«Моя Мишка»: історія Євгенія Пальохи, який умів перетворювати будні на свято

«Моя Мишка»: історія Євгенія Пальохи, який умів перетворювати будні на свято

Євгеній Пальоха був кремезним чоловіком — 183 сантиметри зросту й майже сто кілограмів ваги. Та дружині Ользі жартома доводив, що насправді він тихий і непомітний, майже як мишка. Відтоді вона так його й називала — «моя Мишка».

Непомітним Женя не був. Він співав у машині, вигадував кумедні вірші та неіснуючі іноземні слова, любив дітей, машини, мотоцикли й риболовлю. Мріяв про донечку та будував плани на життя після війни.

У 2024 році Євгеній добровільно вступив до ЗСУ й служив у 3-й окремій штурмовій бригаді. Після поранення повернувся до служби. 15 серпня 2025 року загинув на Харківщині внаслідок влучання ворожого дрона.

Перед останнім виїздом він сказав Ользі, що дуже її любить і скоро вийде на зв’язок. Більше його голосу вона не почула.

На весіллі назвав Ольгу Людою, а через тиждень повіз на море

Ольга та Євгеній познайомилися на весіллі спільних друзів. Перша зустріч одразу стала схожою на історію, яку потім можна багато разів переказувати й щоразу сміятися: Женя забув ім’я дівчини й називав її Людою.

Наступного разу вони побачилися приблизно через тиждень. Ольга поверталася з відрядження, а Євгеній зустрів її з потяга і відразу повіз на море.

Для когось це могло здатися надто швидким рішенням, але саме таким він був упродовж усього життя. Якщо Женя розумів, чого хоче, то не витрачав час на довгі вагання. Він діяв, ішов до мети й умів захоплювати своїми планами інших.

Згодом ця рішучість проявлятиметься в усьому: у роботі, підприємництві, сімейних мріях і в рішенні піти до війська, якого Ольга так боялася, але не могла змінити.

У мирному житті він умів бути водночас сильним і неймовірно ніжним. Дружині часто говорив: «Спасибі тобі, що ти в мене є… Вибач мені, що не поряд».

Ользі та своїй мамі повторював: «Ви — найдорожче, що в мене є в цьому світі».

Людина, поруч із якою неможливо було сумувати

Євгеній із дитинства був у центрі подій. У школі проводив свята, танцював, брав участь у різних заходах, а на Новий рік неодмінно вдягав костюм Діда Мороза. Йому було важливо, щоб люди поруч усміхалися, тому навіть звичайний день він умів перетворити на маленьке свято.

Друзі згадують, що сумувати біля нього було майже неможливо. Женя міг за кілька секунд розсмішити людину, навіть якщо вона прийшла зовсім без настрою. Гумор був не просто рисою його характеру, а способом підтримувати інших і не дозволяти важким обставинам остаточно забрати радість.

Пізніше він вступив до Дніпровського державного університету внутрішніх справ. Саме там Євгеній познайомився з людиною, яка стала йому братом на все життя.

Їхня дружба почалася з ситуації, повз яку Женя не зміг пройти. Інші хлопці насміхалися з курсантів через їхню мову та через те, що вони приїхали із села. Євгеній не терпів приниження, тому втрутився і став на їхній захист.

Для нього справедливість ніколи не була абстрактним словом. Якщо когось ображали, він не міг зробити вигляд, що цього не бачить. Так одна ситуація, у якій він просто вчинив відповідно до свого характеру, стала початком дружби, що тривала до останнього дня його життя.

Євгеній дванадцять років працював у поліції та здобув звання капітана. Після звільнення зі служби займався підприємницькою діяльністю, одружився й разом з Ольгою почав будувати майбутнє, у якому вони особливо мріяли про донечку.

Вони часто говорили про дитину й навіть сперечалися, яке ім’я їй обрати. Це була одна з тих сімейних мрій, які здаються природним продовженням життя, тому ніхто не думає, що часу для їх здійснення може не вистачити.

Пісні в машині, риболовля на світанку та майбутня Муся

Євгеній любив життя не лише у великих планах, а й у звичайних моментах. Коли вони з Ольгою їхали в машині, він постійно щось наспівував і вигадував чотиривірші про людей, будинки, дорожні знаки та все, що бачив за вікном.

Окремою розвагою були його неіснуючі слова іноземними мовами. Женя вимовляв їх із таким серйозним виглядом, що дружина майже могла повірити в їхнє існування. Якщо вона сумнівалася, він пояснював, що просто знає мови на такому рівні, до якого інші ще не дійшли.

