В храм за Христом чи до батюшки?

В храм за Христом чи до батюшки?

Коли я починав ці роздуми, то мав намір прийти до одного висновку, але прийшов якраз до протилежного.

Ні для кого не секрет, що люди в переважній більшості випадків приходять і ходять в храм не тому, що «душа їхня спрагнена Бога, Бога Живого», як у царя Давида, який спішить явитись перед лице Боже, як спраглий олень до джерела води (Пс. 41). Народ, зазвичай, і в храмі, і з Богом залишається в межах своїх чисто земних прагматичних питань. Священику часто приходиться говорити про що завгодно, але не про Христа і Євангеліє. Хтось приходить за здоров‘ям, в когось проблеми на роботі, в когось роботи зовсім немає, а треба знайти, хтось розводиться з чоловіком, хтось «випадково» завагітнів, хтось не може заснути, когось обманули, когось обікрали, когось прокляли, їй треба причаститись, щоб все було добре, бо так їй гадалка сказала, в нього екзамени, ось він не може поділити майно з родичами, а тут з дітьми проблеми – не слухають, комусь страшно, хтось хоче їсти, комусь нема де переночувати, а комусь треба грошей, щоб «додому добратись»… Людина може годинами в храмі говорити з тобою, а про Бога й словом не згадати. І лише десь-колись хтось, як дика лисиця в полі, прийде з опущеною головою і попросить – Отче, я так згрішив, хочу вернутись до Бога, допоможіть мені.

Ситуація очевидно переважає в одну і явно не духовну сторону. Вирішив пояснити людям, що не правильно це все, що так не можна. Особливо я не задумувався над проблемою, вона сама кидалась в очі, відчувалось, що то ненормально. Треба було вирівнювати ситуацію. Почав збиратись з думками, підбирати слова, шукати аргументи, і… був здивований.

Найперше я здався собі начальником синагоги. Нічого собі, – подумаєте ви, – непогано. Та здався я собі саме тим начальником синагоги, де Господь зцілив згорблену стареньку жінку, який казав народу: Маєте шість днів для роботи, тоді приходьте і зціляйтесь, а не в день суботній (Лк.13.14). Господь назвав його лицеміром.

Люди ці часто через гріх, проблеми і клопоти житейські не змогли прорватись серцем в глибину буття, а умом – в небо, щоб жити високим і духовним, попри земне і сьогоденне. Від цих земних перепертій жива душа теж болить, вона не блефує, болить по-справжньому. Людина як Образ Божий інтуїтивно відчуває святість, істину і правду Божу, тому не може миритись спокійно із обманом, підлістю, неправдою, болем, смертю, гріхом, вона страждає, вона хоче жити. Єпископ Веніамін (Федченков) якось мудро прорік: «Человеческая душа создана не для буднического прозябания, а для высокой, мощной жизни. Человек всегда искал захватывающих переживаний, даже хотя бы и нездоровых: “А он, мятежный, просит бури, как будто в бурях есть покой!.” Да, в них нет покоя, но не хочет и не может человек, это “высокое имя”, найти покой в безжизненности, во внешней будничной теплохладности».

Відтак я пригадав Євангеліє і згадав, що Господь зціляв не тільки конкретних людей, як то сина Наїнської вдови, сліпонародженого хлопця, паралізованого при купелі і інших. Часто до Нього приходили люди натовпом, вони хотіли послухати Його і шукали зцілення від Нього. Зцілення може навіть і в першу чергу. Люди, як розповідають євангелісти, були різні, народ приходив і з Сирії, і з міст Тирських і Сидонських, що на побережжі Середземного моря. Зрозуміло, що далеко не всі вони були праведними набожними юдеями, серед них були і самаряни, і язичники, але всі вони тягнулись до Сущого, до Живого, до Хліба життя і Води живої. «Народ пішов за Ним з міст пішки. І вийшовши, Ісус побачив багато людей, і змилосердився над ними і зцілив недужних їхніх» (Мф. 14. 13–14). Змилосердився над ними! Господь знав їх, бачив їх, розумів їх і змилосердився, пожалів їх, покрив їх милістю Своєю. Слов‘янською це звучить особливо красиво – милосердова о них. І в іншому місці – «І ходив Ісус по всіх містах і селах, навчаючи в їхніх синагогах, проповідуючи Євангеліє Царства і зціляючи всякі недуги і всяку неміч у людях. Бачачи безліч людей, Він змилосердився над ними, бо вони були зморені й розпорошені, як вівці, що не мають пастиря» (Мф.9. 35–36).

