“Хто сіє вітер – той пожне бурю”- Ольга Гнатюк

В дискусії, викликаній змінами до закону про Інститут національної пам’яті, увагу насамперед звертають на їхні наслідки для польсько-ізраїльських і польсько-єврейських відносин. Проблема польсько-українських відносин залишилась осторонь. Про це повідомляє з посиланням на zbruc.eu.

Прихильникам змін до закону про ІНП здається, що опоненти не можуть прочитати із розумінням та що вони (опоненти) виступають проти змін з єдиною метою: щоб паплюжити Польщу. Тим самим прихильники закону не стільки позбавляють опонентів права голосу, скільки приписують їм злу волю (мовляв, опоненти “несправжні поляки”) і натякають на те, що критики змін дещо загальмовані в розвитку.

Від певного часу у Польщі саме такий вигляд має багато дискусій, які більше не можна й називати дискусіями, адже дискусія передбачає існування елементарної поваги до опонента. Важко вважати чимось новим підозру у відсутності патріотизму всіх тих, хто насмілиться стверджувати, що втілення в життя цього закону негативно позначиться як на міжнародних відносинах Польщі, так і на внутрішній ситуації. На мою думку, наслідки ухвалення цього закону  житимуть довше, ніж сам закон, не згадуючи вже про дискусію навколо нього.

Тому, якщо я беру слово у цій справі, то без надії, що до нього прислухається бодай хтось з групи прихильників закону та проаналізує його (найімовірніше, він набуде чинності ще цього місяця). Але я би хотіла, щоб мій голос почули ті, хто, критикуючи одні положення закону, не говорить про шкідливість інших. На мій погляд, за деревами вони поки що не побачили лісу: йдеться про зміну поняття нації.

Привид бандеризму

Почну з контексту, у якому прийняли закон: це сталося рівно через п’ять днів після виходу в ефір програми «Superwizjer» телеканалу TVN, присвяченої неонацистам, і хвилі збурення, що прокотилася країною. Впливові політики правлячої партії спочатку намагалися злегковажити проблемою, а коли це не вдалося, вони вирішили замести проблему під килим. Спочатку, отже, безліч разів повторювали, що це «марґінес марґінесу». Із захисту вони переходили також у наступ: виявилося, що винним є телеканал, бо належало негайно повідомити прокуратуру, а не чекати місяцями з виходом в ефір сюжету (окрім очевидної маніпуляції, у цьому була ще й інсинуація). Врешті виявилося, що винною є «Громадянська платформа», за урядування якої була зареєстрована «Гордість та незалежність» [Duma i Niepodległość, організатор “дня народження Гітлера”]. Звісно, такого плану «аргументація» не переконала навіть прихильників закону. Власне тоді і було прийнято рішення, що треба скористатися інструментом, відомим в психології як механізм проекції. В СРСР у таких випадках відповідали: «A у вас негрів б’ють».

Під рукою знайшовся проект змін до закону про ІНП, що лежав у Сеймі, заморожений ще від гарячого літа 2016 року, коли Сейм прийняв ухвалу про те, що злочини, вчинені проти польського населення на Волині, були геноцидом. Ця ухвала, на думку її ініціаторів, давала змогу «компенсувати втрачені останні двадцять і кілька років, протягом яких польська держава не могла належним чином вшанувати пам’ять замордованих поляків та громадян інших національностей на Волині та Південно-східних кресах ІІ Річпосполитої». В такий спосіб були перекреслені зусилля заради примирення, що тривали чверть століття й існували і на найвищому державному, і на місцевому рівні, у які були залучені і наукові кола, і представники громадянського суспільства.

На жаль, відтоді, себто від літа 2016 року, це переконання стало загальним – як і твердження про те, що український націоналізм становить загрозу інтересам польської держави. Привид бандеризму настільки затьмарює реальний образ України і українців, що дедалі важче стає пробитися з аргументом, який ґрунтується на дослідженнях української громадської думки: Польща і поляки є країною та нацією, яких найбільше люблять і якими найбільше захоплені українці. Не працює й політичний аргумент – до Верховної Ради України не пройшли націоналістичні партії, і навіть популісти не в змозі здобути там якусь підтримку, використовуючи антипольські карти. Геополітичний аргумент, відомий також як «доктрина Гєдройця», спочив у Бозі, а панахиду правлять “реалітетники”.

