«Маєте жити»: історія Руслана Гелеги, який повернувся додому на щиті
Він пішов у військкомат у перший день повномасштабної війни, без довгих розмов і без сумнівів, бо інакше просто не міг. Руслан Гелега загинув 16 грудня 2024 року на Запорізькому напрямку, у день, коли мав виходити з позицій, залишивши дружині лише одну фразу, яка тепер стала для неї опорою і водночас найболючішим нагадуванням: «Маєте жити».
Людина, яка жила для своїх
Ольга Гелега із села Залужжя на Хмельниччині говорить про чоловіка так, ніби він і досі поруч, з тією глибиною, яка не потребує перебільшень. Руслан мав середню освіту, багато років працював на м’ясокомбінаті у Вишневому, їздив на заробітки за кордон, але зрештою повернувся додому, щоб будувати життя там, де його чекали.
Після одруження вони оселилися в рідному для нього селі, де народилися троє синів. Він працював у місцевому товаристві, займався ремонтами, тримав господарство, доглядав город і знаходив радість у звичних, майже непомітних речах – роботі руками, риболовлі, вечорах із родиною.
Ольга говорить про нього як про людину, яка «жила нами і для нас», яка завжди була поруч – не лише фізично, а й внутрішньо: підтримкою, словом, спокоєм. Він не вмів сваритися, не вмів бути нещирим, натомість умів бути надійним – чоловіком, батьком, сином, братом і другом, на якого можна було спертися.
Рішення, яке не потребувало пояснень
24 лютого 2022 року почалося з новин, які ще не вкладалися в голові, але для Руслана все було зрозуміло відразу. Перед тим як піти до ТЦК, він не залишив справу незавершеною – у полі ще стояла кукурудза, і він поспішав її зібрати. Того дня працювали всі: Ольга, їхні сини, родина сестри Руслана – зібралися разом, щоб швидше впоратися, бо він уже знав, що має йти.
Близько 16:00 того ж дня він пішов у військкомат.
«Я знала, що інакше він не зможе», — каже Ольга.
Спершу він служив у ТЦК, адже в родині було троє неповнолітніх синів. Але коли старшому виповнилося 18, Руслан перевівся до 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади і невдовзі вирушив на Запорізький напрямок.
У дорозі, вже в потязі, вони ще говорили. Він, як завжди, заспокоював її, повторюючи, що все буде добре. А коли вона запитала, як їм жити далі, відповів коротко, з тією внутрішньою впевненістю, яка була йому притаманна: «Маєте жити». Згодом ці слова стали написом на кулоні, який Ольга носить із собою.
День, коли обірвався зв’язок
Остання їхня розмова відбулася 30 листопада 2024 року. Руслан попередив, що певний час буде без зв’язку, бо йде на позиції.
Після цього Ольга трималася завдяки коротким повідомленням від його побратима, який писав, що все добре, що Руслан живий і здоровий. 14 грудня він повідомив, що скоро має бути ротація і хлопців змінять.
Але 16 грудня, саме в день, коли Руслан мав виходити з позицій, почався штурм.
Зв’язок обірвався.
18 грудня зателефонував взводний і сказав, що Руслан не виходить на зв’язок, що на позиціях тривають постійні бої і ситуація залишається вкрай складною.
Три місяці він вважався безвісти зниклим за особливих обставин – час, який Ольга згадує як найстрашніший у своєму житті. Неофіційно вона знала, що чоловік загинув від поранення в голову внаслідок атаки FPV-дрона під час штурмових дій, але забрати тіло довго не могли через бойову ситуацію.
Побратими і взводний не припиняли зв’язку, обіцяли повернути його додому – і виконали цю обіцянку.
15 березня 2025 року в рідному Залужжі попрощалися з Русланом Гелегою.
Любов, яка залишилася в дотиках
Вони знали одне одного ще до шлюбу – з сусідніх сіл, і, як каже Ольга, це була «її людина у всіх відношеннях». Він дуже її кохав і беріг, і ця любов проявлялася не в гучних словах, а в простих, майже непомітних жестах.
Вони постійно трималися за руки – вдома, у машині, на дивані, під час розмов чи буденних справ. Це було настільки природно, що навіть не усвідомлювалося як щось особливе.
Тепер саме цього їй бракує найбільше.
«Мені дуже не вистачає його руки», — говорить вона.
Його слова залишилися поруч із ними: «Все добре, зайчику. Люблю я вас». Найменшому синові він казав: «Ти головний, бережи маму», а старшим, які вже були студентами: «Вчись, студент».
Жити далі – як рішення щодня
Перші дні після звістки про загибель – це ступор, небажання вставати, говорити, реагувати на світ. Потім приходить усвідомлення і одна єдина думка, яка не відпускає: щоб повернули додому, щоб можна було попрощатися і поховати.
Зі старшими синами Ольга говорила відверто, як є, а найменшому сказала перед самим похованням – рішення, яке стало одним із найважчих у її житті.
Встояти допомогли люди – рідні, куми, знайомі, які буквально піднімали її з ліжка, і сини, які залишилися поруч і стали її опорою.
Сьогодні вона говорить: «Я і зараз не впевнена, що стою. Немає рівноваги, ще не розумію, як жити». Але водночас вона тримається за його слова – як за внутрішній дороговказ.
Жити треба.
Гідно.
І, наскільки це можливо, щасливо.
У родині про Руслана говорять постійно – згадують, плачуть, іноді сміються. Бо для них він не зник – він залишився поруч у кожній звичці, у кожному слові, у кожному дотику пам’яті.
У цій історії немає жодної зайвої ноти – лише справжність, про яку просить говорити Ольга. Про чоловіка, який не вмів жити наполовину: який любив, працював, тримав за руку і зробив свій вибір без сумнівів.
І, можливо, саме тому його слова — «маєте жити» — звучать сьогодні не як порада, а як продовження його присутності в житті тих, кого він любив найбільше.
Ця та інші історії про жінок, які чекають, шукають і тримають тил, – частина документального проєкту «Серце вдома. Обличчя війни», створеного спільно з ГО «Центр українсько-польської міжрегіональної співпраці» та Україно-польською медіаплатформою UPMP.News (УПМП). Ми документуємо та публікуємо особисті історії жінок тилу як свідчення незламних сердець, що б’ються вдома.
Якщо ви хочете розповісти свою історію, заповніть, будь ласка, анкету:
форма для заповнення
https://docs.google.com/forms/d/e/1FAIpQLSd-D4o5cSWBeCdrvLtqFyQodavhoRqYi3l5x5uOpQDvH59ing/viewform?usp=header
#ЛюдмилаПедоченко #Серцевдома #Обличчявійни #документальнийпроєкт #жінка #UPMPNews #УПМП #Центрукраїнопольськоїміжрегіональноїспівпраці