Діти тягнулися до нього, бо він ніколи не дивився на їхні ігри зверху. Він бігав, сміявся, дурів разом із ними, а після повернення додому відтворював їхні смішні рухи та слова. Ольга згадує, що під час таких домашніх вистав вони буквально вмивалися сльозами від сміху.

Женя любив швидкість, машини й мотоцикли, але водночас міг годинами сидіти на світанку з вудкою. У ньому легко поєднувалися постійний рух і здатність знаходити радість у спокійних речах.

Особливою частиною родини був його пес — вівчарка Троль. Навіть на війні Євгеній переймався за нього, а ще будував плани на майбутнє: «Якщо виживу, ми обов’язково заведемо бульку».

Бультер’єрку він уже назвав Мусею і з усмішкою описував Ользі майбутню сцену:

«Уявляєш, я йтиму і кликатиму: “Мусєчка, Мусєчка!” Всі думатимуть, що зараз якесь кошеня маленьке вибіжить, а виходитиме тридцятикілограмова бультер’єрка».

У цій вигаданій Мусі було стільки самого Жені — його гумору, любові до сильних собак, бажання дивувати людей і впевненості, що після війни обов’язково буде життя, у якому можна знову будувати плани.

«У понеділок від’їжджаю до Києва»

Євгеній не одного разу говорив дружині, що повинен піти захищати Україну. Він вважав це своїм обов’язком перед Ольгою, мамою та країною.

Ольга намагалася переводити розмову на іншу тему. Вона не хотіла навіть припускати, що вони можуть не бути разом, тому кожна згадка про військо викликала страх, якому не хотілося давати реальних обрисів.

А Женя тим часом поступово завершував справи та впорядковував бізнес. Одного дня він повідомив, що вже був у військкоматі, а в понеділок від’їжджає до Києва проходити базову загальновійськову підготовку.

Рішення було прийняте.

У 2024 році Євгеній добровільно вступив до лав Збройних сил України. Він служив солдатом, старшим механіком-водієм у складі 3-ї окремої штурмової бригади.

Для Ольги його вибір став болісним зіткненням із реальністю війни. Вона знала, що чоловік не шукав слави й не мріяв про героїчний образ. Женя хотів жити, бути вдома, розвивати власну справу, стати батьком і одного дня гукати на вулиці свою тридцятикілограмову «Мусєчку».

Але він так само не міг перекласти захист найдорожчих людей на когось іншого.

Після поранення повернувся до служби

У червні 2025 року Євгеній зазнав поранення. Кілька днів він разом із важкопораненими побратимами добирався до своїх.

Після цього була нетривала реабілітація. Здавалося б, пережите могло стати причиною зупинитися, відновлюватися довше або хоча б на певний час залишитися далі від бойових завдань. Проте Женя повернувся до служби.

Він знову був поруч із побратимами, виконував свою роботу старшого механіка-водія і продовжував телефонувати додому. Під час цих розмов нагадував Ользі та мамі, що саме вони є його найціннішими скарбами.

За словами дружини, Євгеній не хотів бути героєм. Його рішення не було прагненням до визнання чи красивої історії про себе. Він просто вважав, що має захищати людей, яких любить, і країну, у якій мріяв продовжити своє життя.

«Я дуже тебе люблю і скоро вийду на зв’язок»

Перед останнім виїздом Євгеній зателефонував Ользі. Сказав, що дуже її любить і скоро знову вийде на зв’язок.

Вона чекала на цей дзвінок.

15 серпня 2025 року поблизу селища Андріївка Ізюмського району Харківської області Євгеній виконував бойове завдання. У його позицію влучив ворожий дрон. Від отриманих поранень він загинув.

Наступного дня Ользі написали з військової частини. Їй повідомили, що до моргу Дніпра, ймовірно, направили тіло Жені.

Опізнати чоловіка вона не змогла. Попереду були кілька місяців очікування результатів ДНК-експертизи.

Увесь цей час Ольга не вірила до кінця, що загиблий — саме він. Вона сподівалася, що Женя раптом вийде на зв’язок, а страшне повідомлення виявиться помилкою.

«Напевно, і сьогодні десь глибоко в душі я все ще вірю в це», — говорить вона.

Коли людина обіцяє скоро зателефонувати, свідомості важко прийняти, що ця розмова не відбудеться. Особливо коли немає можливості одразу попрощатися, а між останніми словами «я тебе люблю» та остаточним підтвердженням загибелі лежать місяці очікування.

Відповідальність перед Женею за його маму

Після звістки про загибель чоловіка Ольгу втримувала відповідальність за його маму.