Підсумую мої коментарі на тему контексту: прийняття цього законопроекту, на мою думку, було спробою відволікти увагу від внутрішньої проблеми, якою є агресивний націоналізм, що наростає у Польщі, і спрямувати увагу громадськості до теми, яка вже стала черговою, коли йдеться про польську історичну політику: зведення рахунків з українським націоналізмом. Очікувано гострою була реакція з боку України, але не від Ізраїлю. Справді, той, хто сіє вітер, пожинає бурю.

“Волинська брехня”

Час перейти до аналізу тексту. Як я вже згадувала, учасники польської дискусії критикували, перш за все, положення статті 55а та розділу 6с (Захист доброго імені Республіки Польща та Польської Нації). Зокрема, ставили запитання: «Чому жертви і свідки Голокосту мають зважувати слова, аби не привертати уваги правоохоронних органів?». Критики висловлювали також сумнів щодо можливості розслідування злочинів за ст. 55а, вчинених за межами країни (див. зокрема, опублікований на сайті журналу „Więź” коментар головного редактора Збігнєва Носовського, в якому вказано на нечіткість та можливості для зловживань).

Натомість у дискусії оминули положення статті 1, у якій до пункту 1а, що визначає сферу компетенції ІНП, після нацистських та комуністичних злочинів і перед іншими злочинами проти миру, людяності та військовими злочинами, додали вираз: «злочини українських націоналістів і членів українських формувань, що колаборували з німецьким Третім Рейхом». Далі, в пункті 2, ці злочини визначили як «дії, вчинені українськими націоналістами у 1925-1950 роках, що полягали у застосуванні насильства, терору або інших порушеннях прав людини», а також «участь у знищенні єврейського населення і геноциді щодо громадян Другої Річпосполитої на території Волині та Східної Малопольщі».

Що спільного має контроверсійна назва «Східна Малопольща» з 1950 роком – далебі, невідомо. Нагадаю вам, що цей термін, який не має історичних підстав, був введений в обіг у міжвоєнний період – не лише  з цією метою, щоб затерти «австрійську окупаційну назву», тобто Галичину, але перш за все щоб навіть у назві вказати на безумовну польськість цих земель.

Бюро експертного аналізу Сейму у своєму висновку від 7 листопада 2016 року стверджувало, що зміни до закону «не викликають застережень по суті» і «повністю заслуговують на схвалення», відхиляючи застереження, висловлені Генеральною прокуратурою (зокрема труднощі з юридичним визначенням поняття «український націоналіст» і часовими рамками «1925-1950 рр.»).

На засіданні комітету Сейму, що відбулося наступного дня і на яке запросили експертів: проф. Володимира Осадчого, проф. Чеслава Партача та Войцєха Мушинського, були визнані необґрунтованими застереження, висловлені депутатом від ГП Марціном Свєнціцьким. Один з ініціаторів змін до закону про ІНП, Томаш Жимковський з Kukiz’15, чітко визначив мету: «ми криміналізуємо поняття “волинська брехня”». Він також не лишив ніяких ілюзій, що ця криміналізація стане інструментом політичної боротьби: «дуже часто публічні заяви, зокрема й ваші [йшлося про Марціна Свєнціцького, – O.Г.], підважують факт геноциду на Волині, і цей закон, крім усього іншого, має служити тому, щоб цих та інших дурниць не повторювали у польському публічному просторі».

Тому я вважаю, що проф. Анджей Фрішке не має рації, коли стверджує – спираючись на стенограму іншого засідання комітету, – що «закон прийняли, щоб мати інструмент для впливу на Ґросса та інших людей, що займаються схожими темами». Йшлося не про Яна Томаша Ґросса. І не про Володимира В’ятровича. Їм йшлося про всіх, хто мислить інакше, ніж наказує польська мартирологічна візія історії.

