Польща та Україна: між трагедією минулого і союзом майбутнього

Польща та Україна разом — це величезна сила. Історія неодноразово доводила: коли наші народи діяли спільно, вони змінювали хід подій у Центрально-Східній Європі. Коли ж дозволяли зовнішнім силам посіяти між собою ворожнечу, програвали обидві сторони.

Спільні перемоги

У 1621 році під Хотином польсько-литовські війська та українські козаки під проводом Петра Конашевича-Сагайдачного спільно зупинили наступ Османської імперії. Ця перемога стала однією з найважливіших у європейській історії XVII століття.

У 1920 році союз Юзефа Пілсудського та Симона Петлюри дозволив об’єднати сили у боротьбі проти більшовицької Росії. Українські та польські солдати разом воювали за незалежність своїх держав. Хоча Українська Народна Республіка зрештою не змогла зберегти незалежність, перемога Польщі у Варшавській битві стала важливим чинником стримування поширення більшовизму в Європі.

Спільні поразки

Однак історія знає й інші приклади.

У другій половині XVII століття внутрішні конфлікти та боротьба за владу в козацькій державі, відомі як Руїна, призвели до ослаблення України. Москва поступово встановила контроль над значною частиною українських земель. Посилення Російської держави згодом стало одним із факторів поділів Речі Посполитої наприкінці XVIII століття, коли Польща втратила незалежність більш ніж на сто років.

Ще більшою трагедією стали польсько-українські конфлікти часів Другої світової війни.

Волинська трагедія та польсько-українське протистояння 1940-х років

Події 1943–1945 років залишаються однією з найболючіших сторінок в історичній пам’яті обох народів.

На Волині та в Галичині відбулося масштабне міжетнічне насильство, жертвами якого стали десятки тисяч мирних людей. Більшість сучасних істориків погоджується, що керівництво Організації українських націоналістів (бандерівського крила) та Української повстанської армії ухвалило рішення про насильницьке усунення польського населення з територій, які розглядалися як майбутня українська держава.

У 1943 році підрозділи УПА, а також частина місцевих українських формувань і цивільних учасників здійснили серію координованих нападів на польські села Волині. Наймасовішою акцією стала так звана «кривава неділя» 11 липня 1943 року, коли атаки відбулися одночасно в десятках населених пунктів. За різними оцінками, жертвами антипольських акцій стали від 70 до 100 тисяч польських цивільних.

Ці події польська держава офіційно визначає як геноцид польського населення.

Водночас польсько-український конфлікт не був одностороннім.

Польські підпільні формування, зокрема Армія Крайова, Батальйони хлопські та інші збройні групи, здійснювали каральні акції проти українських сіл. Особливо вони активізувалися у 1944–1945 роках у Галичині, на Холмщині, Надсянні та Лемківщині.

Українські історики та значна частина міжнародних дослідників наголошують, що внаслідок польських відплатних операцій загинули тисячі українських цивільних. Найвідомішими прикладами стали події в Сагрині, Павлокомі, Верховинах та низці інших сіл.

За різними оцінками, жертвами польських акцій стали від 10 до 20 тисяч українців. Хоча масштаби втрат були меншими, ніж серед польського населення, характер багатьох нападів також мав ознаки етнічного насильства проти цивільних мешканців.

Важливо розуміти, що відповідальність за ці злочини не може покладатися на весь український або польський народ. Злочини вчиняли конкретні збройні формування, командири та виконавці в умовах війни, окупації, пропаганди й радикалізації суспільства.

Радянський фактор

Окремої уваги заслуговує роль Радянського Союзу.

Москва була безпосередньо зацікавлена в ослабленні як українського, так і польського визвольного руху. Радянські спецслужби активно використовували міжнаціональні суперечності, здійснювали провокації та поширювали дезінформацію. Хоча це не знімає відповідальності з учасників злочинів, радянська політика значною мірою сприяла поглибленню конфлікту.

У підсумку виграла саме Москва.

Після завершення війни Польща втратила суверенітет і опинилася в радянській сфері впливу. Україна ж залишилася під контролем СРСР. Польські та українські патріоти, які ще недавно боролися один проти одного, зрештою опинилися перед спільним ворогом — радянською тоталітарною системою.

Урок для сьогодення

Історія не повинна бути інструментом взаємних звинувачень. Вона має бути джерелом уроків.

Українці повинні чесно визнавати злочини, вчинені УПА проти польського цивільного населення. Поляки, своєю чергою, мають пам’ятати про злочини, здійснені польськими підпільними формуваннями проти українців.

Визнання власних помилок не є проявом слабкості. Навпаки — це ознака зрілої нації.

Сьогодні Україна і Польща мають унікальний шанс побудувати відносини, засновані не на замовчуванні минулого, а на правді та взаємній повазі. Наші народи вже довели, що здатні бути союзниками. Саме тому головний урок історії залишається незмінним:

Коли Варшава і Київ співпрацюють — вони посилюють одна одну та зміцнюють безпеку всієї Європи.

Коли між ними виникає ворожнеча — найбільшу вигоду традиційно отримує Москва.

Саме тому пам’ять про минуле повинна не розділяти поляків і українців, а застерігати від повторення трагедій, які вже одного разу коштували обом народам свободи.

Небезпечне повернення історичних воєн у сучасну політику

Події навколо історичної пам’яті перестали бути виключно справою істориків. У 2026 році польсько-українські суперечки щодо оцінки УПА вийшли на найвищий державний рівень.

Після рішення України надати одному з військових підрозділів почесне найменування, пов’язане з традиціями Української повстанської армії, президент Польщі Кароль Навроцький позбавив Президента України Володимира Зеленського ордена Білого Орла — найвищої державної нагороди Польщі. У відповідь Зеленський повернув нагороду польській стороні. Аналогічний крок здійснили деякі українські державні діячі та посадовці, які раніше були відзначені польськими нагородами.

Сам по собі обмін символічними жестами не становить безпосередньої загрози для стратегічного партнерства між державами. Однак він демонструє небезпечну тенденцію: історичні травми дедалі частіше використовуються як інструмент сучасної політики.

Історична пам’ять є важливою складовою національної ідентичності як для поляків, так і для українців. Проте існує принципова різниця між пошуком історичної правди та використанням історії як політичної зброї.

Досвід Європи показує, що політизація історичних конфліктів майже завжди призводить до зростання взаємної недовіри, посилення радикальних настроїв і послаблення міжнародного співробітництва. Особливо небезпечним це стає тоді, коли між державами існують спільні безпекові виклики.

Сьогодні Польща є одним із ключових союзників України в Європі. Україна, своєю чергою, залишається важливим елементом безпеки східного флангу НАТО та всієї Центральної Європи. Саме тому перетворення історичних суперечок на політичну конфронтацію може мати наслідки, які виходять далеко за межі дискусій про минуле.

Якщо тенденція до взаємних символічних ударів продовжиться, це може призвести до охолодження суспільних настроїв, ослаблення політичної довіри, ускладнення двосторонніх проєктів та посилення позицій тих сил, які зацікавлені у розколі польсько-українського партнерства.

Історія ХХ століття вже показала, до чого призводить ситуація, коли українці та поляки починають бачити один в одному головного опонента замість того, щоб шукати спільні інтереси. Тому завдання відповідальних політиків по обидва боки кордону полягає не в розпалюванні історичних конфліктів, а у створенні умов для чесного діалогу та взаємного визнання трагедій обох народів.

Бо головний урок історії залишається незмінним: коли Київ і Варшава сперечаються між собою, геополітичні дивіденди від цього найчастіше отримує третя сторона.