«Хто як не я»: історія Ігоря Свічкарьова, який до останнього залишався вірним своїм побратимам

Вони познайомилися ще підлітками – на тролейбусній зупинці в Харкові, коли обом було по п’ятнадцять. Відтоді Ігор Свічкарьов став для Марини не просто чоловіком, а людиною, з якою вони прожили життя як одне ціле – з вірністю, підтримкою і любов’ю, що трималася на простих щоденних речах. 29 грудня 2024 року Ігор загинув у стрілецькому бою в Курській області, але ще рік його родина жила між надією і болем, вірячи, що він може повернутися живим. Про це повідомляє Upmp.news з посиланням на блог Голови правління ГО “Центр українсько-польської міжрегіональної співпраці”, авторки, журналістки, блогерки Людмили Педоченко.

Людина, яка жила для родини

Марина Свічкарьова з Харкова говорить про чоловіка так, ніби він досі поруч – спокійний, врівноважений, уважний до кожної дрібниці. До війни Ігор працював водієм та експедитором на різних підприємствах, любив футбол, зустрічі з друзями і ті звичайні моменти життя, у яких людина по-справжньому відчуває себе щасливою.

Він був щирим, доброзичливим і відданим – тим, хто завжди приходить на допомогу, навіть коли його не просять. Але найбільше любив своїх доньок. Марина говорить про це без пафосу, як про очевидну річ: вони були його світом, його головною мотивацією і причиною вірити в майбутнє.

Саме заради цього майбутнього він і пішов на війну.

Кохання, яке почалося на зупинці

Їхня історія почалася ще в юності – на звичайній тролейбусній зупинці, коли вони разом їздили на навчання.

Ігор одразу запам’ятався Марині своїм спокоєм і врівноваженістю. З роками це не змінилося. Вони безмежно кохали одне одного, берегли сім’ю і вірність, підтримували одне одного в усьому і звикли жити так, ніби між ними не існує поділу на «я» і «ти».

Найтепліший спогад Марини – дуже простий і тому особливо болючий сьогодні. Ігор завжди допомагав їй у побуті: мив посуд, пилососив, робив хатні справи без нагадувань і поділу на «чоловіче» чи «жіноче».

А вона підходила до нього ззаду і міцно-міцно обіймала.

«А він посміхався у відповідь», — згадує Марина.

Тепер саме ці моменти тримають її найбільше.

«Хто як не я»

Вперше Ігор був мобілізований ще у 2015 році і до 2016-го брав участь в АТО. Він воював у районі Бахмута та Попасної, бачив фронт ще тоді, коли війна для багатьох українців залишалася чимось далеким.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, він не чекав примусу чи наказу.

У квітні 2023 року Ігор пішов добровольцем.

Марина і його мама намагалися відмовити – їм було страшно, бо вони розуміли, що війна вже не буде такою, як раніше. Але Ігор твердо сказав, що має захищати своїх рідних і мріє про вільне життя для дітей.

«Хто як не я», — повторював він.

Він служив у складі 225-го окремого штурмового полку, був солдатом-вогнеметником. Брав участь у боях у Мар’їнці, Оріховому, на Запорізькому напрямку, а згодом – у Курській операції.

Марина каже: чоловік добре розумів, що може не повернутися, але навіть тоді залишався вірним присязі і своїм побратимам, завжди йшов уперед.

Рік між надією і правдою

29 грудня 2024 року Марині подзвонили з ТЦК і повідомили, що її чоловік зник безвісти.

Для родини почався рік болючого очікування, в якому надія жила поруч із відчаєм. За неофіційними даними Ігор міг перебувати у полоні, і саме за цю версію вони трималися найдовше.

Але 30 грудня 2025 року пролунав інший дзвінок.

«У вас збіг ДНК».

Стало відомо, що Ігор загинув ще 29 грудня 2024 року під час стрілецького бою при прямому зіткненні з ворогом у Курській області, поблизу села Лебедівка. Він зазнав смертельних множинних поранень і загинув у день свого зникнення.

Його тіло повернули в Україну під час репатріації у липні 2025 року, але через велику кількість загиблих офіційне підтвердження родина отримала лише наприкінці року.

8 січня 2026 року Ігоря Свічкарьова поховали в Харкові на Алеї Слави.

«Тепер тато — янгол»

Марина згадує, що після страшної звістки світ ніби обвалився. Хотілося кричати від болю і несправедливості, але поруч були діти, заради яких потрібно було триматися.

Вона одразу сказала донькам правду.

«Ми знайшли тата. Тільки не так, як хотілося. Зате тепер він назавжди з нами».

Молодша донька сьогодні говорить про батька: «Тепер тато – янгол».

У цих словах – дитяча спроба зрозуміти втрату і водночас залишити тата поруч хоча б у пам’яті.

Марина каже, що її тримають саме діти і усвідомлення того, що Ігор загинув заради їхнього майбутнього. А ще – відповідальність берегти пам’ять про нього і говорити про нього всюди, де це можливо.

Пам’ять, яка сильніша за смерть

Сьогодні вона говорить про чоловіка не лише як про воїна, а насамперед як про людину – щиру, віддану, люблячу. Людину, яка знала, що може не повернутися, але все одно йшла вперед.

Він мріяв про вільне майбутнє для своїх дітей і своєї країни.

І навіть після смерті залишився для родини тією людиною, яка тримає їх разом.

Історія Ігоря Свічкарьова – це історія про чоловіка, який не шукав героїзму для себе, але став героєм для своїх рідних. Про людину, яка любила футбол, друзів, доньок і просте мирне життя, але у вирішальний момент обрала захищати його зі зброєю в руках.

І про любов, яка почалася на тролейбусній зупинці в Харкові та виявилася сильнішою навіть за рік болісного очікування між надією і правдою.

Ця та інші історії про жінок, які чекають, шукають і тримають тил, – частина документального проєкту «Серце вдома. Обличчя війни», створеного спільно з ГО «Центр українсько-польської міжрегіональної співпраці» та Україно-польською медіаплатформою UPMP.News (УПМП). Ми документуємо та публікуємо особисті історії жінок тилу як свідчення незламних сердець, що б’ються вдома.

Якщо ви хочете розповісти свою історію, заповніть, будь ласка, анкету:
форма для заповнення
https://docs.google.com/forms/d/e/1FAIpQLSd-D4o5cSWBeCdrvLtqFyQodavhoRqYi3l5x5uOpQDvH59ing/viewform?usp=header

#ЛюдмилаПедоченко #Серцевдома #Обличчявійни #документальнийпроєкт #жінка #UPMPNews #УПМП  #Центрукраїнопольськоїміжрегіональноїспівпраці