«Спи спокійно, я оберігатиму твій сон»: історія Олександра «Тихого», який мріяв про мирне життя для своїх дітей
Він любив сад, риболовлю і тихі вечори вдома з родиною. Умів знаходити спільну мову з усіма – від маленьких дітей до літніх людей – і ніколи не проходив повз чужу біду.
24 лютого 2022 року Олександр Повстянко, позивний «Тихий», сам пішов до ТЦК, бо вважав: має бути там, де найбільше потрібен. За роки війни він пройшов шлях від сержанта до старшого лейтенанта, командира взводу та начальника інженерної служби. Його життя обірвав удар дрона після повернення із завдання.
Та для дружини Ірини він назавжди залишився людиною, яка щовечора писала: «Спи спокійно, я оберігатиму твій сон».
Людина, яка вміла вирощувати життя
Ірина говорить про чоловіка так, ніби він досі поруч – спокійний, уважний і добрий до всіх навколо.
До війни Олександр здобув юридичну освіту, проходив контрактну службу в армії, працював в УДАІ УМВС. Згодом звільнився за власним бажанням і пробував себе в різних професіях.
Люди тягнулися до нього не через гучність чи бажання подобатися, а через щирість і внутрішню людяність. Він умів підтримати, вислухати і допомогти.
Особливе місце в його житті займала земля.
Біля дому Олександр власноруч посадив сад: яблуні, груші, вишні, черешні, персики, сливи, абрикоси, горіхи. Вирощував малину, смородину, полуницю, ожину, йошту. Для нього це було більше, ніж господарство. Сад ставав способом відновити сили, побути із собою та родиною.
Так само він любив риболовлю. На річці відпочивав душею, а поруч часто була донька, яку вчив ловити рибу й просто проводив із нею час.
Кохання, яке почалося з одного погляду
Познайомилися вони на святі у спільної знайомої.
Ірина згадує: Олександр сподобався їй одразу – високий, вродливий, мужній, але водночас дуже уважний і добрий. Їхні стосунки будувалися не на гучних словах, а на щоденній турботі, яка проявлялася у дрібницях.
Щовечора він писав їй одну й ту саму фразу: «Спи спокійно, я оберігатиму твій сон».
Сьогодні ці слова стали для неї майже фізичним спогадом про чоловіка.
Найтепліші спогади Ірини – прості й домашні. Олександр грався з дітьми, робив для них гойдалку, вчив їздити на велосипеді. Він був батьком, який не просто знаходився поруч, а по-справжньому проживав дитинство разом зі своїми дітьми.
«Я маю бути там»
24 лютого 2022 року Олександр сказав дружині, що має піти до ТЦК. Уже наступного дня йому потрібно було з’явитися туди з речами.
Своє рішення він пояснив коротко: «Я розуміюся на цьому. Я служив і маю бути там, допомагати. Все буде добре».
Ірина пригадує: страх був величезний, але вона знала – переконати його залишитися вдома неможливо.
Олександр служив у складі 120-ї бригади. За роки повномасштабної війни пройшов шлях від сержанта до старшого лейтенанта. Побратими знали його як сміливого, врівноваженого і людяного командира, який не уникав складних завдань і не ховався за чужими спинами.
Дорога до госпіталю
Того дня Олександр повертався із завдання.
Після бойового виходу його атакував дрон.
Побратими витягли його, надали першу допомогу. Він залишався при свідомості, говорив і навіть жартував – ніби, як завжди, намагався заспокоїти інших.
Потім була дорога до госпіталю.
Реанімація.
Мовчання лікарів, які розуміли: стан надто важкий.
Ірина весь цей час була поруч. Вона бачила чоловіка пораненим і знесиленим, але до останнього вірила, що він отямиться і повернеться додому.
Через п’ять днів його не стало.
«Шок, розпач, гнів, нерозуміння – чому так сталося. Чому він?» — говорить вона.
І навіть зараз у цих словах більше болю, ніж відповідей.
Діти, які тримають жити
Після смерті чоловіка життя Ірини розділилося на «до» і «після».
Найболючіше для неї – усвідомлення, що діти ростимуть без батька. Особливо молодший син, який лише почав вимовляти слово «тато».
«Син тільки почав говорити слово “папа”, і папи не стало через два дні», — каже вона.
Саме діти сьогодні допомагають їй триматися.
Старша донька добре пам’ятає батька, і вони разом згадують усе світле, що пов’язане з ним. Молодшому синові ще розповідатимуть, яким був його тато: як любив їх, учив ловити рибу, будував гойдалку й садив дерева біля дому.
Ірина каже, що її сила зараз – просто жити далі.
«Терпіти, не плакати. Просто проживати кожен день і робити звичайні речі».
Людина, яку неможливо не любити
Ірина хоче, щоб люди пам’ятали про її чоловіка головне: він був світлою людиною.
Любив людей і тварин, нікого не ображав, умів підтримати і дитину, і літню людину. Цікавився багатьма речами, постійно пробував щось нове, мав десятки задумів, планів і мрій.
Він не боявся роботи й не уникав відповідальності.
За що б не брався – усе робив сумлінно.
Саме таким його пам’ятають сьогодні – не лише військовим із позивним «Тихий», а людиною, яка навіть на війні вміла берегти інших.
Історія Олександра Повстянка – це історія людини, яка вміла вирощувати життя: дітей, сад, любов і родину.
Він пішов на війну не через ненависть, а через бажання захистити тих, кого любив найбільше.
І навіть після смерті залишив по собі відчуття тихої присутності – як вечірнє повідомлення, яке колись приходило щодня: «Спи спокійно, я оберігатиму твій сон».
Ця та інші історії про жінок, які чекають, шукають і тримають тил, – частина документального проєкту «Серце вдома. Обличчя війни», створеного спільно з ГО «Центр українсько-польської міжрегіональної співпраці» та Україно-польською медіаплатформою UPMP.News (УПМП). Ми документуємо та публікуємо особисті історії жінок тилу як свідчення незламних сердець, що б’ються вдома.
Якщо ви хочете розповісти свою історію, заповніть, будь ласка, анкету:
форма для заповнення
https://docs.google.com/forms/d/e/1FAIpQLSd-D4o5cSWBeCdrvLtqFyQodavhoRqYi3l5x5uOpQDvH59ing/viewform?usp=header
#ЛюдмилаПедоченко #Серцевдома #Обличчявійни #документальнийпроєкт #жінка #UPMPNews #УПМП #Центрукраїнопольськоїміжрегіональноїспівпраці