«Я хочу додому, до вас»: історія Ігоря Макарюка, який загинув під час ракетного удару по Гончарівському центру підготовки підрозділів
3 липня 2025 року Ігор Макарюк, як і кожного звичайного дня, поїхав на роботу, однак додому вже не повернувся. Згодом він зателефонував дружині Ользі та повідомив, що його мобілізували. У Броварах на нього чекали дружина і дві півторарічні донечки — Єлизавета та Вікторія, яких він називав своїми «папиними принцесами».
За 18 років спільного життя Ігор та Ольга не розлучалися навіть на добу, тому раптова відстань стала важким випробуванням для всієї родини. Відтепер їхнє спільне життя вміщувалося у телефонні дзвінки та повідомлення, в яких Ігор щодня повторював: «Я хочу додому, до вас!»
24 вересня 2025 року Ігор загинув унаслідок російського ракетного удару по навчальному полігону в Гончарівському на Чернігівщині. Йому назавжди залишилося 40 років. Сьогодні Ольга продовжує справу чоловіка, втілює його незавершені плани, виховує донечок і виконує обіцянку, яку дала Ігореві під час прощання: піклуватися про дітей та любити їх за двох.
Початок їхньої спільної історії
Ольга та Ігор познайомилися у 2007 році, коли він допомагав її старшій сестрі готуватися до весілля. Ольга також була залучена до підготовки, тому вони часто бачилися, разом розв’язували організаційні питання і поступово ставали ближчими. На самому весіллі Ігор освідчився Ользі, і відтоді почалася їхня спільна історія.
У 2009 році вони одружилися та створили родину, у якій звикли все ділити навпіл: щасливі події, складні періоди, роботу, побут, мрії та плани на майбутнє. Ольга говорить, що вони не просто жили під одним дахом, а були справжніми частинами життя одне одного.
«Для Ігоря я була не просто дружиною, я була частиною його самого. Мій коханий — людина, яких зараз мало. Він був справжнім. Так, як він умів любити, зараз мало хто любить», — згадує вона.
Ігор був для Ольги коханим чоловіком, найближчим другом, підтримкою і тим, кому хотілося телефонувати першому, що б не сталося. Він умів не лише вислухати, а й допомогти, знайти рішення, заспокоїти та повернути впевненість у тому, що з будь-якої ситуації можна знайти вихід.
Найбільшої родинної мрії подружжя чекало 11 років. День, коли вони дізналися, що стануть батьками, назавжди залишився одним із найщасливіших у їхньому житті. Згодом у родині народилися двійнята — Єлизавета і Вікторія, яких Ігор називав їхньою здійсненою найзаповітнішою мрією.
Ольга особливо береже спогади про народження донечок, адже весь непростий шлях до батьківства вони пройшли разом. Ігор дуже хотів бачити, як ростуть дівчатка, навчати їх, підтримувати у важливі моменти та створити для них дім, у якому завжди буде тепло, безпечно й радісно.
Золоті руки, залізний характер і любов до життя
Ігор був надзвичайно працьовитою та цілеспрямованою людиною. У 2007 році він започаткував власну справу з перевезення хлібобулочних виробів, якій присвятив значну частину життя. Згодом створив власний автопарк, однак не обмежувався керуванням бізнесом: сам працював водієм, ремонтував автомобілі та брався за технічні завдання різної складності.
Машини були його особливою пристрастю. Він чудово розбирався у механізмах, не боявся складних ремонтів і майже не уявляв свого життя без керма. У 2022 році Ігор відкрив власну мініпекарню, де власноруч випікав здобу для продажу, а також мав кілька продуктових магазинів.
Удома він теж не звик сидіти без роботи. Ігор міг збудувати, відремонтувати чи виготовити майже все необхідне, зокрема самостійно робив меблі. Він смачно готував, любив приймати гостей і щедро ділився з людьми тим, що мав.
