«Кохана, я їду додому»: історія Юлії та Віталія Науменків

Іноді Юлія купує кіндер, сідає біля фотографії чоловіка й відкриває його так, як колись вони робили разом. Іграшку та шоколад кладе поруч із Віталієм. Це їхня маленька традиція, яка продовжується навіть тепер, коли доторкнутися до коханого можна лише через світлини, речі та спогади.

Віталій завжди приносив їй солодке, бо знав, як Юлія любить цукерки, шоколадки й особливо кіндери. Згодом у них з’явилася окрема поличка для маленьких іграшок, а колекція постійно поповнювалася.

Тепер кожна нова іграшка стає ще одним способом сказати чоловікові: «Я пам’ятаю. Я поруч. Наше кохання триває».

Так само Юлія продовжує чекати на слова, після яких колись зникали всі тривоги: «Кохана, я їду додому». Про це повідомляє Upmp.news з посиланням на блог Голови правління ГО “Центр українсько-польської міжрегіональної співпраці”, авторки, журналістки, блогерки Людмили Педоченко.

Шоколадка біля озера

Їхня історія почалася наприкінці літа 2022 року. Того теплого вечора Юлія сиділа біля озера в лісі, заглиблена у власні думки. Неподалік відпочивали військові. Поступово вони розійшлися, а один із них — Віталій — залишився.

Коли почало сутеніти, Юлія вирішила повертатися додому. Незабаром почула за собою кроки, обернулася й побачила того самого військового. Вона пішла швидше — і він також пришвидшився. Ситуація здавалася дивною, тому Юлія вирішила зупинитися та пропустити незнайомця вперед.

Але Віталій також зупинився, простягнув їй шоколадку і сказав: «Це тобі».

Після цього розвернувся й пішов назад.

Юлія не одразу зрозуміла, що сталося, а потім гукнула йому вслід: «Темно вже, хоч проведи мене».

Так звичайна шоколадка стала початком їхньої сім’ї.

У жовтні Юлія та Віталій почали зустрічатися. Вони одразу відчули, що між ними зароджується щось справжнє та глибоке, тому від самого початку обоє сприймали ці стосунки як значно більше, ніж швидкоплинне знайомство.

Кохання, у якому обоє вміли бути опорою

Віталій був харизматичним, мужнім і турботливим чоловіком із неймовірною усмішкою. Він умів підтримати та був готовий зробити все, щоб кохана почувалася щасливою.

Юлія — ніжна, щира й емоційна. Вона вміла залишатися поруч за будь-яких обставин і підтримувати тоді, коли це було особливо потрібно. Обоє мали сильні характери, але їхня спільна сила полягала у здатності слухати одне одного, не відвертатися під час випробувань і вчасно зупиняти емоції, щоб разом розв’язувати проблеми.

Коли Юлія засмучувалася через роботу та надто близько сприймала чужі слова, Віталій спокійно говорив:

«Забий на цю роботу. Вона не варта твоїх нервів. Звільняйся».

Тепер, коли на роботі трапляється щось неприємне, Юлія згадує цю фразу й усміхається. Наче чоловік знову поруч і вкотре нагадує їй берегти себе.

Він називав її «Мій всесвіт», «Красуня», повторював: «Я завжди поруч», «Кохаю тебе», «Все добре».

А ще говорив: «Що б не сталося, я знаю: ти будеш поруч. Навіть якщо я буду без ноги чи без руки, ти будеш зі мною».

Віталій не помилився. Після його тяжкого поранення Юлія до останнього вірила, що чоловік вийде з коми. Вона вже думала про реабілітацію та про те, як вони облаштовуватимуть подальше життя. Для неї не існувало обставин, за яких вона могла б його залишити.

Людина, для якої сім’я була понад усе

Віталій Науменко народився 9 лютого 1996 року в Білій Церкві. З дитинства був активним: грав у футбол, займався боксом, брав участь у змаганнях і багато тренувався.

Навчався у Білоцерківському професійно-технічному училищі імені П. Р. Поповича, де здобув професії слюсаря з ремонту автомобілів і водія автотранспортних засобів категорії «С».

