«Він ніколи не ходив — він біг»: історія 22-річного Андрія Канціра

У дитинстві Андрій Канцір майже ніколи не ходив спокійно — він біг. Йому хотілося все побачити, спробувати й зрозуміти. Таким він залишився і в дорослому житті: діяльним, допитливим, готовим навчатися та допомагати іншим. Коли почалося повномасштабне вторгнення, Андрій спочатку став волонтером і долучився до самооборони, а згодом добровільно вступив до Збройних Сил України.

Він загинув 20 травня 2024 року поблизу Стельмахівки на Луганщині — за два дні до свого 23-річчя.

Рідні хочуть, щоб Андрія пам’ятали не лише як військового з позивним «Ярий». За його ім’ям стоїть життя хлопця, який любив маму, родину, свою кохану, природу, риболовлю, техніку і музику. Він мріяв, працював, будував плани та хотів бути корисним людям.

Хлопчик, який повертався, щоб обійняти маму

Андрій Миколайович Канцір народився 22 травня 2001 року на Львівщині й виріс у селищі Гірник.

Із самого дитинства він був активним і невгамовним. Рідні згадують, що Андрій ніколи не ходив — він усюди біг. Його цікавив навколишній світ, тому він постійно щось досліджував, вигадував і намагався зробити власними руками.

Особливо теплими були його стосунки з мамою. Дорогою до дитячого садочка Андрій міг раптом зупинитися, повернутися, підбігти до неї, міцно обійняти й поцілувати. Наче боявся піти, не залишивши їй ще одного маленького прояву своєї любові.

З дитинства він умів помічати чужі переживання. Якщо комусь було важко, Андрій намагався підтримати, поділитися тим, що мав, або просто залишитися поруч. З роками ця риса лише зміцнювалася.

У 2007 році Андрій розпочав навчання у Червоноградській школі №6. Він був товариським, брав участь у шкільному житті та легко знаходив спільну мову з людьми. Згодом долучався до патріотичних таборів і вишколів, зокрема «Сокіл (Джура)» та «Буська ватага», а ще в підлітковому віці приєднався до УНСО.

Йому подобалося не спостерігати збоку, а бути там, де щось відбувається і де він може допомогти.

Музика, техніка та години біля води

Андрій захоплювався музикою, звуковим обладнанням, комп’ютерами й технікою. Він любив розбиратися, як усе працює, міг відремонтувати пристрій, налаштувати апаратуру або самостійно виготовити потрібну річ.

Якщо він чогось не знав, це не ставало причиною відмовитися від задуму. Андрій шукав інформацію, навчався і пробував доти, доки не знаходив рішення. Рідні говорять про нього як про людину дії: побачивши проблему, він не чекав, що нею займеться хтось інший.

Водночас Андрій дуже любив природу. Його місцем спокою були ліс, річка та риболовля. Він ходив по гриби й ягоди, любив море, а біля води міг сидіти годинами навіть у холодну погоду.

Любив і тварин, ставився до них із добротою та турботою. Власне, його любов до людей також найчастіше проявлялася не в гучних словах, а у простих щоденних учинках: допомогти, вислухати, підтримати, полагодити, знайти вихід або просто побути поруч.

Після закінчення школи у 2018 році Андрій вступив до Національного лісотехнічного університету України у Львові. Навчався за спеціальністю «Інформаційні системи і технології» та завершив навчання у травні 2022 року.

«Моя принцеска, моє серденько»

У житті Андрія було кохання. Стосунки, які спочатку починалися зі звичайного спілкування, поступово стали для нього дуже важливими.

Свою кохану він називав «моя принцеска» і «моє серденько». У голосових повідомленнях часто повторював, як сильно її любить. Він умів бути уважним, ніжним і щирим, а свої почуття доводив не лише словами, а турботою, присутністю та бажанням бути поруч.

Для Андрія були надзвичайно важливими мама, тато, брат, кохана людина, друзі та рідний дім. Він цінував можливість допомагати близьким і відчувати, що потрібен їм.

Рідні згадують його усмішку, невгамовний характер та енергію, якою він наповнював усе навколо. Андрій любив життя в русі, постійно ставив перед собою нові завдання і прагнув розвиватися.

Від волонтерства — до служби у війську

24 лютого 2022 року Андрій прийшов до військкомату, однак тоді його не взяли до війська, оскільки він ще був студентом.

Він не залишився осторонь. У Червонограді Андрій долучився до волонтерської роботи та допомагав створювати осередок самооборони. Разом з іншими волонтерами шив розвантажувальні системи й бронежилети, допомагав збирати та доставляти гуманітарну допомогу і необхідне спорядження.

Згодом він вступив до добровольчого формування територіальної громади «Кристинопіль». Чергував, патрулював місто разом із поліцією та охороняв стратегічні об’єкти. Паралельно опановував керування безпілотними літальними апаратами.

