепер пропонує Україні домовлятися з Кремлем про нейтралітет, мову, санкції та поступки. Але за риторикою «миру» дедалі виразніше проступає питання: чи не йдеться вже про підготовку до власного політичного старту? В українській політиці мир давно став не лише дипломатичною метою, а й політичним товаром. На ньому можна будувати кар’єру, критикувати владу, мобілізувати втомлене суспільство і водночас претендувати на роль людини, яка нібито знає коротку дорогу до припинення війни. Олексій Гончаренко, схоже, вирішив зайняти саме цю нішу. На початку жовтня депутат публічно запропонував владі шукати домовленості з Росією, допускаючи обговорення нейтрального статусу України, питання російської мови та поступового зняття санкцій. Президент Володимир Зеленський у відповідь заявив, що Україна не повинна «прогинатися під Путіна», а переговорний процес не визначається заявами окремих політиків. 6 жовтня стало відомо про виключення Гончаренка з парламентської фракції «Європейська солідарність». У самій фракції причиною назвали політичні та ідеологічні розбіжності. Це вже не просто суперечка всередині опозиції. Це момент, коли Гончаренко дедалі виразніше намагається вийти з чужої політичної команди й створити власний порядок денний.

Мирний план, який дивним чином збігається з російськими вимогами

У своїй публічній «мирній» програмі Гончаренко виходить із припущення, що Україна нібито вже досягла паритету на полі бою, а у війні на виснаження неминуче програє. Звідси — пропозиція рухатися до домовленостей поступово. Спочатку — домовлятися про невикористання певних видів зброї проти конкретних об’єктів. Далі — розширювати перелік таких обмежень. Потім переходити до інших домовленостей і, зрештою, до поступового зняття міжнародних санкцій із Росії. На папері це можна назвати прагматизмом. Але виникає фундаментальне запитання: що саме Москва має віддати Україні в обмін на ці поступки? Адже Росія неодноразово демонструвала, що навіть підписані нею домовленості можуть бути для Кремля лише інструментом тактичної паузи. Український досвід Мінських домовленостей, численні порушення режимів припинення вогню та повномасштабне вторгнення після років дипломатичних переговорів не дозволяють ставитися до російських гарантій як до звичайного політичного контракту. Особливо дивно виглядає ідея української ініціативи за Гончаренком щодо зняття санкцій. Санкції — це не покарання заради покарання. Це один із небагатьох механізмів міжнародного тиску на державу-агресора. Якщо Київ сам починає пропонувати їх поступове скасування, виникає ризик перетворити санкційний режим із важеля примусу Росії на предмет торгу. І тут виникає головна проблема плану Гончаренка. Росія повинна припинити агресію, щоб отримати поступки. Але що станеться, якщо вона використає поступки для того, щоб отримати час на продовження агресії?

«Поза дужками» залишається саме те, за що Україна воює

Олексій Гончаренко йде на тлі зруйнованої школи. Краматорськ, Україна. 10 квітня 2022 року. Фото: Marko Djurica / Reuters / Scanpix / LETA

Особливо промовистою є пропозиція тимчасово винести за дужки питання окупованих територій Донбасу. Такий підхід може звучати як спроба відкласти найскладніше питання заради припинення бойових дій. Проте для України територіальна проблема — не другорядна деталь переговорного протоколу. Йдеться про території, людей і державний суверенітет. Російська війна почалася не через відсутність можливості домовитися про гуманітарні коридори чи режим невикористання ракет проти мостів. Кремль поставив під сумнів саме право України самостійно визначати власне майбутнє. Тому коли російські вимоги щодо нейтралітету, обмеження української зовнішньої політики, мовного питання та статусу церковних структур накладаються на запропоновану Гончаренком модель переговорів, виникає неприємна для автора цієї ініціативи схожість. План, який мав би бути українським рецептом миру, у низці ключових пунктів небезпечно близький до переліку вимог, які роками висуває Москва. Це ще не означає, що Гончаренко свідомо працює на російські інтереси. Такі твердження потребують доказів. Але політична відповідальність полягає не лише в намірах. Вона полягає також у наслідках запропонованих рішень.

Від «Одеса — російське місто» до «домовляймося з Росією»

Найбільш незручна частина цієї історії — політичне минуле самого Гончаренка. За наведеною у матеріалі Ольги Мусафірової інформацією, на початку політичної кар’єри він був пов’язаний із Партією регіонів і брав участь у її мітингах в Одесі. Авторка також нагадує про його колишню проросійську риторику та заяви щодо України.

Згодом політична траєкторія Гончаренка змінилася радикально. Він став депутатом Верховної Ради, одним із найгучніших критиків Росії, приєднався до «Європейської солідарності», виступав із різкими заявами щодо російського суспільства та підтримував жорстку антиросійську позицію. Тепер — новий поворот. І саме тому сьогоднішні мирні пропозиції Гончаренка неможливо розглядати у відриві від його політичної біографії. Політик має право змінювати погляди. Більше того, демократичне суспільство передбачає можливість переглядати власні позиції. Але тоді виборець має право поставити просте запитання: що стало причиною чергового політичного перевтілення?