Вона розуміла, що потрібна жінці, яка втратила сина, тому, за її словами, не могла дозволити собі впасти в істерику чи депресію. Це не означало, що Ольга не відчувала власного болю. Навпаки, їй доводилося проживати його, одночасно залишаючись поруч із найближчою людиною Євгенія.

Тепер вони разом переглядають його фотографії та відео. Іноді плачуть, а іноді знову сміються з Женіних витівок.

Навіть у цих розмовах він залишається таким, яким був за життя: рухливим, веселим, здатним перетворити звичайну ситуацію на історію, яку хочеться переказувати. На відео він знову говорить, співає, жартує, пародіює когось або вигадує чергове слово невідомою іншим мовою.

Колись Євгенію було життєво необхідно бачити усмішки людей поруч. Тепер його мама та дружина іноді сміються крізь сльози, згадуючи людину, яка не дозволяла їм довго сумувати навіть у звичайні мирні дні.

Професія, яка стала реабілітацією

Після загибелі чоловіка Ольга звільнилася з роботи. Вона більше не бачила сенсу в тому, чим займалася раніше, і не розуміла, як повертатися до життя, яке зовні залишилося тим самим, але втратило свою основу.

Згодом вона пройшла навчання за професією «Сапер гуманітарного розмінування». Під час курсів познайомилася з ветеранами, а також із жінками, які, як і вона, втратили чоловіків на війні.

Саме спілкування з людьми, яким не потрібно було довго пояснювати природу її болю, поступово повернуло Ользі емоції. Вона знову відчула задоволення від справи, якою займається, і побачила напрямок, у якому може рухатися далі.

Нова професія не забрала втрату й не повернула колишнього життя. Вона стала для Ольги способом знову відчути себе потрібною, бути серед людей, які знають ціну війни, та прокидатися з розумінням, заради чого потрібно встати з ліжка.

Сама Ольга називає це своєю реабілітацією.

Встати з ліжка і спланувати сьогоднішній день

На запитання, що означає бути сильною сьогодні, Ольга не говорить про незламність, надзвичайні вчинки або життя без сліз.

Її відповідь складається зі звичайної дії, яка після втрати іноді потребує найбільше сил: «Встати з ліжка і планувати сьогоднішній день».

Не все майбутнє одразу. Не роки наперед. Лише сьогоднішній день, у якому потрібно знайти справу, зустрітися з людьми, підтримати маму Жені й продовжити навчатися жити без його фізичної присутності.

Євгеній Пальоха не хотів бути героєм. Він хотів стати батьком донечки, розвивати власну справу, їздити на мотоциклі, рибалити на світанку, турбуватися про Троля й одного дня завести бультер’єрку Мусю. Хотів співати в машині, складати смішні вірші, вигадувати слова і своїм гумором рятувати людей від смутку.

Війна не дала йому здійснити ці плани. Але вона не повинна забрати пам’ять про те, яким він був до неї.

Для держави Євгеній назавжди залишиться Захисником, який добровільно став до війська, після поранення повернувся до служби та загинув під час виконання бойового завдання.

Для мами — сином, чиї світлини й відео вона переглядає разом з Ольгою.

Для друзів — людиною, поруч із якою неможливо було сумувати.

А для Ольги він назавжди залишиться її Мишкою — кремезним чоловіком, який називав себе тихим і непомітним, хоча насправді наповнював собою весь простір, у якому з’являвся.

Тепер Ольга вчиться планувати кожен новий день без нього. І зберігає Жениною історією те, що не змогла знищити навіть війна: його сміх, любов до життя, турботу про рідних і здатність залишати після себе усмішки.

Ця та інші історії про Захисників і Захисниць, а також про людей, які чекають, шукають, тримають тил і зберігають пам’ять, — частина документального проєкту «Серце вдома. Обличчя війни», створеного спільно з ГО «Центр українсько-польської міжрегіональної співпраці» та Україно-польською медіаплатформою UPMP.News.

Ми документуємо особисті історії військових та їхніх близьких, щоб за іменами й датами залишалася жива людина — з характером, любов’ю, родиною, мріями та планами.

Розповісти історію може будь-хто: мама, тато, дружина, чоловік, сестра, брат, діти, друзі або інша близька людина.

Заповнити анкету: https://forms.gle/usF4VGvE1e772hqRA

#ЛюдмилаПедоченко #Серцевдома #Обличчявійни #ЄвгенійПальоха #Памятаємо #UPMPNews

Людмила Педоченко

Голова правління ГО "Центр українсько-польської міжрегіональної співпраці", авторка, журналістка, блогерка