Автомобілі були його справжнім захопленням, тому й робота тривалий час залишалася пов’язаною з ними. Віталій працював на станції технічного обслуговування, ремонтував машини та міг повернути до життя навіть автомобіль, який інші вже вважали безнадійним.

Пізніше він працював у компанії «Нова пошта», де за короткий час став керівником.

У Віталія завжди було багато друзів. Він цінував щирість, надійність і людську відданість, тому чимало друзів із дитинства залишалися поруч із ним і в дорослому житті.

У 2021 році Віталій став батьком — народився його син Єгор. Хоча обставини не завжди дозволяли проводити із сином стільки часу, скільки хотілося, він безмежно любив хлопчика.

Віталій поважав батьків, а з братом був, як кажуть, не розлий вода. Заради рідних був готовий на все й доводив це не красивими словами, а вчинками.

Одного разу Юлія запитала, яку справу він хотів би відкрити після війни. Віталій відповів:

«Головне, щоб у нашій сім’ї все було добре, було кохання та взаєморозуміння. І все інше тоді складатиметься само собою».

Він мріяв про їхню спільну дитину — донечку.

«Таку ж гарну, як ти», — казав дружині.

А Юлія відповідала: «Ні, таку, як ти. З такою ж посмішкою».

Ця мрія залишилася нездійсненою. Принаймні, як говорить Юлія, у цьому житті.

«Хто, як не я, захищатиме мою сім’ю?»

Свій військовий шлях Віталій розпочав у 2016 році зі служби в Національній гвардії України у військовій частині 3030, де служив до 2018 року.

Із лютого до травня 2017 року він навчався в Навчальному центрі Національної гвардії України та закінчив спеціальні курси базового рівня за напрямом підготовки «фахівець інженерної служби».

З перших днів повномасштабного російського вторгнення у лютому 2022 року Віталій, маючи професійні навички сапера, добровільно став на захист рідної землі. Хоча за станом здоров’я мав можливість не долучатися до війська, він чітко пояснював своє рішення:

«Хто, як не я, захищатиме мою сім’ю?»

Спочатку Віталій долучився до територіальної оборони Білої Церкви. Згодом у складі добровольчого Громадського формування «Асоціація учасників бойових дій» виконував завдання із забезпечення оборони та безпеки Київського регіону, зокрема на стратегічних Житомирському й Київському напрямках у районах Бучі та Ірпеня.

23 серпня 2022 року Віталія офіційно мобілізували до лав Збройних Сил України. Він проходив службу у військовій частині А0139 — 101-й окремій бригаді охорони Генерального штабу Збройних Сил України імені генерал-полковника Геннадія Воробйова.

Розпочавши службу у частині в званні солдата, завдяки професійності, відповідальності та лідерським якостям Віталій дослужився до головного сержанта.

Повна назва його посади, зазначена у військових документах: командир відділення 1-го інженерно-саперного взводу 1-ї інженерно-саперної роти групи інженерного забезпечення військової частини А0139.

Під час служби у складі 101-ї окремої бригади охорони Генерального штабу Віталій виконував завдання із забезпечення оборони та публічної безпеки столиці, охороняв об’єкти критичної інфраструктури, а також брав участь у заходах із протидії диверсійно-розвідувальним силам противника в Київському регіоні.

Він постійно вдосконалював професійні навички, проходив спеціальні навчання, а згодом сам готував військовослужбовців. Побратими вважали його справедливим і мудрим командиром, якому могли зателефонувати навіть серед ночі, щоб попросити поради.

Ще за життя, у званні молодшого сержанта, Віталій отримав грамоту військової частини А0139 за сумлінне виконання службових обов’язків.

Дві пропозиції та одруження без святкування

Пропозицію стати дружиною Віталія Юлія почула двічі.

Першого разу вони просто сиділи на кухні, коли він сказав: «Я хочу, щоб ти стала моєю дружиною».

Другого разу пропозиція пролунала зовсім несподівано: «Давай завтра подамо заяву на одруження».