За всіма його справами та постійною зайнятістю головною цінністю залишалася родина. Ігор дуже любив дружину й донечок, поважав сімейні традиції та хотів навчити дітей цінувати близьких, не боятися труднощів і наполегливо рухатися до своїх мрій.
Він умів радіти простим речам, які інші могли не помічати. Влаштовував для родини сюрпризи, організовував прогулянки та свята, навчав Ольгу плавати й водити автомобіль. Вони разом подорожували, їздили до моря та збирали спогади, які тепер стали для Ольги й донечок особливо цінними.
Ігор любив тварин, природу та відпочинок біля води. Він мріяв побувати в горах і збудувати великий дім, у якому житиме його дружна родина. Чоловік не любив відкладати важливе на невизначене майбутнє і часто повторював: «Мрії здійснюються, якщо за них боротися!»
Ці слова відповідали його характеру, адже Ігор не чекав, поки бажане здійсниться саме собою. Він багато працював, ставив перед собою нові цілі та продовжував рухатися вперед навіть тоді, коли шлях виявлявся довшим і складнішим, ніж очікував.
Поїхав на роботу — і більше вони не побачилися
Ігор не проходив строкової військової служби та, за словами Ольги, мав обмежену придатність за станом здоров’я. Проте 3 липня 2025 року його мобілізували до лав Збройних сил України.
Того ранку він поїхав на роботу, як робив це сотні разів до того. Згодом зателефонував Ользі й повідомив про мобілізацію. Відтоді звичне життя родини змінилося, а побачитися з чоловіком Ользі більше не вдалося.
Вона залишилася вдома з двома півторарічними донечками, які потребували постійної уваги та догляду. Ольга переживала розлуку надзвичайно важко, але через обставини не могла ані привезти чоловікові необхідні речі, ані приїхати до нього під час служби.
Досі вона картає себе за те, що не знайшла можливості побачити Ігоря. У цьому почутті змішалися біль від утрати, нездійснене бажання ще раз обійняти коханого та усвідомлення того, що останній звичайний ранок насправді став їхнім останнім днем разом.
До мобілізації подружжя майже ніколи не розлучалося. За 18 років вони не провели окремо навіть доби, тому тепер особливо гостро відчували відстань, яку не могли подолати.
«Ми завжди були разом. Цей період переживали дуже складно, адже за 18 років не розлучалися навіть на добу», — говорить Ольга.
Відтепер їхня близькість зберігалася у дзвінках і повідомленнях, яких удома чекали щодня. Ігор сумував за дружиною та донечками і майже кожного дня писав одну й ту саму фразу: «Я хочу додому, до вас!»
У цих словах було все, чого він прагнув: повернутися до Ольги, обійняти дітей, знову сісти за кермо своєї машини, працювати, планувати подорожі та продовжувати будувати життя, яке вони створювали разом.
Позивний «Макар»
Після мобілізації Ігор пройшов курс базової військової підготовки у 242-му навчальному центрі Сухопутних військ у селищі Гончарівське Чернігівської області. Його подальша служба була пов’язана з Оперативним командуванням «Північ» та військовою частиною А3321.
Ігор служив у першому батальйоні, третій роті, першому взводі. Відповідальність, внутрішня сила та вміння організовувати людей швидко стали помітними, тому він обійняв посаду заступника командира взводу.
У війську Ігор отримав позивний «Макар», під яким його знали та поважали побратими. Для нього відповідальність за інших не була чимось новим, адже в цивільному житті він звик відповідати за родину, власну справу, працівників і дане слово.
Ольга згадує чоловіка як людину, для якої чесність і порядність були не красивими характеристиками, а щоденним правилом. Він не терпів брехні, не вмів підставляти людей і завжди намагався допомогти тим, хто до нього звертався. Інколи така принциповість створювала йому труднощі, однак відмовитися від власних переконань Ігор не міг.
