В останні дні року зичу собі, щоб у 2024 українці зовсім перестали користуватися рашистським Телеграмом

В останні дні року зичу собі, щоб у 2024 українці зовсім перестали користуватися рашистським Телеграмом.

Щоб прийняли просту думку, що безпека – це майже завжди витрати та незручності і що така ціна за безпеку, і її таки потрібно платити.

Щоб прийшло усвідомлення, що не буде повноцінних демократичних онлайн-виборів у найближчі 5-10 років (принаймні в Україні).

Щоб національна кібербезпека в Україні почала розвиватися як у нормальних країнах – підвищенням довіри, побудовою зрозумілих прозорих «правил гри», рівноправним партнерством. А не методом законопроєкту 8087 – «держава краще знає, смєрд, мовчи і виконуй, ать-два».

Та й загалом було б чудово, якби у 2024-му до влади у країні прийшли адекватні професіонали, а не вотетовсьо мстиве заздрісне корупційне.

Звісно, найбільше побажання собі – забути про існування ЙР. Не просто щоб їх шляк трафив, і не просто шоб їм в горлі пір’я поросло – а тотальне всепланетне забуття їх як окремої народності. Звісно, після їх нейтралізації, призначення довічних репарацій, формування комплексу провини всієї нації протягом десятків поколінь та повної міжнародної ізоляції. Хотів би ніколи про них і не знати, прокинутися і сплюнути «тю, насниться ж таке». Хоча ясно, що все це не сон і забути нічого вже не вийде.

Розумію, що вірогідність здійснення моїх побажань у повному обсязі у році прийдешньому – доволі низька, м’яко кажучи.

Але ж так хочеться вірити у дива. Ну хоч трішечки.

А поки ось вам святковий тост: «За синє море, за жовті поля, за світ, у якому нема мо—ля!» Хором дуже класно виходить, рекомендую.

P.S.: Як завжди, 31 грудня публікуватиму усі свої дописи за рік. Допис буде величезний, але шо поробиш – традиція.