Театр імені Лесі Українки: сторічний шлях до власної ідентичності
Сьогодні знаменитий мистецький колектив остаточно відкинув імперський та російський спадок і пише нову сторінку історії, повернувшись до українського коріння та національного контексту.
15 жовтня 2026 року Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки відзначив 100-річний ювілей. Втім, історія самої сцени сягає набагато глибше — у 1870-ті роки.
За цей час тернистий шлях від першого цирку, а згодом театру — кабаре у купецькому Києві до провідного академічного театру України виявився сповнений крутих поворотів, видатних імен та глибоких трансформацій.
Історія театральної сцени на перетині сучасних вулиць Євгена Чикаленка (раніше-Єлизаветинської) та Богдана Хмельницького (тоді — Фундуклеївської) сягає ще XIX століття. У 1878 році французький підприємець Огюст Бергоньє збудував тут двоповерхову споруду для видовищ і вистав, яка увійшла в історію Києва як «Дім Бергоньє».
Утім, справжній відлік стаціонарного театрального життя цієї будівлі розпочався у 1891 році. Саме тоді популярний режисер, актор та успішний менеджер Микола Соловцов заснував тут першу стаціонарну драматичну трупу.
Офіційним же роком заснування державного театру вважається 1926-й. І хоча колектив тривалий час функціонував як осередок традиційної класичної російської драматургії, проте у його стінах завжди зберігалося прагнення до глибокого прочитання як творів світової, так і української класики.
Доленосним для колектива став 1941 рік, коли закладу присвоїли ім’я видатної української поетеси та драматургині Лесі Українки. Приводом для цього став колосальний успіх вистави «Камінний господар» за її однойменною драмою у постановці Костянтина Хохлова, який став справжньою візитівкою театру.
Сценічне прочитання Лесиної поезії стало справжнім мистецьким хітом, а відтоді звернення до цієї п’єси перетворилося на добру традицію для багатьох поколінь режисерів театру.
Протягом століття тут творили видатні майстри режисури — Володимир Неллі, Микола Соколов, Леонід Варпаховський, Георгій Товстоногов, а з 1994 по 2022 рік колектив очолював Михайло Резнікович. Сценографію та музичне оформлення створювали корифеї української культури: Анатолій Петрицький, Даніїл Лідер, Мориц Уманський, Борис Лятошинський та Давид Боровський (пам’яті останнього в театрі присвячено окремий музейний простір — «Простір Давида Боровського»).
Театр завжди славився своєю яскравою акторською школою. У ХХ столітті кияни колекціонували листівки з портретами Михайла Романова, Юрія Лаврова, Марії Стрєлкової, Любові Добржанської, Миколи Свєтловидова, Євгенії Опалової, Віктора Добровольського та Віктора Халатова.
Наступна хвиля збагатила сцену іменами Олега Борисова, Павла Луспекаєва, Кирила Лаврова, Миколи Рушковського, Сергія Філімонова, Ади Роговцевої, Валерії Заклунної, Юрія Мажуги, Ірини Буніної та «музи Сергія Параджанова» — Лариси Кадочнікової, яка й досі виходить на сцену.
Сьогодні рівень майстерності продовжує тримати старше покоління акторів — Борис Вознюк, Ірина Дука та Лідія Яремчук, а також відомі сучасні українські актори: Юрій Гребельник, Олег Замятін, Олександр Кобзар, Наталія Доля, Ольга Кульчицька, Сергій Озіряний, Олександра Єна, Дмитро Завадський, Олексій Вертинський, Олена Нещерет, Ольга Гришина, Андрій Пономаренко.
Довгий час за керівництва Михайла Резніковича у театрі панував переважно російський репертуар. Попри високий професійний рівень вистав, саме словосполучення «російська драма» поряд із ім’ям Лесі Українки викликало чимало гострих дискусій у суспільстві, а після початку російської агресії на сході України у 2014 році, заклад усе частіше зазнавав справедливої критики за репертуарну політику.
Повномасштабне вторгнення 24 лютого 2022 року остаточно розставило пріоритети. Колектив театру ухвалив принципове й радикальне рішення: назавжди відмовився від згадки про «російську драму» у назві, повністю прибрав російську мову та вилучив з репертуару твори авторів країни-агресора. Заклад залишив назву — Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки.
Частина співробітників зі зброєю в руках встала на захист України, інші розгорнули масштабний волонтерський рух. З грудня 2022 року театр очолив Кирило Кашліков.
Щойно ворога було відкинуто від столиці, театр імені Лесі Українки першим у Києві відновив роботу, ставши для містян символом стійкості, надії та світла.
Сьогодні театр розвивається одразу на трьох майданчиках — Основній, Новій та Сцені під дахом. Це дозволяє формувати різноплановий репертуар: від світової класики (Шекспір, Ануй, Міллер) та сучасної європейської драматургії (Стівенс, Макдонах, Карон) до українських класиків — Тараса Шевченка, Івана Франка, Василя Стефаника, Олександра Довженка та, звісно, Лесі Українки.
Поєднуючи традиції психологічного театру із самобутньою українською ідентичністю, колектив здобуває повні зали не лише в Україні, а й на гастролях у Лондоні, Тель-Авіві, Мюнхені, Кракові та Нью-Джерсі.
На порозі свого столітнього ювілею Театр імені Лесі Українки розпочинає нове століття своєї історії — як простір високої художньої сили, глибоких сенсів та безумовного служіння українській сцені.