Попри серйозність і сильний характер, він залишався веселим, товариським та енергійним чоловіком, який умів пожартувати й підтримати інших. На звичне запитання про справи Ігор майже завжди відповідав однаково: «Краще за всіх!»
Так він говорив навіть у той період, коли найбільше хотів повернутися до своєї родини.
Ракетний удар у місці, яке вважалося тилом
24 вересня 2025 року Ігор перебував у селищі Гончарівське Чернігівської області. Це була не передова, а територія навчального центру, тому Ольга не могла уявити, що саме там станеться непоправне.
Того дня російські війська завдали ракетного удару по навчальному полігону. За словами дружини, по території вдарили дві балістичні ракети типу «Іскандер». Ігор отримав смертельне уламкове поранення голови, і його життя обірвалося у 40 років.
Повірити у загибель чоловіка Ольга не могла, адже він перебував у тилу, де небезпека здавалася меншою, ніж на бойових позиціях. Їй було складно прийняти, що людина, яка завжди знаходила вихід, справлялася з найважчою роботою та переконувала інших не опускати рук, більше не повернеться додому.
«Я відчувала шок і не вірила, що таке могло трапитися, адже він був не на передовій, а в тилу. Я була повністю розгублена та спустошена. Усередині була порожнеча, і я не розуміла, що буде далі та як мені жити самій», — згадує вона.
У перші дні після звістки Ольга закрилася від людей, уникала спілкування та переживала все всередині. Вона продовжувала виконувати необхідні справи, хоча сама майже не усвідомлювала, звідки бере на це сили.
Потрібно було організувати поховання, піклуватися про дітей і поступово приймати реальність, у якій більше не було людини, з якою вона звикла ділити кожен день. Водночас Ользі здавалося, що Ігор підтримує її, тому подумки вона пообіцяла чоловікові, що впорається і зробить усе, щоб він міг бути спокійним за їхніх донечок.
Обіцянка любити дітей за двох
У найважчий період поруч з Ольгою була її мама, яка допомагала з дітьми та брала на себе частину щоденних турбот. Проте справжнім порятунком для жінки стали Єлизавета і Вікторія.
Під час прощання з Ігорем Ольга пообіцяла йому, що піклуватиметься про донечок та любитиме їх за двох. Після цієї обіцянки вона вже не дозволяла собі здатися, адже розуміла, що тепер має стати для дітей тією опорою, якою для всієї родини був їхній тато.
Дівчатка ще зовсім маленькі, але вже знають фотографію батька, цілують її, гладять та обіймають. Для Ольги ці моменти одночасно сповнені любові й болю, тому що вона бачить, як ростуть їхні діти, і розуміє, наскільки сильно Ігор хотів би бути поруч із ними.
Він 11 років чекав на народження донечок, мріяв спостерігати за їхніми першими кроками, чути перші слова, навчати, підтримувати й захищати. Тепер Ольга робить усе, щоб Єлизавета і Вікторія знали тата не лише за портретом, а через родинні розповіді, відеозаписи, збережені речі та традиції, які він створював.
Вона розповідає донечкам, як сильно Ігор чекав на їхню появу, чому називав своїми принцесами та скільки планів пов’язував із їхнім майбутнім. Завдяки цим розповідям тато продовжує бути частиною їхнього дитинства, навіть якщо дівчатка вже не можуть відчути його обійми.
Жити так, ніби він залишається поруч
У родині Макарюків часто згадують Ігоря, готують його улюблені й фірмові страви та в різних ситуаціях думають, як би він учинив або що порадив. На свята вони накривають стіл так, як це було заведено за його життя, адже звичні родинні ритуали допомагають зберігати відчуття дому, який вони колись створили разом.
Ольга з рідними відвідує улюблені місця Ігоря на природі, береже зроблені та залишені ним речі й користується ними з особливою вдячністю. У кожному такому предметі вона бачить працю чоловіка, його турботу та прагнення створити для родини комфортне життя.
