ЯК «БІЛОРУСЬКА МОДЕЛЬ» МОЖЕ ЗМІНИТИ ПОЛІТИКУ ВАШИНГТОНА

Білоруський досвід зі звільненням політв’язнів може стати моделлю для переговорів із Москвою, де гуманітарні поступки переплітаються з економічними інтересами США.

Дипломатична стратегія адміністрації Дональда Трампа щодо Білорусі та Росії дедалі більше пов’язується з формулою «звільнення в’язнів в обмін на послаблення санкцій». На тлі переговорів із Лукашенком Вашингтон також обговорює можливе економічне зближення з Москвою. Що означатиме така модель для України, російської економіки та подальшого перебігу війни?

Як «дипломатія звільнення політв’язнів» може перетворитися на торгівлю з Кремлем

Історія з Білоруссю мала стати для Вашингтона експериментом: домогтися звільнення політичних в’язнів, поступово послаблюючи санкції, і водночас витягнути Лукашенка із надмірної залежності від Москви. Але тепер ця сама модель, за повідомленнями американських ЗМІ, розглядається як можливий шаблон для відносин із Кремлем. І саме тут виникає головне питання: де закінчується гуманітарна дипломатія і починається економічна реабілітація режиму, який продовжує війну проти України?

Білоруський експеримент: в’язні в обмін на санкції

Спецпредставник Дональда Трампа Джон Коул справді домігся звільнення сотень білоруських ув’язнених у межах домовленостей із Мінськом. У березні 2026 року йшлося про звільнення 250 людей, а у вересні ще 25 осіб були звільнені після переговорів Коула з Лукашенком. Паралельно Вашингтон послаблював окремі санкції проти білоруських структур. Це важливий факт, який не можна ігнорувати: люди вийшли з білоруських тюрем. Але є й інша сторона цієї формули. Білоруська репресивна система не припинила існування.

За даними правозахисників, після звільнень нові затримання продовжують поповнювати список ув’язнених. AP також повідомляло, що правозахисні організації оцінювали кількість політичних в’язнів у Білорусі приблизно у 900 осіб. Тобто виникає своєрідний механізм: режим звільняє частину людей — і отримує за це економічні та політичні бонуси. Для Лукашенка це створює очевидний стимул торгувати тим, що в демократичній державі взагалі не повинно бути предметом торгу, — свободою людей.

Наступний крок — Росія

Саме тому повідомлення The Atlantic від 29 вересня привернуло таку увагу. За інформацією видання, Джон Коул запропонував перенести білоруську модель на Росію: Москва звільняє політичних в’язнів, журналістів та інших людей, переслідуваних через антивоєнну позицію, а США у відповідь поступово послаблюють санкції та відкривають шлях до ширших економічних контактів. The Atlantic повідомило, що Трамп підтримав цю ідею.

Водночас важлива деталь: це поки що не оформлена угода з Кремлем. 30 вересня речник Путіна Дмитро Пєсков заявив, що Москва та Вашингтон таку пропозицію не обговорювали. Але сама поява цієї концепції вже має велике значення. Бо якщо білоруська схема була способом витягувати людей із тюрем, то щодо Росії вона потенційно може стати значно масштабнішою — із паралельним відкриттям американському бізнесу доступу до російської нафти, дизельного пального, рідкісноземельних ресурсів та інших товарів. Саме такий контекст описує The Atlantic. І тут гуманітарна складова починає змішуватися з великою геоекономікою.

«Масштабна угода» з Лукашенком

На цьому тлі особливо показовою стала історія з білоруським калієм. Трамп заявив про переговори щодо великої угоди на постачання білоруських калійних добрив до США. Вашингтон зацікавлений у дешевшій альтернативі канадському постачанню.

За даними уряду Канади, у 2024 році саме Канада була найбільшим експортером калію у світі — близько 22,9 млн тонн, або 38,7% світового експорту. США були головним напрямком канадського експорту калію. Американський ринок справді значною мірою залежить від імпорту: за даними USGS, у 2021–2024 роках близько 79% імпортованого США калію припадало на Канаду.

Тому економічний інтерес Вашингтона зрозумілий. Але проблема полягає у геополітичній ціні такого рішення. Білорусь залишається військовим союзником Росії. Саме з білоруської території російські війська використовували напрямок для вторгнення в Україну у 2022 році. Європейський Союз не скасував санкції проти білоруського калійного сектору, а логістика американського імпорту також залишається складною.

Вашингтон фактично намагається вибудувати новий канал торгівлі з державою, яка перебуває у тісному союзі з Москвою. А Лукашенко тим часом намагається отримати від цього максимум.

29 вересня він навіть запропонував США долучитися до білоруського проєкту з будівництва нового заводу азотних добрив за участю російського «Газпрому». Тобто Мінськ уже не просто просить зняти санкції. Мінськ продає Вашингтону перспективу великого бізнесу.

Від калію — до російської нафти

Саме тут білоруський сюжет перетинається з російським. The Atlantic описує задум Коула як потенційний шлях до ширшої економічної нормалізації відносин із Москвою. Серед можливих сфер називаються російська нафта, дизельне пальне, рідкісноземельні матеріали та інші товари. І це відбувається в момент, коли Росія продовжує війну проти України. Більше того, 1 жовтня Путін заявив, що Росія не постачатиме дизель на світові ринки доти, доки санкції проти Москви не будуть зняті.

