«Валеріївна, все буде добре»: історія Романа Савіцького, який пішов на війну в перший день

24 лютого 2022 року для родини Савіцьких почалося зі звичайного ранку, який за кілька годин розділив їхнє життя на «до» і «після». Роман Савіцький отримав повістку в перший день повномасштабної війни і сказав дружині лише одне: «Всі йдуть – і я піду». Через рік, 14 лютого 2023-го, він загинув на Донеччині, залишивши після себе двох дітей, недобудовані плани і слова, які досі тримають його дружину Марину: «Валеріївна, все буде добре».

Людина, яка вміла будувати життя

Марина Савіцька із села Кукули на Вінниччині говорить про чоловіка дуже просто – як про людину, яка вміла бути опорою для всіх навколо. Для неї він був найкращим чоловіком, для дітей- найкращим татом, для батьків – сином, на якого можна покластися, а для рідних – людиною, яка ніколи не стояла осторонь.

До війни Роман працював на «Плазматеку», де виготовляв тубуси для електродів, але навіть у свої вихідні не звик сидіти без роботи. Він займався будівництвом, усе робив власними руками і вкладав у це не лише сили, а й характер людини, яка звикла створювати щось надійне для своєї родини.

Сам побудував веранду біля дому, гараж для автомобіля, постійно щось ремонтував, удосконалював, складав. Марина каже, що в нього були «золоті руки», і це не перебільшення – він міг буквально з нуля зібрати машину, а за будь-яку справу брався так, ніби не мав права зробити її погано.

Випадковий дзвінок, який став долею

Їхня історія почалася випадково – з телефонного номера, набраного помилково.

Марина згадує це сьогодні майже з усмішкою: вона випадково подзвонила не туди, а слухавку взяв Роман. Так почалося знайомство, яке згодом переросло у сім’ю, дітей і роки спільного життя.

Вони мали свої маленькі традиції, які сьогодні здаються особливо дорогими через простоту. Щовесни, коли теплішало, родина виходила на подвір’я смажити м’ясо на вогнищі. Це були звичайні вечори – без великих свят і особливих приводів, але саме вони тепер найбільше гріють Марину.

Після загибелі Роми ця традиція зникла.

«Без Роми ми такого більше не робимо», — каже вона.

«Збери мені сумку»

Той ранок Марина пам’ятає до деталей.

У Роми був вихідний. Вони прокинулися, як завжди, вдома, не розуміючи ще до кінця, що країна вже змінилася назавжди. Першим зателефонував брат Романа і сказав, що почалася війна. Спершу це звучало нереально, ніби щось далеке і неможливе.

Але ближче до обіду Романові принесли повістку.

Марина благала його не йти. Вона залишалася вдома з двома маленькими дітьми, молодшій доньці тоді ще не було навіть трьох років. Їй було страшно, незрозуміло, боляче.

А він сказав лише: «Збери мені сумку. Я маю їхати у військомат. Всі йдуть – і я піду».

Спочатку Роман служив у теробороні в рідному місті, згодом їх відправили на навчання до Подільська, а після цього – на Херсонський напрямок. Там він ніс службу на блокпостах, а після звільнення Херсона його підрозділ перекинули на Донеччину.

Саме там, у районі Первомайська Покровського району, 14 лютого 2023 року його життя обірвалося.

Пекло на позиції

Про той день Марина знає лише зі слів побратимів.

Позицію, на якій перебував Роман разом із побратимами, оточили. Бій був настільки важким, що самі військові називали його пеклом. Двох бійців тоді взяли в полон, четверо загинули.

Роман помер від вибухової хвилі.

Для Марини цей день назавжди залишився не лише датою втрати, а й моментом, коли вона мала знайти слова для дітей – пояснити, що їхнього тата більше немає поруч.

«Для мене найважче було сказати діткам, що їхнього найкращого батька більше немає з нами», — говорить вона.

А ще – зрозуміти, як жити далі без нього.

«Папині кіцюньки»

Роман мав свої особливі слова для кожного. Дружину ніжно називав «Валеріївна» і завжди повторював: «Все буде добре».

Дітей називав «папині кіцюньки».

Сьогодні саме ці фрази залишилися для Марини найживішою пам’яттю про нього – настільки близькою, що іноді здається, ніби він просто ось-ось повернеться додому.

Після його загибелі поруч із нею залишилися діти і батьки Роми. Особливо підтримувала свекруха, яка, попри власний біль, постійно говорила Марині, що вона мусить жити заради дітей, заради пам’яті про Рому, який хотів жити, але в нього це життя забрала війна.

Згодом мати Романа сама потрапила до лікарні з інфарктом, але, на щастя, змогла пережити цей удар.

Та поруч увесь цей час був і батько Роми. Марина говорить, що він підтримував не лише дружину і її саму, а найбільше – своїх онучок. Він намагався бодай трохи заповнити порожнечу, яка залишилася після втрати батька: возив дівчаток у ліс по гриби, брав із собою до Тульчина на різні розваги, робив усе, щоб хоч ненадовго відволікти їх від болю.

І в цих простих речах – поїздках, прогулянках, спробах розсмішити дітей – теж залишалася любов до Роми, який понад усе любив свою род

Жити далі – без сліз

Сьогодні Марина говорить про своє життя як про існування у двох реальностях – «до» і «після». Після загибелі чоловіка були моменти, коли їй зовсім не хотілося жити, але втримали діти і батьки Роми.

Вона розповідає дітям, що їхній тато тепер – ангел, який бачить їх, чує і так само сильно любить.

У її голосі досі є біль, але разом із ним – і дивна внутрішня стійкість, яка народжується після великої втрати.

«Сьогодні я сильна, бо коли говорю про Рому – я не плачу», — каже Марина.

І в цих словах – не забуття, а любов, яка навчилася жити поруч із болем.

Історія Романа Савіцького – це історія людини, яка не ховалася від відповідальності, яка будувала дім власними руками і так само чесно пішла захищати свій.

Він не залишив після себе гучних промов чи великих слів. Лише любов, працю, родину і пам’ять про чоловіка, якого досі чекають у кожному весняному вечорі без вогнища.

Ця та інші історії про жінок, які чекають, шукають і тримають тил, – частина документального проєкту «Серце вдома. Обличчя війни», створеного спільно з ГО «Центр українсько-польської міжрегіональної співпраці» та Україно-польською медіаплатформою UPMP.News (УПМП). Ми документуємо та публікуємо особисті історії жінок тилу як свідчення незламних сердець, що б’ються вдома.

Якщо ви хочете розповісти свою історію, заповніть, будь ласка, анкету:
форма для заповнення
https://docs.google.com/forms/d/e/1FAIpQLSd-D4o5cSWBeCdrvLtqFyQodavhoRqYi3l5x5uOpQDvH59ing/viewform?usp=header

#ЛюдмилаПедоченко #Серцевдома #Обличчявійни #документальнийпроєкт #жінка #UPMPNews #УПМП  #Центрукраїнопольськоїміжрегіональноїспівпраці