Ця історія взагалі цікава вся, бо вона про нас людей до Бога, і про Бога до нас людей. Христос дорікнув якось людям за їхню приземленість, але не відмовився від них. Після того, як Господь змилосердився над цими людьми і зцілив їхніх хворих, Він проповідував їм, а день став схилятися до вечора, тоді Христос і нагодував їх, створивши чудо із п‘ятьма хлібами і двома рибами. Вночі Господь відплив до Капернауму, де жителі «впізнавши Його, дали знати по всій тій околиці, і принесли до Нього всіх недужих, і благали Його, щоб тільки доторкнутися до краю одежі Його; і ті, що доторкалися, зцілялися» (Мф.14. 34–36). Люди ж, які залишились на протилежному березі озера, зранку побачили, що нема Христа і пішли за Ним в Капернаум. Тут Господь і сказав їм: «Ви шукаєте мене тому, що їли хліб і наситились. Дбайте не про їжу тлінну, а про їжу, яка залишається на життя вічне» (Ів.6.26). Так зав‘язалася розмова, в якій народ питає: «Що нам робити, щоб чинити діла Божі?», а Господь проповідує їм про те, що Він є Хліб життя і Він дає Свою плоть і кров, щоб вони споживали і мали життя вічне. Не всі змогли вмістити це слово Боже, і сказано, що деякі з учеників Його відійшли від Нього тоді і перестали ходити за Ним. Це була та розмова, в якій Господь сказав – «Того, хто приходить до Мене, Я не вижену геть» (Ів.6. 37).

Від початку Свого служіння, коли Господь вийшов з пустелі і покликав перших своїх учеників, Він проявляв таку милість до людей, приймав і зціляв їх. «Приводили до Нього всіх немічних, хворих на всілякі недуги, й одержимих, і біснуватих, і сновид, і розслаблених – і Він зціляв їх». І ніде не сказано, що всі ці натовпи людей були набожні люди, які шукали лише Царства Небесного і правди його. «І йшло за ним багато народу з Галилеї, і з Десятиграддя, і з Єрусалима, і з Юдеї, і з іншого боку Йордана» (Мф.4.23–25).

Він прийшов, щоб мали життя і надто мали (Ів. 10.10).

Показова історія була і з апостолами Петром та Іоаном, яка сталася вже по вознесінні Господа. Вони йшли в храм, де на вході сидів каліка, який попросив у них милостині, «сподіваючись щось отримати від них, але Петро сказав – срібла й золота у мене нема; а що маю, те даю тобі: в ім‘я Ісуса Христа Назорея встань і ходи», і зцілився убогий (Дії. 3. 1–9). Він чекав від апостолів куска хліба чи копієчку якусь, а вони дали йому те, що мали, без домагань, і вийшло, що то було ще більше, аніж він надіявся.

Богу не чужі наші проблеми і клопоти. Ми не байдужі Йому. Це якась дивна уважність Господа, коли він приходить спасти світ, має бути розіп‘ятий, і так уважно зупиняється перед простими проблемами звичайних буденних людей. Дивний Бог у ділах Своїх, коли зупиняється перед другорядним, нашим, бо воно важливо для нас. Перше чудо в Кані Галилейській, воно явно не було необхідним, але Христос зупиняється перед цим, бо воно потрібно тим людям, воно їх турбує, «вина не мають». Йому нічого з людського не чуже, Він Сам став людиною. Так, Він був без гріха, а ми грішні. Але Він «милосердує о нас», любить нас нерозумних, жаліє грішних.

Треба йти в храм. Не розбираючи мотивів. Йти всім замученим і обтяженим. Несіть Богу свої клопоти, болі,проблеми, переживання, потреби, неправди, гріхи, все несіть. І радості несіть, і успіхи. Так, їх менше, але несіть і їх. Ви Йому не все рівно, ви Йому не байдуже. Ідіть в храми, ідіть будь-чого, там ви знайдете спокій, там Христос, там святість і праведність ваша, там любов і милість Його. Не всі, що прийдуть залишаться, і нехай, не всі, що приходили до Христа, йшли за Ним далі. Не всі прийдуть за Христом, але тих, які прийдуть, ми не можемо вигнати, ми маємо зігріти їх, ми маємо дати їм їсти (Мф.14. 16). Як з хлібами при Генісаретському озері – Господь благословить і дасть нам, а ми дамо вам. Приходьте.

Георгій Чічак

Протоієрей, кандидат богословських наук, клірик Храму Святої великомучениці Варвари міста Київ