Разом із дітьми Ольга відвідує місця пам’яті, Алею Слави та дерево, посаджене на честь Ігоря. Дівчатка вже знають ці місця, а коли родина проходить поруч, вони традиційно приносять живі квіти. Щодня Ігоря згадують під час загальнонаціональної хвилини мовчання.
«Ми живемо так, ніби він завжди поруч, але просто не бачимо й не чуємо його фізично», — говорить Ольга.
Важливою підтримкою для неї стали церква, молитва та участь у проєктах пам’яті. Вона долучалася до автопробігу, організовувала вечір пам’яті, створювала відео про чоловіка, замовляла присвячені йому пісні й облаштовувала місце поховання.
Ольга також створила сторінку пам’яті в інтернеті, адже прагне, щоб люди знали ім’я Ігоря та бачили за військовою формою не лише воїна з позивним «Макар», а живу людину зі своїм характером, мріями, роботою, почуттям гумору та безмежною любов’ю до родини.
Іноді Ігор приходить до неї у снах. Після таких зустрічей Ользі стає легше, адже хоча б уві сні вона знову бачить чоловіка поруч і може ненадовго повернути відчуття їхнього спільного життя.
Нагорода, яку він мав би отримати сам
Напередодні роковин загибелі Ігоря Ользі передали його посмертну нагороду — відзнаку Міністра оборони України «Захисник України». Нею відзначають військовослужбовців за особисту мужність, героїзм, незламність духу, виявлені під час захисту державного суверенітету й територіальної цілісності України, а також за зразкове виконання військового обов’язку в умовах, пов’язаних із ризиком для життя.
Для Ольги отримання цієї відзнаки стало ще одним моментом, у якому гордість за чоловіка неможливо було відокремити від болю через його відсутність. Нагорода підтверджувала, що службу Ігоря, його відповідальність та відданість Україні помітили й оцінили, однак людина, якій вона належала, вже не могла взяти її у власні руки.
«У цю хвилину мені весь час здавалося, що Ігор стоїть поруч зі мною. Він не зміг потримати цю нагороду у своїх руках. Тепер триматиму її я і наші дівчатка. І саме це болить найбільше. Бо кожна нагорода, кожна грамота, кожне добре слово про нього — це наша гордість. Але за цією гордістю завжди стоїть одна страшна правда: він мав би отримувати її сам. А замість нього стояла я…» — говорить Ольга.
Тепер відзнака «Захисник України» зберігатиметься в родині Макарюків. Одного дня Єлизавета і Вікторія зможуть тримати її у своїх руках та знати, що вона належить їхньому татові — чоловікові, який понад усе хотів повернутися додому до своїх дівчаток.
Продовжити справу та здійснити його мрії
Після загибелі Ігоря Ользі довелося вчитися самостійно ухвалювати рішення, з якими раніше вона завжди могла звернутися до чоловіка. Тепер їй потрібно самій дбати про двох маленьких дітей, приватний будинок, роботу та безліч щоденних справ, які раніше подружжя розв’язувало разом.
Ольга вирішила продовжити справу Ігоря, і це рішення стало для неї не лише великою відповідальністю, а й можливістю зберегти те, чому чоловік присвятив значну частину життя. Працюючи, вона ніби продовжує їхній спільний шлях і не дозволяє зникнути тому, що він створював роками.
Вона поступово виконує настанови чоловіка, повертається до незавершених планів та намагається втілювати його мрії. Попереду ще багато задуманого, і саме ці цілі дають їй сенс прокидатися, працювати та будувати майбутнє для донечок.
«Я зобов’язана дати нашим дітям усе необхідне за двох, бо знаю, що Ігор перевернув би світ заради них», — говорить Ольга.
Вона не приховує, що досі не змогла повністю прийняти втрату. Їй боляче від того, що вона бачить, як дорослішають Єлизавета і Вікторія, тоді як Ігор був позбавлений можливості бути свідком їхнього життя.
