«Він пішов захищати свою родину»: історія Людмили та Олександра Радченка

Олександр зателефонував дружині й повідомив, що пішов захищати Батьківщину. Рішення вже було ухвалене. Людмила дуже переживала, але знала: родина, дім і близькі завжди були для нього найважливішими, тому залишатися осторонь він не зміг.

Улітку 2023 року Олександр добровільно став до лав Збройних Сил України. Служив солдатом у 53-й окремій механізованій бригаді імені князя Володимира Мономаха. Його військовим позивним був «Довгий».

Олександр Анатолійович Радченко народився 6 жовтня 1968 року в Харкові. Загинув 28 грудня 2023 року поблизу села Водяне на Донеччині. Йому було 55 років. Біографічні та військові відомості про нього також збережені на Платформі пам’яті «Меморіал».

День народження, з якого почалася їхня історія

Людмила й Олександр познайомилися під час святкування дня народження 

у спільній компанії. Спочатку були кілька зустрічей, під час яких вони пізнавали одне одного, а згодом почали зустрічатися і жити разом.

Їхня історія складалася без показової романтики та гучних слів. Вони створювали спільне життя, у якому були щоденні турботи, робота, відпочинок і плани на майбутнє.

Особливе місце у спогадах Людмили займають їхні спільні поїздки та народження дитини. Тепер саме ці моменти повертають її у час, коли Олександр був поруч, а родина могла просто бути разом.

Він умів цінувати звичайне життя. Після роботи повертався додому, проводив час із близькими, а коли випадала можливість — вирушав на риболовлю. Біля води міг відпочити від щоденних справ і побути у тиші.

За словами Людмили, до війни Олександр працював зварювальником на харківському підприємстві «Шляхрембуд». Це була робота, яка вимагала витривалості, уважності та майстерності. Проте найважливішою частиною його життя залишалася родина.

Дзвінок, після якого все змінилося

Про рішення чоловіка піти до війська Людмила дізналася телефоном.

Олександр сказав, що пішов захищати Батьківщину. Він не пояснював свого вибору довго, адже сприймав його як особисту відповідальність перед людьми, яких любив, і країною, у якій вони мали жити.

Людмила дуже переживала. Відтоді кожен дзвінок і кожне повідомлення від чоловіка мали для неї особливе значення. Навіть кілька коротких слів означали, що він живий і може вийти на зв’язок.

У сімейних розмовах було багато фраз, які тепер згадуються по-іншому. Людмила не виокремлює одну з них, адже за кожними його словами стоять голос, інтонація та присутність людини, якої сьогодні немає поруч.

Олександр служив у 53-й окремій механізованій бригаді імені князя Володимира Мономаха та воював на Східному напрямку.

Останній день біля Водяного

28 грудня 2023 року Олександр виконував бойове завдання поблизу села Водяне на Донеччині.

Внаслідок вибухової травми він загинув.

Коли Людмилі повідомили про смерть чоловіка, вона спочатку не повірила. Продовжувала чекати офіційного підтвердження і сподівалася, що могла статися помилка.

Невідомість посилювала біль. Людмила не розуміла, що робити далі, нервувала і почувалася розгубленою. Життя родини в одну мить змінилося, але усвідомити це одразу було неможливо.

У перші дні її втримали діти. Вони самі переживали втрату, однак водночас стали для Людмили головною причиною не замикатися у своєму горі й продовжувати жити.

Олександра поховали на кладовищі №18 у Харкові. Вдома на нього чекали дружина, донька та мама.

За службу Олександра Радченка нагородили медаллю «За незламність духу». Посмертно він був відзначений орденом «За мужність» III ступеня та удостоєний звання Героя України з врученням ордена «Золота Зірка».

Людина, чиї вчинки говорили більше за слова

Людмилі важливо, щоб люди побачили в Олександрові не лише військового,

 який загинув на війні. За званням, нагородами, позивним і фотографією стоїть життя чоловіка зі своїм характером, мріями, звичками та планами.

Він був людиною, яка залишала після себе тепло. Його пам’ятають за доброту, щирість і готовність прийти на допомогу. Олександр не завжди багато говорив про свої почуття, але його ставлення до людей проявлялося у вчинках.

Він умів підтримати тоді, коли це було потрібно, не залишався байдужим до чужих проблем і ніс відповідальність за тих, хто був поруч.

Його сміливість також почалася не на війні. Вона проявлялася у здатності брати відповідальність, дбати про родину та захищати те, що було для нього важливим.

Олександр любив життя. Він працював, рибалив, жартував, відпочивав разом із родиною і радів народженню дитини. Мав майбутнє, яке хотів прожити поруч із близькими.

Війна перетворила чоловіка, батька і звичайного харків’янина на солдата. Але військова форма не скасувала всього, ким він був до неї.

Згадувати не лише день загибелі

Сьогодні Людмилу продовжують підтримувати діти. Разом вони згадують моменти, коли вся родина була поруч: спільний відпочинок, домашні розмови, жарти й події, які раніше могли здаватися буденними.

Тепер ці спогади стали способом зберегти Олександра у житті родини.

Вони говорять не лише про його службу та загибель. Згадують, як він поводився у різних ситуаціях, що любив, як допомагав, сміявся і проводив час із близькими.

Для Людмили найважчим було витримати саму втрату. Вона не намагається називати силою відсутність страху, болю чи сліз.

«Бути сильною — не означає ніколи не боятися або не показувати своїх емоцій. Це означає переживати складні моменти, не втрачати себе та знаходити сили рухатися далі», — говорить вона.

Людмила хоче, щоб ім’я чоловіка не стало лише рядком у переліку загиблих або датою на пам’ятній дошці. Щоб про нього говорили як про живу людину, яку любили, чекали й продовжують пам’ятати.

Олександр Радченко був зварювальником, рибалкою, чоловіком і батьком. Людиною, яка мала власний голос, звички, мрії та своє місце у родині.

Він пішов захищати Україну, бо хотів захистити найдорожче — людей, із якими було пов’язане його життя.

Тепер Людмила та діти зберігають пам’ять про нього через родинні історії. Поки вони згадують спільні моменти й називають його ім’я, Олександр залишається частиною їхнього життя.

Ця та інші історії про Захисників і Захисниць України та їхніх рідних є частиною документального проєкту «Серце вдома. Обличчя війни», створеного спільно з ГО «Центр українсько-польської міжрегіональної співпраці» та Україно-польською медіаплатформою UPMP.News.

Ми документуємо особисті історії, щоб імена, голоси та життя українських Захисників і Захисниць не зникали з нашої пам’яті.

Розповісти історію може будь-яка близька людина: мама, тато, дружина, чоловік, діти, сестра, брат, друг, подруга або людина, яка знала Героя чи Героїню.

Заповнити анкету:
https://forms.gle/usF4VGvE1e772hqRA

#ЛюдмилаПедоченко #Серцевдома #Обличчявійни #ОлександрРадченко #Довгий #ГеройУкраїни #Памятаємо #UPMPNews #УПМП