Можна було б навести багато прикладів текстів чи заяв, за які у світлі цього закону зможуть притягувати до кримінальної відповідальності. Під слідством можуть опинитися не лише публіцисти (про що писав Збігнєв Носовський). Під слідством за ініціативою прокурорів ІНП або на підставі повідомлень громадських організацій можуть опинитися й свідки, спогади яких записують в межах численних проектів усної історії, якщо вони наважаться згадати, що були жертвами насильства з боку поляків. Відтепер такі оприлюднені записи (наприклад, у Музеї Голокосту у Вашингтоні, в Інституті Яд Вашем або у менш відомих, але постійно оновлюваних українських збірках) можуть стати предметом розслідування. Жертва ще раз буде проходити крізь пекло.

Стаю злочинницею

На засіданні в листопаді 2016 року депутат Томаш Жимковський заявив також, що «понад 160 тис. наших громадян були вбиті у винятково брутальний спосіб. Вони були вбиті представниками українського народу […] Всі інші злочини проти польського народу не мали таких масштабів, як той, що був вчинений щодо населення Волині, Східної Малопольщі та частини територій сучасних Люблінського і Підкарпатського воєводств».

Ця заява – навіть якщо пустити повз вуха образливе формулювання про «представників українського народу», що вдаються до масових вбивств, – не має нічого спільного з історичними знаннями: як з точки зору масштабів злочинів, так і пропорцій (врешті-решт, за словами депутата Жимковського, усі інші злочини – тобто нацистські і комуністичні – поступаються волинському злочину).

Проте власне за цю мою думку – у світлі прийнятого закону – можна буде притягнути мене до кримінальної відповідальності. Чому? По-перше, моя заява – це публіцистична, а не наукова діяльність; по-друге, вона «заперечує встановлені факти» (ось готовий матеріал для доносу, just copy and past). Хто вирішуватиме, які факти є встановленими і чи суперечить їм заява? Експерти? Ким призначені?

Експерт, запрошений депутатом Томашем Жимковським – проф. Володимир Осадчий, під час засідання комітету сказав: «Нині в Україні поширюється ідеологія націоналізму, що стає панівною ідеологією держави. […] Освіта у бандерівському дусі в Україні починається з дитячого садка і закінчується науковими працями». Я з повною рішучістю це заперечую. Чи і за це мене притягнуть до кримінальної відповідальності?

Українець ≠ націоналіст

Втім, перейдемо від індивідуального до колективного виміру. Вже півтора року у Польщі посилюється вербальна агресія щодо української меншини, рівень якої можна порівняти лише зі сплеском антисемітських заяв минулого тижня. Зрівняння злочинів націоналістів з нацистськими чи комуністичними злочинами – що було зроблено цим законом – збільшить, а не зменшить масштаб агресії. Знак рівності між словами «українець» та «націоналіст» у публічних заявах почав з’являтися дуже часто.

Якими будуть наслідки? Швидкими темпами ми досягнемо стигматизації не лише польських громадян українського походження, які донині живуть з травмою комуністичного злочину, яким була операція «Вісла». Тепер – якщо вони лише наважаться про неї говорити – відразу виявиться, що вони «применшують злочини українських націоналістів», що «релятивізують». Це вже зараз звичайна практика не лише на інтернет-форумах, а й у публічних заявах деяких політиків. Тепер ці з Божої ласки «викривачі бандеризму» отримали зручний інструмент.

Що ж, українська меншина у Польщі захистити себе не зможе, бо є слабкою і дуже нечисленною. Нечисленна і слабка вона внаслідок репресивної і асиміляційної політики комуністичної влади проти українців. Нечисленна і мовчазна зокрема тому, протягом усіх п’ятдесяти років після закінчення війни комуністична пропаганда використовувала тавро «бандеризму». Одні воліли залишити країну, а інші воліли не вирізнятися. Наслідком стало те, що польських громадян українського походження у нашій країні є понад 30 тисяч.