Андрій не шукав причин, щоб залишитися осторонь. Навпаки — шукав спосіб бути корисним там, де це було найбільше потрібно.

29 травня 2023 року він добровільно став до лав Збройних Сил України. Служив у 77-й окремій аеромобільній бригаді Десантно-штурмових військ оператором БПЛА — зовнішнім пілотом безпілотних літальних апаратів. Його позивним був «Ярий».

Близько шести місяців Андрій виконував завдання на Бахмутському напрямку. Пізніше воював на Лимансько-Сватівсько-Куп’янському напрямку. Навіть у складних умовах він намагався заспокоювати рідних і повторював: «Все буде добре».

Два дні до 23-річчя

20 травня 2024 року Андрій виконував бойове завдання поблизу села Стельмахівка Сватівського району Луганської області.

Під час артилерійського обстрілу він загинув.

Через два дні Андрію мало виповнитися 23 роки.

Для батьків він назавжди залишився їхнім Андрійком — хлопчиком, який біг до мами, обіймав її, щось майстрував, сміявся, навчався і поступово ставав дорослим чоловіком.

Після його загибелі життя родини розділилося на «до» і «після». Дні продовжили змінювати один одного, люди навколо кудись поспішали, але світ його батьків уже ніколи не міг стати таким, як раніше.

Найважче усвідомлювати, що вони більше не почують синового голосу, не дочекаються його повернення додому, не запитають, як минув день, і не побачать, як Андрій здійснює свої плани.

Його брат залишився без рідної людини, з якою було пов’язано так багато дитячих і сімейних спогадів. Кохана Андрія — без чоловіка, з яким були пов’язані почуття, розмови, мрії та надії на майбутнє.

Любов, яка тепер живе у пам’яті

Рідні продовжують говорити про Андрія. Згадують його дитинство, характер, добрі вчинки, усмішку, жарти та звички. Розповідають про його захоплення технікою, любов до природи, лісу й риболовлі.

Батьки часто приходять до могили сина, доглядають за нею, приносять квіти та подумки розмовляють з Андрієм. Для них це можливість хоча б так залишатися поруч.

Смерть не забирає любов батьків до дитини. Вона лише змінює спосіб, у який ця любов продовжує жити.

За особисту мужність і самовідданість Андрія Канціра посмертно нагороджено орденом «За мужність» III ступеня. Йому також присвоєно звання почесного громадянина громади.

У рідному Гірнику вулиця, на якій жив Андрій, тепер носить його ім’я, а на будинку встановлено меморіальну дошку. Це не лише нова назва в адресі. Це щоденне нагадування про людину, яка тут росла, мріяла, сміялася, кохала і будувала плани.

Запам’ятати не лише те, як він загинув

Рідним Андрія важливо, щоб люди побачили в ньому не лише військового та Героя, а передусім живу людину — добру, щиру, енергійну, допитливу й світлу.

Не можна мовчати про його усмішку, яка могла змінити настрій. Про те, як він допомагав без зайвих слів і не проходив повз чужу біду. Про його любов до мами, тата, брата, коханої, друзів і тварин. Про бажання навчатися, розвиватися та залишатися корисним іншим.

Героїзм Андрія почався не в день, коли він одягнув військову форму. Він почався значно раніше — з його характеру, відповідальності, небайдужості та здатності залишатися поруч тоді, коли це було потрібно.

Андрій Канцір був не цифрою у списку полеглих. За його ім’ям стояло ціле життя хлопця, який любив, мріяв, сміявся, працював, помилявся, навчався і хотів жити.

Рідні прагнуть, щоб люди запам’ятали не тільки те, як Андрій загинув, а насамперед те, як він жив.

Жив щиро. Любив сильно. Допомагав від душі. І залишив після себе стільки добра, що мовчати про нього неможливо.

Біографічні відомості про Андрія та його військовий шлях також збережені на Платформі пам’яті «Меморіал» і в Українському меморіалі.

Ця та інші історії про Захисників і Захисниць України та їхніх рідних є частиною документального проєкту «Серце вдома. Обличчя війни», створеного спільно з ГО «Центр українсько-польської міжрегіональної співпраці» та Україно-польською медіаплатформою UPMP.News.

Ми документуємо особисті історії, щоб імена, голоси та життя українських Захисників і Захисниць не зникали з нашої пам’яті.

Розповісти історію може будь-яка близька людина: мама, тато, дружина, чоловік, діти, сестра, брат, друг, подруга або людина, яка знала Героя чи Героїню.

Заповнити анкету:
https://forms.gle/usF4VGvE1e772hqRA

#ЛюдмилаПедоченко #Серцевдома #Обличчявійни #АндрійКанцір #Памятаємо #UPMPNews #УПМП #Центрукраїнопольськоїміжрегіональноїспівпраці