Я І ТЕЛЕВІЗОР або МІЙ ХАЙП НА КОРОНОВІРУСІ

Я І ТЕЛЕВІЗОР або МІЙ ХАЙП НА КОРОНОВІРУСІ

Ну що, страшно? Та признавайтесь, я ж бачу, що страшно. Всім страшно. То нормально.

Не треба того соромитись. Коли люди бояться, то їм страшно. В усіх так. Якщо ви не безумець, то вам буде страшно , коли смерть подивиться вам в очі і дихне в обличчя. Ви погляньте, страшно навіть тим, які здавались вам безстрашними. І якщо ви думали, що ви якийсь ущербний, слабкодухий, бо ви якийсь не такий, як вони, то подивіться тепер на цей світ! Політики, артисти, можновладці, бізнесмени, спортсмени, духовенство, люди з ютуба і телевізора, ваш начальник – ми всі однакові! Злякались всі. Захвилювались, запереживали, заворушились, побігли по гречку.

Але що сталося? В чому справа? Чого людям страшно і звідки ця паніка? Ні-ні-ні, вона не від короновірусу – люди бояться смерті! О! Як це дивно, люди тисячі тисяч поколінь живуть в досвіді смерті, і вони весь час хочуть жити. Люди насправді дуже хочуть жити. Ми можемо нити, жалітись на життя, закатувати очі від невдоволення, впадати в депресію, але коли приходить справжня небезпека, то ми знаходимо, що насправді дуже хочемо жити. Ми боїмось померти. Це дуже дивно, звідки це? І коли смерть наближається трохи ближче аніж на відстань далекого родича, то перша наша реакція, це страх. І чим ближча смерть, тим більший страх і паніка. Ми розуміємо, до нас нарешті доходить, ми усвідомлюємо, що ми такі самі, що ми однакові з ними і ми теж смертні. Ми не знаємо, що це таке. Ми не знаємо, що це означає померти саме для нас і нам страшно. Ми не хочемо помирати.

Але хіба смерть, це щось нове для людей? Смерть, це дуже стара історія, яку людство в кожному своєму поколінні вперто намагається забути. Але смерть нескромна, вона не соромиться кожного разу нагадувати про себе. У неї тут є свої глашатаї, які біжать перед смертю і викрикують перехожим – «Обережно! Дайте дорогу! Її величність Смерть! Ми всі помремо! Дайте дорогу!». Колись Ніцше обзивав християн проповідниками смерті. Він багато як обзивав християн, але проповідниками смерті в тому числі. Зараз уже і християни не хочуть чути про смерть. Ще священики, десь за інерцією, а десь через те, що мають справу зі смертю, то віщають про неї. Але люди не хочуть їх чути. Люди закривають вуха, щоб не чути. Люди не хочуть знати, що вони обов‘язково помруть. Люди зацькували і затуркали священиків. Священик для людей, то більше для краси і для естетики, аніж для життєвої правди. Поки люди не розуміють, що вони смертні, то священик, як побрякушка для них. Правда, то десь в телевізорі, ну або за ним, але не у священика. І я сьогодні благословляю телевізор! Я знімаю перед ним капелюха! Він сказав людям правду і люди йому повірили! Не важливо, що то не я, а він, головне, що ви почули правду! Це так рідко буває, але сьогодні це так. Телевізор завжди брехав вас. Він казав, що все нормально, щоб ви розслабились, їли МакДональдс, пили пиво і все буде Кока-Кола. І ви вірили йому. Але ви і тоді були смертними. Ви просто не знали того. Телевізор вас брехав, а я говорив вам правду, я казав, що ви смертні. Я часто говорив цю правду, але люди не вірили. Вони ніколи не хочуть слухати про смерть. Сьогодні ми з телевізором за одно і ми кажемо вам – «Люди! Пізнайте самих себе, що ви смертні».

У цьому є велика правда. Правда завжди звільняє. Ми всі трохи хворі, ми не хочемо бачити очевидного. Через то ми переоцінюємо себе, ми не знаємо себе і ми губимось. Людині корисно пізнати свою неміч. Бо вона немічна. Людині корисно знати правду і знати себе. Чим ближче людина до реальності, тим менше у неї неврозів і пустоти. Мудрі люди завжди рахувались зі смертю. Якщо ви не будете на стільки глупі, щоб потім, по команді з телевізора, знову для себе вирішити, що ви начебто безсмертний, а смерть уже позаду, то страх і паніка пройде, а пам‘ять про смерть і мудрість залишаться. Не будьте наївними, смерть завжди попереду. Істина зробить вас вільними.
Подумайте про смерть, поки ви живі.

Георгій Чічак

Протоієрей, кандидат богословських наук, клірик Храму Святої великомучениці Варвари міста Київ