«Я так вирішив і так зроблю»: історія 23-річного Руслана Половинка

У своїй роті Руслан Половинко був наймолодшим, тому побратими дали йому позивний «Студент». Він любив автомобілі, мріяв повернутися додому й часто говорив, що після війни хоче нарешті відпочити.

7 червня 2024 року Руслану виповнилося 23 роки. Через два дні він загинув під час виконання бойового завдання поблизу села Тернова на Харківщині.

Для інших він назавжди залишиться молодим воїном, який добровільно став на захист України. Для мами Марії — сином, якого вона й досі називає своїм сонечком, квіточкою та Героєм.

Про це повідомляє Upmp.news з посиланням на блог Голови правління ГО “Центр українсько-польської міжрегіональної співпраці”, авторки, журналістки, блогерки Людмили Педоченко.

Найбільше гріє спогад про його повернення зі служби

Руслан Віталійович Половинко народився 7 червня 2001 року в селі Забережжя Івано-Франківської області. Навчався у місцевій школі, потім здобував професію водія-тракториста у Богородчанському професійному ліцеї. Після переїзду родини до міста Первомайський на Харківщині продовжив навчання у професійно-технічному ліцеї.

Знайомі запам’ятали Руслана спокійним, доброзичливим і скромним хлопцем, який мав багато друзів. Він любив автомобілі та хотів будувати звичайне мирне життя.

У 2020 році Руслан пішов на строкову військову службу, яку проходив у навчальному центрі «Десна». Додому повернувся 30 грудня 2021 року. Саме цей день мама називає одним із найтепліших спогадів мирного життя.

Після служби Руслан працював в Олексіївській громаді Харківської області. Але мирний період тривав недовго — менш ніж через два місяці Росія розпочала повномасштабне вторгнення.

«Я так вирішив і так зроблю»

У травні 2022 року Руслан добровільно пішов до війська. Матері він сказав про своє рішення прямо: «Я так вирішив і так зроблю».

Ця фраза залишилася з Марією назавжди. У ній був увесь характер її сина: якщо Руслан розумів, що повинен щось зробити, то не відступав від свого рішення.

Він приєднався до 249-го окремого батальйону 127-ї бригади територіальної оборони. Служив на Запорізькому та Харківському напрямках, тривалий час перебуваючи на передових позиціях. Через те, що був наймолодшим у роті, отримав позивний «Студент».

Мама знала, що синові важко, але телефоном він майже не розповідав про пережите. Руслан говорив про інше — про повернення додому і життя після війни.

«Коли закінчиться ця війна, я хочу відпочити», — згадує його слова Марія.

Він хотів хоча б ненадовго приїхати до рідних, побути поруч із сім’єю та повернутися до звичайних речей, яких так бракувало на фронті.

Два дні після дня народження

9 червня 2024 року Руслан разом із побратимами виконував бойове завдання поблизу села Тернова на Харківщині.

За словами Марії, керований ворожий боєприпас влучив просто у бліндаж, у якому перебували військові. Руслан та його побратими загинули.

Лише за два дні до цього йому виповнилося 23 роки. Дату й місце загибелі військовослужбовця підтверджують Богородчанська селищна рада та платформа пам’яті «Меморіал».

Коли Марія отримала страшну звістку, вона не могла повірити, що це правда. Чекала, що син зателефонує і все виявиться помилкою.

«Я не хотіла вірити. Я чекала, що він мені подзвонить», — говорить вона.

Це очікування залишається одним із найболючіших спогадів. Розум уже знає правду, але материнське серце продовжує чекати знайомого голосу.

Найважче — йти до нього на могилу

Руслана поховали у рідному селі Забережжя. У нього залишилися батьки та брат. Сьогодні саме сім’я допомагає Марії витримувати біль утрати.

Найважчим для неї залишається шлях до могили сина. Кожне відвідування знову повертає до реальності, яку досі важко прийняти.

У розмовах із рідними Марія називає Руслана так, як називала за життя: «Моє сонечко, мій Герой, моя квіточка».

У цих словах він залишається не лише військовим із фотографії чи прізвищем у переліку полеглих. Він залишається її сином — молодим хлопцем, який любив машини, повернувся зі строкової служби напередодні великої війни, працював і мріяв про майбутнє.

За особисту мужність, виявлену під час захисту державного суверенітету та територіальної цілісності України, Руслана Половинка посмертно нагородили орденом «За мужність» III ступеня.

«Я буду відстоювати пам’ять про мого Героя»

Марія хоче, щоб люди знали про її сина і пам’ятали, якою ціною він та його побратими захищали Україну.

Руслану було лише 23 роки. Він мав мрії, любив автомобілі, хотів повернутися до сім’ї та після війни просто відпочити. Але замість власного майбутнього віддав життя, щоб майбутнє залишалося в інших.

Сьогодні бути сильною для Марії означає не дозволити, щоб ім’я її сина забули.

«Я буду відстоювати пам’ять про мого Героя», — говорить вона.

Руслан Половинко прожив коротке життя, але зробив вибір, на який здатен не кожен. Він добровільно став до лав війська, воював на передових позиціях і залишився вірним своєму рішенню до останнього дня.

Для України він назавжди залишиться Захисником із позивним «Студент». Для мами — її синочком, сонечком і квіточкою, дзвінка якого вона так чекала після страшної звістки.

Пам’ять про Руслана живе в родині, у рідному селі та в кожному новому дні, за який він віддав своє молоде життя.

Ця та інші історії про Захисників і Захисниць України та їхніх рідних є частиною документального проєкту «Серце вдома. Обличчя війни», створеного спільно з ГО «Центр українсько-польської міжрегіональної співпраці» та Україно-польською медіаплатформою UPMP.News.

Якщо ви хочете розповісти історію близької людини, заповніть анкету:
https://forms.gle/usF4VGvE1e772hqRA

#ЛюдмилаПедоченко #Серцевдома #Обличчявійни #РусланПоловинко #Памятаємо