Сергій Пашинський визнав вину — але тюрми не буде
Чи можна грошима замінити реальну кримінальну відповідальність?
Сергій Пашинський визнав вину у справі про незаконне заволодіння нафтопродуктами та участь у злочинній організації. Замість ув’язнення він погодився на виплати понад мільярд гривень, частина яких має піти до бюджету та на підтримку Сил оборони. Чи є така угода ефективним інструментом правосуддя, чи вона створює небезпечний прецедент для української антикорупційної системи?Пашинський визнав вину — але тюрма знову залишилася за кадром
Сергій Пашинський повністю визнав провину у справі про заволодіння арештованими нафтопродуктами та участь у злочинній організації. ВАКС затвердив угоду із САП: 1,1 млрд грн мають бути спрямовані державі та Силам оборони. Але за тяжкі злочини — жодного ув’язнення. Лише штраф і рік заборони обіймати державні посади. Ця історія ставить незручне питання: де закінчується ефективне правосуддя і починається практика, за якої заможний та впливовий фігурант може фактично конвертувати кримінальну відповідальність у гроші?
1,1 мільярда — багато. Але чи достатньо цього для правосуддя?
За затвердженою угодою Пашинський визнав вину за ч. 2 ст. 364 КК України — зловживання службовим становищем із тяжкими наслідками — та ч. 1 ст. 255 КК України — участь у злочинній організації. Слідство встановило збитки державі на понад 817 млн грн. Натомість покарання виглядає так: — 600 млн грн — до державного бюджету протягом 2,5 року; — 400 млн грн — фонду «Повернись живим» або озброєння на цю суму; — 100 млн грн — фонду «Спільнота Стерненка» на придбання зброї для Сил оборони; — 850 тис. грн — основний штраф; — 17 тис. грн — додатковий штраф; — один рік — заборона обіймати посади в органах державної влади та місцевого самоврядування. Тобто позбавлення волі угода не передбачає. Не передбачена й конфіскація майна. І саме тут починається головна проблема.
Держава отримує гроші — суспільство отримує сигнал
Безумовно, 1,1 млрд грн для бюджету та армії — це не дрібниця. У воюючій країні кошти на зброю мають величезне значення. Але кримінальне правосуддя існує не лише для того, щоб повертати гроші. Воно має встановлювати персональну відповідальність за злочин. І якщо чиновник, якому інкримінували використання службового становища для заволодіння майном державного значення та участь у злочинній організації, визнає провину, але не потрапляє за ґрати, у суспільства закономірно виникає запитання: а де саме покарання? Особливо якщо йдеться не про випадкову людину, а про колишнього народного депутата, колишнього виконувача обов’язків глави Адміністрації президента і впливового представника українського політичного та оборонного середовища.
Гроші підуть на армію — але це не повинно підміняти вирок
Найбільш дискусійна частина угоди — не сам факт передачі коштів державі та війську, а логіка, яка за цим стоїть. 400 млн грн має отримати фонд «Повернись живим», а 100 млн грн — «Повернись живим» і фонд Стерненка. Для фронту це, безперечно, величезний ресурс. Але виникає принципове питання: чи може благодійний внесок стати заміною кримінальному покаранню? Юридично — це умови угоди, яку затвердив суд. Політично та морально — зовсім інше питання. Бо тоді формується небезпечна модель: якщо є достатньо коштів, можна не просто відшкодувати шкоду, а домовитися про спосіб завершення кримінальної справи. І саме тому суспільство має право вимагати відповіді: чи однакові правила діють для звичайного громадянина та колишнього високопосадовця?
Парадокс: визнання вини є, а тюремного строку — немає
У цій справі особливо важливо не підміняти факти емоціями. Пашинський не просто «погодився щось заплатити». Він повністю визнав вину за пред’явленими статтями та погодився надати слідству викривальні покази. Саме це, очевидно, є одним із ключових елементів угоди зі слідством. Але для суспільства виникає інша дилема: якщо держава отримує можливість повернути значні кошти і водночас отримати свідчення проти інших фігурантів, чи повинна вона заради цього погоджуватися на м’якше покарання? З погляду антикорупційного слідства відповідь може бути позитивною. З погляду суспільної справедливості — далеко не очевидною.