А що з українськими «біженцями» – цим мільйоном або двома, як стверджують політики при владі? (без жартів: офіційна статистика показує, що міґрантів є кілька сотень тисяч, а статус біженця отримали лише кілька десятків осіб). Вони також воліють не вирізнятися, тим паче, що їхній статус відрізняється від статусу польських громадян. Але вони завжди можуть проголосувати ногами. Ті, що є освіченішими чи просто мобільнішими, оберуть іншу країну. «Забирайтеся геть!» – такі голоси лунають дедалі частіше. Може, й скористаються цією «доброю порадою». Повернуться в Україну. Лише з новою польською травмою. Чи справді нам це треба?

Людей діалогу загнали у кут

Що означатиме прийняття змін до закону про ІНП для польсько-українських відносин? Перш за все, чергове охолодження, хоча радше не будуть вжиті заходи аналогічні тим, до яких вдалися в Ізраїлі. Українські політики, президент і міністр закордонних справ вгамовують емоції.

Замість того щоб це оцінити, з польського боку помірковану заяву МЗС України та заяву Президента Порошенка сприймають як слабкість, а прем’єр-міністр дозволяє собі порівнювати Хмельницького з Гітлером. Чому? Ймовірно, польські політики вважають, що Україна – яка веде війну з Росією – буде змушена піти на поступки (nota bene: українцям, які нагадують про становище своєї країни, дорікають: «досить носитися зі своєю мартирологією!»). Дехто пихато стверджує, що Україна більше потребує Польщі, ніж Польща – України (як виявилося нещодавно, Ізраїль начебто теж більше потребує Польщі). Що це має cпільного зі стратегічним партнерством? Можливо, мені хто-небудь це пояснить, бо я не знаю.

В Україні теж дедалі частіше ці помірковані заяви сприймають не як прояв політичного розуму, а як слабкість. Дедалі сильніше чути голос тих, хто закликає до жорсткої відповіді. Парадокс полягає у тому, що прийняття цього закону, як і минулорічні заяви міністра Вітольда Ващиковського та голови PiS Ярослава Качинського, ймовірно, у кінцевому підсумку призведуть до кумулятивного ефекту. Націоналісти зміцнюються, а людей діалогу заштовхують в кут. А потім знов виявиться, що  в усьому винні українські націоналісти. А як же інакше: скалку в оці ближнього помітити легше, ніж колоду у власному.

Коли йдеться про історичний вимір чи питання вшанування пам’яті жертв, то закон так само не принесе нічого доброго. Настане замороження діалогу істориків, бо хто ризикуватиме приїжджати до Польщі? Тому факти будуть встановлювати в односторонньому порядку. Частина політиків (згадаю лише одну, вже процитовану заяву депутата Kukiz’15), а також частина істориків вважають, що факти вже встановлені. А тому кожен, хто захоче провести нові дослідження на цю тему, стає потенційним злочинцем.

Оманливим є положення у законі (ст. 55а, п. 3), що каже: «Не вчиняє злочину, визначеного у п. 1 та 2, той, хто вчинив ці дії у межах мистецької або наукової діяльності». Це мертва норма. Не лише автору, а й видавцю такої книжки чи статті загрожуватиме тривалий судовий процес.

Не про “вставання з колін”, отже, йдеться, а про повзучу цензуру –  спочатку вона стосується одного питання, щодо якого панує загальний консенсус (ні «польським таборам смерті»!), а потім наступного, щодо якого щойно запанувала загальнонаціональна згода (злочини на Волині 1943 року – геноцид). І так ми навіть не помітимо, як нам заборонять ставити під сумнів провідну роль партії.

P.S. Я є професором Варшавського університету, професором і членом наукової ради Інституту славістики Польської академії наук, а також членом Польського ПЕН-клубу. Проте перелічені інституції, з якими я пов’язана, не несуть відповідальності за мої слова – і я прошу не притягувати їх до кримінальної відповідальності.

Оля (Aleksandra) Гнатюк – україністка, перекладачка, доктор гуманітарних наук, професор Інституту славістики Польської академії наук і Студіум Східної Європи Варшавського університету. У 2006-2010 роках працювала на посаді радника посольства Польщі у Києві. Авторка багатьох книжок, зокрема «Прощання з імперією. Українські дискусії про ідентичність», «Відвага і страх» (про долі львівської інтелігенції під час Другої світової війни).