Університет Комісії національної освіти в Кракові: день розмов про Україну
21 квітня в Університеті Комісії національної освіти в Кракові (Uniwersytet Komisji Edukacji Narodowej w Krakowie) відбулися дві зустрічі поспіль зі світу журналістики. Різні аудиторії, різні акценти, але спільне бажання — зрозуміти Україну глибше, ніж це дозволяє стрічка новин.
Першими слухачами були польські студенти журналістики. Молоді люди, які тільки формують себе як професіонали, але вже уважно слухають і активно беруть участь у розмові. Ми говорили про дезінформацію щодо України не як абстрактну теорію, а як конкретні історії, що живуть у медіа й поза ними. У цьому контексті природно виникали й інші теми: мовне питання, ставлення до російськомовних українців у Польщі, ті моменти напруги, що іноді стають частиною ширшого інформаційного поля.
Далі розмова торкнулася освіти. Українці, які приїхали навчатися до Польщі, часто опиняються між двома системами координат — власною культурною і академічною традицією та новими правилами польського університетського життя. Це породжує питання адаптації, пошуку балансу й навіть відчуття подвійної ідентичності. І саме тут виникла паралельна тема — як Україна виглядає в медіа. Адже досвід студентів нерідко суперечить образу, який формують новини чи телевізійні сюжети. Ця різниця не завжди є результатом дезінформації: інколи вона лише свідчить про складність реальності, яку важко вмістити у формат короткої інформаційної подачі.
У дискусію ми виступали разом із польським військовим кореспондентом Матеушем Ляховським (Mateusz Lachowski) — журналістом, добре відомим у Польщі завдяки своїй роботі в Україні. Його репортажі виростають із особистих контактів і пережитого досвіду: він працює там, де війна і фронт, серед військових і цивільних, і показує студентам, що журналістська етика народжується не з підручників, а з реальності — з необхідності поєднувати правдивість із людяністю, професійну відвагу з обережністю щодо чужого життя. У його розповіді звучали й теми воєнних обмежень, і емпатії, що виникає при зіткненні з історіями смертей та каліцтв, і небезпеки самої професії, посиленої атаками ботів у медійному просторі. Це була не лише розмова про факти, а й про внутрішні дилеми журналіста: як залишатися чесним і водночас захищати себе та своїх співрозмовників, балансуючи між правдою й відповідальністю.
Організаторкою та модераторкою зустрічі з польськими студентами журналістики була д-р Малгожата Кузьбіда (Małgorzata Kuźbida) — викладачка, громадська діячка, засновниця та координаторка «Проєкту “Учень”», директорка Академічного центру досліджень Центральної та Східної Європи UKEN у Кракові. Її багаторічний досвід роботи з українськими темами як у науковій площині, так і в освітніх та громадських ініціативах, дозволив надати дискусії ширший контекст. Вона ставила питання, що виходили за межі медійних сюжетів: про інтеграцію українців у польське суспільство, про виклики освіти й міжкультурної комунікації, про те, як війна змінює соціальні процеси і як ці зміни відображаються у польсько-українських відносинах. Саме завдяки такому підходу її модерація була не лише про тримання темпу, а й про створення простору для відкритої, змістовної розмови, де студенти могли поєднати власні спостереження з аналітичними висновками дослідниці.
Друга частина дня була присвячена розмові з журналістами з Данії. Одинадцять представників різних редакцій приїхали до Кракова з чітким наміром зрозуміти український контекст глибше, ніж це можливо через міжнародні новини. Їхні питання були прямими й відвертими, і стосувалися не лише фактів, а й внутрішніх відчуттів. Вони запитували про страх і про те, як журналіст працює в умовах війни, коли небезпека є щоденною реальністю. Їх цікавило, як поєднується професійна етика з особистими ризиками, як кореспонденти справляються з емоціями від побачених смертей і руйнувань, як захищають себе від інформаційних атак і тиску.
Не менш важливими були питання про політику й корупцію, про настрої в українському суспільстві, про довіру до інституцій і про те, як війна змінює соціальні відносини. Для данських журналістів було важливо почути не лише офіційні оцінки, а й живі свідчення про те, як війна впливає на повсякденність від родинних історій до університетських досліджень. Саме тому ця зустріч перетворилася на діалог про досвід і реальність, де журналістика ставала не просто інструментом передачі інформації, а способом зрозуміти іншу країну через її людей.
У цій розмові ми виступали разом із Матеушем Ляховським. Він говорив як польський журналіст, який працює там, де війна і фронт, серед військових і цивільних, і водночас уважно стежить за суспільними та політичними процесами. Я говорила як українська журналістка зі столиці, яка бачить війну крізь призму міського життя, соціальних змін та інформаційного простору. Наші голоси доповнювали один одного: ми показували різні грані однієї реальності — фронтові будні й тилові зусилля, родини, що підтримують своїх близьких, дітей і студентів, які долучаються до технічних ініціатив, університети, що співпрацюють із закордонними партнерами. І поруч із цим звучали й звичайні людські речі — емпатія і втома, підтримка і хейт, складні розмови про мову, ідентичність, міграцію. Такий тандем складав більш повну, цілісну картину української дійсності — від регіонів бойових дій до життя далеко від фронту, включно з політичними тенденціями, суспільними настроями та діями, які визначають сьогоднішню Україну.
Обидві зустрічі мали спільну рису: вони були відкритими, живими розмовами, де залишалося місце для відступів, особистих історій і прикладів із життя як з мого боку, так і з боку Матеуша Ляховського. У певному сенсі це був діалог у тандемі: Україна і Польща очима поляка та Україна і Польща очима українки. Саме ця паралель давала можливість побачити більше, ніж у звичному форматі «питання–відповідь».
Для мене це мало й особистий вимір. Я давно стежу за матеріалами Матеуша Ляховського у польських медіа, коли йдеться про Україну. І під час цих зустрічей було відчуття певного збігу у підходах та оцінках подій. Відповідаючи на питання і від польських студентів, і від данських журналістів ми часто говорили різними голосами, але про одне й те саме.
Головним результатом цього дня стало відчуття справжнього діалогу. У час, коли увага світових медіа часто зміщується до інших тем — від геополітики до цін на енергоносії, — тут про Україну слухали уважно й намагалися зрозуміти її реальність. Це створює простір довіри, який сьогодні важливіший за будь-які формальні підсумки, бо саме довіра є основою для продовження розмови і для того, щоб Україна залишалася присутньою у світовому інформаційному полі.