Це вже не перша угода у справі
Ще один момент, який не можна ігнорувати: угода з Пашинським стала не першою в цій справі. У вересні 2025 року ВАКС затвердив угоду з бізнесменом Сергієм Тищенком. Йому призначили вісім років позбавлення волі, але звільнили від відбування покарання з випробувальним строком на три роки. У грудні 2025 року були затверджені ще дві угоди — з Кірманом і Бучинським, також із випробувальними строками. Отже, перед нами вже не одиничний епізод. У справі, яку НАБУ і САП пов’язують із незаконним заволодінням нафтопродуктами майже на мільярд гривень, система поступово рухається до завершення проваджень через угоди. І це саме той момент, коли суспільству необхідно побачити не тільки фінансовий результат, а й повну картину: хто організував схему, хто виконував рішення, хто отримав вигоду, де опинилися активи і хто врешті поніс реальне покарання.
«Вбити дракона» — чи просто домовитися з ним?
Найнебезпечніше в таких історіях — навіть не конкретне прізвище. Небезпечною стає сама модель. Українське суспільство багато років вимагало створення незалежної антикорупційної інфраструктури саме тому, що стара система часто працювала за принципом: своїм — домовитися, чужим — закон у повному обсязі. НАБУ, САП і ВАКС створювалися як відповідь на цю практику. Тому кожна резонансна угода з високопоставленим фігурантом автоматично стає тестом не лише для конкретного прокурора чи судді, а для всієї антикорупційної системи. Якщо домовленість дозволяє державі повернути більше коштів, викрити інших учасників та завершити багаторічне провадження — це може бути інструментом правосуддя. Але якщо суспільство бачить лише формулу «визнав вину — заплатив — не сів», виникає зовсім інше сприйняття. І тоді антикорупційна боротьба ризикує перетворитися на своєрідний прайс-лист відповідальності.
Один рік — і двері державної служби знову відкриті?
Ще один пункт угоди виглядає особливо показово. Пашинському заборонено обіймати посади в органах державної влади та місцевого самоврядування лише на один рік. Це означає, що після завершення цього строку юридична заборона фактично зникає. І тут виникає запитання вже не до Пашинського, а до держави: чи справді людина, яка визнала участь у злочинній організації та зловживанні службовим становищем із тяжкими наслідками, повинна мати можливість через рік знову претендувати на державну посаду? Навіть якщо юридично така можливість передбачена вироком, політичне питання залишається. Бо державна служба — це не лише право, а й питання довіри.
Найбільший вирок — не Пашинському, а системі?
Справу нафтопродуктів Курченка розслідують уже багато років. На офіційній сторінці справи ВАКС зазначено, що НАБУ і САП підозрюють колишніх посадовців держпідприємства та представників бізнесу в участі у злочинній організації і незаконному заволодінні нафтопродуктами на суму майже 1 млрд грн. Тому нинішня угода — це не просто історія про Сергія Пашинського. Це тест на те, як в Україні карають людей із політичним минулим, зв’язками та ресурсами. Якщо результатом багаторічного кримінального провадження стає повернення коштів — це плюс державі. Якщо внаслідок угоди слідство отримує важливі викривальні покази — це теж може бути серйозним результатом. Але якщо після визнання вини за тяжкими статтями головний фінальний меседж звучить як «гроші замість тюрми», суспільство неминуче запитуватиме: чи справді ми зламали стару систему — чи лише навчилися укладати з нею нові угоди? І це питання значно важливіше за прізвище Пашинського. Бо корупцію не перемагають одним мільярдом гривень. Її перемагають тоді, коли людина при владі точно знає: посада, зв’язки, гроші та політичний бекграунд не дадуть їй купити собі інший вирок. А саме це — головний тест, який тепер стоїть перед українським антикорупційним правосуддям.