Оскільки Віталій перебував на службі, подання заяви й вибір дати Юлія взяла на себе, а чоловік підтверджував усе через «Дію».

За тиждень до його від’їзду на бойове завдання вони офіційно стали сім’єю. Без великого святкування й каблучок. Того дня були лише він і вона.

Навесні Віталій мав повернутися. Подружжя планувало зібрати близьких, відсвяткувати одруження та поїхати у відпустку. Вони мріяли про своє продовження, про донечку й життя після війни.

Замість весільного святкування рідні та друзі зібралися, щоб попрощатися з Віталієм.

Останнє повернення заради неї

Юлія часто згадує вечір перед від’їздом чоловіка на завдання.

Увесь день Віталій готувався та складав речі. Він поспішав, тому попрощалися вони швидко. Приблизно через дві години чоловік зателефонував і сказав, що зможе ненадовго приїхати додому.

Побратими відмовляли його, бо розуміли, що ще одне прощання може засмутити Юлію сильніше. Але Віталій усе одно повернувся.

Наче відчував, що це буде їхня остання зустріч, останні обійми, поцілунки та години, коли вони ще могли бути поруч.

«Він приїхав заради мене. Заради нас», — згадує Юлія.

«Прокидайся, ракети… Цілую»

10 листопада 2024 року підрозділ Віталія вирушив на виконання бойового завдання на Херсонщину. Військовослужбовці проводили розмінування звільнених територій.

Уранці 28 листопада Київщина переживала чергову масовану атаку. Приблизно о 7:20–7:30 Віталій зателефонував дружині: «Прокидайся, ракети… Цілую».

Через годину він уже був тяжко поранений.

За розповіддю побратима, який перебував поруч із Віталієм того дня, погодні умови не сприяли проведенню розмінування, про що військовослужбовці повідомляли командирові. Попри це, група отримала наказ вийти на завдання.

28 листопада 2024 року о 8 годині 20 хвилин під час розмінування лісосмуги в населеному пункті Мирне Херсонської області Віталій виявив за допомогою міношукача ворожу протипіхотну міну. Вона виявилася пасткою та здетонувала, завдавши йому тяжких осколкових поранень обличчя й ноги.

Віталія евакуювали до Військово-медичного клінічного центру в Одесі.

Протягом дев’яти днів лікарі боролися за його життя, а Юлія вірила, що чоловік вийде з коми. Вона вже планувала реабілітацію і думала не про те, чи буде їм важко, а про те, як вони разом долатимуть усі труднощі.

6 грудня 2024 року, у День Збройних Сил України, серце Віталія зупинилося.

Йому назавжди залишилося 28 років.

Каблучка як символ вічного зв’язку

Юлія зізнається, що й досі не може повністю повірити у загибель чоловіка. Він завжди був сильним, тому друзі також довго не могли прийняти звістку, що Віталія більше немає.

Самого поховання вона майже не пам’ятає. У пам’яті залишилися лише окремі миті.

Юлія була останньою, хто бачив чоловіка. Перед нею закрили труну — вона сама так попросила, бо не хотіла, щоб інші запам’ятали Віталія після тяжкого поранення.

Для рідних і друзів він мав залишитися тим самим усміхненим, щирим і харизматичним Віталіком, який умів підтримати, пожартувати й подарувати відчуття, що все обов’язково буде добре.

У труну Юлія поклала записку зі словами вдячності за все, що між ними було і чого вони не встигли прожити. Вона просила вибачення та додала кілька смішних спогадів, які належали лише їм.

Поклала й каблучку, подаровану чоловікові на його останній земний день народження. Віталій дуже її хотів.

Тепер ця каблучка назавжди залишилася з ним, а для Юлії стала символом їхнього вічного зв’язку.

«Життя двічі таких не дає»

Побратим із позивним «Прокурор» згадує Віталія як людину з ясним і чесним поглядом, яка ніколи не залишала товариша у біді, не ухилялася від відповідальності та не стояла осторонь, коли хтось потребував підтримки.

Коли Віталій говорив: «Не переживай, усе буде добре, я допоможу й підтримаю», — це ніколи не було порожньою обіцянкою.