Reuters також повідомив, що російський президент визнав вплив українських ударів по нафтопереробній інфраструктурі на російську економіку.

Тому заклик Трампа до України припинити удари по російських НПЗ має ще один вимір. 13 вересня Трамп прямо закликав Володимира Зеленського не завдавати ударів по російських підприємствах, що виробляють дизельне пальне, заявивши, що це створює дефіцит пального. Про це повідомили Fox News і CBS/AP. Для Києва це принципова проблема. Російські нафтопереробні підприємства — не абстрактні комерційні об’єкти. Енергетична інфраструктура є частиною економічної системи держави, яка фінансує війну.

Водночас Вашингтон дивиться на проблему ще й через внутрішній американський ринок пального, де ціни на дизель різко зросли. Reuters повідомляв 1 жовтня про масштабну напругу на світовому ринку дизеля та про перевищення американської ціни позначки $6,50 за галон. Отже, перед нами зіткнення двох логік. Для України — питання воєнної спроможності Росії. Для США — питання ціни пального та економічних інтересів.

Найнебезпечніше слово — «реінтеграція»

Саме тут з’являється проблема, яку The Atlantic винесло в центр своєї публікації: поступове повернення Росії до світової економіки ще до завершення війни. Логіка прихильників такого підходу зрозуміла: звільнення людей може стати першим кроком до зниження напруженості, а економічні стимули — інструментом для переговорів із Кремлем. Але існує й інша сторона. Якщо санкційне послаблення стає винагородою за звільнення частини політичних в’язнів, це означає, що Москва отримує економічну вигоду не за припинення агресії, а за виконання гуманітарного мінімуму. Саме цей ризик The Atlantic називає причиною потенційного обурення України, європейських союзників та частини американських республіканців. Українська позиція в цьому питанні сформульована чіткіше: Київ виступає проти санкційного послаблення без припинення війни.

Лукашенко показав Кремлю, як це працює

Є ще одна деталь, яку легко пропустити. Якщо модель «в’язні в обмін на санкції» працює з Лукашенком, вона стає сигналом і для Путіна. Авторитарний режим отримує можливість одночасно: — створювати політичних в’язнів; — звільняти частину з них; — вимагати за це поступок; — отримувати економічні преференції; — а потім знову повертатися до репресій. Саме тому білоруський досвід не можна розглядати лише як історію про успішне визволення сотень людей. Він одночасно показує, наскільки вигідним для авторитарної влади може стати контроль над свободою власних громадян. У вересні Carnegie Endowment звернув увагу, що Мінськ очікував від діалогу з Вашингтоном значно більшого — передусім скасування європейських санкцій та можливості експорту калію. Водночас останній раунд переговорів приніс звільнення лише 25 політв’язнів і обмежене послаблення американських санкцій. Тобто Лукашенко вже зрозумів правила гри. Він не відмовляється від репресивної системи. Він монетизує її окремі поступки.

Україна опинилася між гуманітарною дипломатією та бізнесом

І саме тому українська реакція на американський підхід не може зводитися до питання: «Чи добре, що звільняють політв’язнів?» Звичайно, звільнення незаконно ув’язнених людей є важливою гуманітарною метою. Але одночасно потрібно дивитися на те, що отримує режим в обмін. Якщо ціною звільнення стають санкційні послаблення, доступ до капіталу, торгівля енергоносіями та повернення до глобальних ринків, виникає вже не тільки гуманітарна, а стратегічна проблема. Особливо коли йдеться про Росію, яка продовжує війну. І саме тут проходить головна межа між дипломатією як способом домогтися миру та дипломатією як способом відкрити новий економічний цикл.

Мир чи повернення бізнесу?

Американська стратегія, яку описують The Atlantic та інші видання, виходить із припущення, що торгівля може стати інструментом миру. Українська позиція виходить із протилежного ризику: торгівля без припинення агресії може дати Росії додаткові ресурси для продовження війни. Це не теоретична суперечка. У Вашингтоні вже обговорюються енергетичні домовленості з Москвою. Російський представник Кирило Дмитрієв наприкінці вересня проводив зустрічі з американськими посадовцями щодо завершення війни та можливих післявоєнних енергетичних угод. Тим часом Росія збільшує військові витрати, а бойові дії тривають. Тому питання, яке сьогодні стоїть перед американською дипломатією, значно ширше за долю кількох санкційних пакетів. Чи може економічне зближення змусити Кремль відмовитися від війни — чи воно, навпаки, дасть йому додаткові ресурси для її продовження? Відповідь на це питання ще не дана. Але білоруський експеримент уже показав: коли свобода людей стає предметом міжнародного торгу, авторитарний режим отримує можливість перетворити репресії на дипломатичний актив. І якщо ту саму формулу тепер намагаються перенести на Москву, ставки стають незрівнянно вищими. Бо цього разу на іншому боці столу сидить не лише Лукашенко. Там сидить Кремль — із війною проти України, нафтою, газом, зброєю, мільярдами і цілою системою економічних інтересів.