Політичний розрив із Порошенком — випадковість чи старт нового проєкту?

Олексій Гончаренко у Верховній раді України. Київ, Україна. 10 лютого 2015 року. Фото: Igor Golovniov / ZUMA Wire / Alamy Live News / Vida Press (edited)

«Європейська солідарність» тривалий час була для Гончаренка політичним дахом і водночас майданчиком для його публічної активності. Тепер цього зв’язку немає. Фракція пояснила рішення ідеологічними розбіжностями. Формально — цілком зрозуміла причина. Але політичний контекст значно ширший. Гончаренко виходить у самостійне плавання саме в той момент, коли в українському суспільстві зростає втома від війни, а тема майбутніх переговорів із Росією стає дедалі гострішою. Це величезне політичне поле. Мільйони українців хочуть миру. Вони хочуть повернення додому, припинення ракетних ударів, нормального життя для дітей, можливості працювати без повітряних тривог і не боятися чергової ночі. І саме на цій втомі можна будувати дуже успішну політичну кампанію. Формула проста: «Влада не може закінчити війну — я знаю, як це зробити». Саме тому фраза «Я вам потрібен, панове!» у контексті нинішньої політичної активності Гончаренка звучить уже не просто як ефектний заголовок. Вона звучить як заявка.

«Гончаренко-центри» — політика, яка будується не лише в парламенті

Є ще один важливий елемент цієї історії — мережа «Гончаренко-центрів». За наведеними у матеріалі даними, в Україні працюють десятки таких просторів, які проводять освітні, культурні, соціальні та волонтерські заходи. Мережа має амбітні плани розширення. Це не обов’язково означає політичний проєкт. Але з точки зору майбутньої виборчої кампанії така інфраструктура має очевидну цінність: вона створює присутність у регіонах, формує спільноти та забезпечує політику прямий контакт із людьми поза межами телевізійних студій і парламентської трибуни. Саме тому питання фінансування та донорської підтримки таких структур має залишатися предметом максимальної прозорості. Не через політичну симпатію чи антипатію до Гончаренка. А тому, що будь-який великий політичний проєкт в Україні під час війни повинен мати зрозуміле походження ресурсів.

Гетьманцев — ще один симптом

Паралельно з Гончаренком із подібними тезами виступає Данило Гетьманцев — представник уже не опозиції, а провладної «Слуги народу». Його заяви про «людей світу», необхідність об’єднання громадян навколо відмови від порядку денного «партії війни» та можливість референдуму щодо умов миру також викликали гостру реакцію. Це важливий сигнал. Бо коли однакові за напрямом дискусії виникають одночасно в опозиційному та провладному таборах, це означає, що запит на тему миру вже став частиною внутрішньої політичної боротьби. І тут Україні потрібно бути особливо уважною. Втома від війни — реальна. Але втомлене суспільство є також особливо вразливим до простих відповідей на надзвичайно складні питання.

Мир потрібен усім. Але якою буде його ціна?

Гончаренко говорить про збереження життів, економіки, Києва, Одеси, Харкова, Дніпра. Це сильні аргументи, тому що вони апелюють до найприроднішого бажання людини — вижити. Але питання не в тому, чи потрібен Україні мир. Питання в тому, що саме називати миром. Тиша після домовленостей — ще не гарантія безпеки. Припинення обстрілів — ще не гарантія завершення війни. Підписаний документ — ще не гарантія того, що Кремль його виконуватиме. А зняття санкцій — тим більше не гарантія того, що Росія відмовиться від своїх імперських цілей. Україна вже має трагічний досвід, коли дипломатичні формули створювали ілюзію стабільності, а Москва використовувала паузу для підготовки до нового удару. Тому будь-який мирний план повинен починатися не з питання «на що погодиться Україна?», а з питання «які реальні гарантії не дозволять Росії розпочати наступну війну?» Саме цього у політичних рецептах швидкого миру часто бракує найбільше.

Головний ризик — не Гончаренко

Втім, було б надто просто зробити з цієї історії персональну драму одного депутата. Гончаренко — лише симптом значно ширшого процесу. Українське суспільство виснажене. Армія виснажена. Економіка виснажена. Мільйони людей живуть роками в умовах війни. І тому політики, які скажуть: «Я припиню це швидко», неодмінно матимуть аудиторію. Питання лише в тому, що вони запропонують цій аудиторії натомість. Якщо це буде справжній мир із надійними гарантіями безпеки — суспільство лише виграє. Якщо ж під словом «мир» продаватимуть капітуляцію, замасковану під компроміс, — Україна може отримати не кінець війни, а відкладену війну. І тоді рахунок за сьогоднішню політичну «мудрість» доведеться сплачувати вже наступному поколінню. Гончаренко, схоже, зробив ставку. Він вийшов із фракції, виніс на публіку власний рецепт завершення війни і фактично заявив політичному класу: «Я вам потрібен, панове!». Тепер черга суспільства відповісти. Не оплесками й не свистом. А найскладнішим для будь-якого політика запитанням: потрібен — для чого саме?