Для побратима з позивним «Фастів» їхня дружба розпочалася ще під час строкової служби. Спочатку здавалося, що вони не зможуть порозумітися, але вже після першого спільного завдання Віталій став для нього найближчим другом.

«Він був одним із тих, про кого кажуть: життя двічі таких не дає», — говорить «Фастів».

А побратим «Маджик» пам’ятає фірмові жарти Віталія. Навіть у найтемніші моменти той міг сказати щось таке, що сміялася вся позиція.

«Та не переживай, прорвемося. Ми ж не з картону», — повторював Віталій.

Після цих слів, за спогадами побратима, справді ставало спокійніше.

Віталій не ділив роботу на «мою» і «твою» — для нього все було «наше». Він умів разом із друзями мовчати, сміятися, працювати й тримати небо над головами.

Перетворювати біль на пам’ять

Юлія не говорить про чоловіка в минулому часі й не вважає, що його немає.

Саме Віталій продовжує підтримувати її. Разом із ним — сестра, друг і побратим, який у найважчі дні постійно залишався на зв’язку, та їхня кішечка.

Коли біль стає нестерпним, Юлія робить щось у пам’ять про коханого. Пише, збирає фотографії, створює пам’ятні проєкти, відкриває біля його світлини кіндери. Вона також зробила татуювання, присвячене чоловікові.

Особливим проєктом Юлії став цифровий музей Віталія Науменка. Це живий простір про його життєвий шлях, військову службу, характер і людей, які його любили. Тут зберігаються фотографії, спогади рідних та інформація про пам’ятні ініціативи, над якими працює Юлія.

Цей цифровий музей не є статичним сайтом із завершеною біографією. Він продовжуватиме наповнюватися новими спогадами, світлинами та проєктами, щоб пам’ять про Віталія жила й відкривала його іншим людям не лише як військового, а передусім як людину.

Так біль поступово перетворюється на пам’ять, а пам’ять стає способом зберегти Віталія у щоденному житті.

Визнання мужності Віталія

За сумлінне виконання службових обов’язків Віталій ще за життя отримав грамоту військової частини А0139.

Указом Президента України №270/2025 від 1 травня 2025 року сержанта Віталія Науменка посмертно нагороджено орденом «За мужність» III ступеня — за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету й територіальної цілісності України, та самовіддане виконання військового обов’язку.

Рішенням Білоцерківської міської ради №7643-75-VIII від 28 серпня 2025 року Віталію Науменку посмертно присвоєно звання «Почесний громадянин Білоцерківської міської територіальної громади».

Розпорядженням Київського міського голови №508 від 13 серпня 2026 року Віталія Науменка посмертно нагороджено медаллю «Честь. Слава. Держава» за мужність, патріотизм і високу громадянську позицію.

Юлія хоче, щоб люди знали про нього не тільки як про військового, сапера, головного сержанта та командира. Для неї важливо розповісти про Віталія як про Людину — просту, щиру, прямолінійну та справжню.

Для неї він не перетворився на ім’я у списку загиблих і не залишився лише чоловіком на військовому портреті.

Він досі її Всесвіт. Людина, яка одного літнього вечора мовчки простягнула їй шоколадку. Чоловік, який повернувся перед бойовим завданням заради ще одних обіймів. Коханий, голос якого вона чує у найважчі хвилини: «Я завжди поруч».

Ця та інші історії про жінок, які чекають, шукають і тримають тил, — частина документального проєкту «Серце вдома. Обличчя війни», створеного спільно з ГО «Центр українсько-польської міжрегіональної співпраці» та Україно-польською медіаплатформою UPMP.News.

Ми документуємо та публікуємо особисті історії жінок тилу як свідчення незламних сердець, що б’ються вдома.

Якщо ви хочете розповісти свою історію, заповніть, будь ласка, анкету: Заповнити анкету проєкту

#ЛюдмилаПедоченко #Серцевдома #Обличчявійни #документальнийпроєкт #жінка #UPMPNews #УПМП #Центрукраїнопольськоїміжрегіональноїспівпраці