Ольгу не залишає і почуття провини через те, що вона не змогла приїхати до чоловіка, не вберегла його та тепер продовжує жити й бачити, як ростуть їхні діти. Проте поруч із цим болем залишається відповідальність за родину, дім, справу та пам’ять про людину, з якою вона прожила найважливіші роки свого життя.
Щоб суспільство знало його ім’я
Ольга хоче, щоб люди пам’ятали Ігоря не тільки як військовослужбовця, який загинув унаслідок російського ракетного удару.
Для неї він назавжди залишиться чоловіком, який освідчився на весіллі її сестри, найближчим другом, батьком омріяних донечок і людиною, якій хотілося першій розповідати про все, що траплялося в житті.
Для Єлизавети і Вікторії він залишиться татом, який називав їх своїми принцесами, мріяв збудувати для них великий дім і був готовий зробити все, щоб вони росли щасливими.
Для людей, які працювали та служили поруч із ним, Ігор залишиться відповідальним, чесним і працьовитим чоловіком, який умів допомагати, не підводив тих, хто йому довіряв, і навіть у складні моменти відповідав, що його справи — «краще за всіх».
Сьогодні бути сильною для Ольги не означає приховувати сльози або переконувати себе, що біль уже минув. Для неї сила полягає у здатності жити, а не просто існувати, помічати щось хороше, знаходити причини чекати на наступний день, ставити перед собою цілі та виховувати дітей у любові, якою їх оточував батько.
Бути сильною для неї також означає нести пам’ять про свого Героя не лише тихо в серці, а й говорити про нього вголос, щоб суспільство знало його ім’я, а донечки одного дня змогли прочитати історію свого тата і зрозуміти, якою людиною він був.
Ігор Макарюк поїхав на роботу 3 липня 2025 року та більше не повернувся додому. Він не встиг побачити гори, збудувати омріяний великий дім, навчити донечок водити автомобіль так, як колись навчав Ольгу, і завершити багато справ, за які б неодмінно взявся після повернення.
Проте він залишив родині значно більше, ніж власну справу, будинок чи речі, зроблені своїми руками. Ігор залишив приклад людини, яка щиро любила, багато працювала, цінувала час із близькими та вірила, що мрії не здійснюються самі собою — за них потрібно боротися.
Тепер цю боротьбу продовжує Ольга. Вона виховує Єлизавету і Вікторію, продовжує справу чоловіка, береже родинні традиції та крок за кроком втілює те, що вони мали здійснити разом.
Ігоря вже не можна запитати, як його справи, але дружина добре пам’ятає відповідь, яку він давав за будь-яких обставин:
«Краще за всіх!»
Саме таким Ольга хоче зберегти його у пам’яті — усміхненим, працьовитим, закоханим у життя, відданим родині та впевненим у тому, що мрії здійснюються, якщо за них боротися.
Ця та інші історії про Захисників, Захисниць і людей, які чекають, шукають, підтримують та бережуть пам’ять про них, є частиною документального проєкту «Серце вдома. Обличчя війни», створеного спільно з ГО «Центр українсько-польської міжрегіональної співпраці» та Україно-польською медіаплатформою UPMP.News.
Ми документуємо особисті історії, щоб за кожним ім’ям Захисника чи Захисниці залишалася жива людина — зі своїм голосом, характером, родиною, мріями та любов’ю.
Розповісти історію може кожен, хто її береже: мама, тато, дружина, чоловік, діти, сестра, брат, кохана людина, друг, подруга, побратим або посестра.
Заповнити анкету можна за посиланням:
https://forms.gle/usF4VGvE1e772hqRA
#ІгорМакарюк #Макар #ЗахисникУкраїни #СерцеВдома #ОбличчяВійни #ПамятьГероїв #Бровари #ЛюдмилаПедоченко #UPMPNews #УПМП #ЦентрУкраїнськоПольськоїМіжрегіональноїСпівпраці