Коли демократія стає вибором між лікарем і кондитером
Від Сократа до Гітлера, Путіна, Трампа і Зеленського: як популізм перетворює демократію на змагання за прихильність натовпу
Сократ ще в античності попереджав про небезпеку демократії, в якій громадяни обирають не найкомпетентнішого керманича, а того, хто краще лестить їхнім бажанням. Через століття ця проблема нікуди не зникла — вона лише отримала телебачення, соцмережі та політичний маркетинг. Від Гітлера й Путіна до Трампа та Зеленського історія демонструє, наскільки небезпечним може бути розрив між популярністю політика та його здатністю відповідально керувати державою.
Як популізм приводить до влади небезпечних лідерів
Від Сократа до Гітлера, Путіна, Трампа і Зеленського: що відбувається з демократією, коли громадянин голосує не за того, хто знає, як керувати державою, а за того, хто найкраще вміє подобатися. Демократія має одну величезну перевагу: вона дозволяє суспільству мирно змінювати владу. Але саме тут прихована і її найбільша вразливість. Виборча скринька сама по собі не гарантує мудрості вибору. Цю проблему понад дві тисячі років тому побачив Сократ, а Платон записав його міркування у VI книзі «Держави». І хоча античний філософ не знав ні телебачення, ні TikTok, ні політичної реклами, його метафора сьогодні звучить майже моторошно сучасно. Уявімо корабель, говорить Сократ. На ньому є капітан, який знає навігацію, розуміється на вітрах, течіях, небезпеках моря. Але команда сперечається між собою і вважає, що керувати кораблем має той, хто найкраще переконує інших віддати йому штурвал. Справжнього навігатора вони називають непрактичним диваком, а найкращим керманичем — того, хто вміє маніпулювати пасажирами. Саме так Платон описує політичну проблему демократії: суспільство може переплутати здатність перемагати на виборах зі здатністю керувати державою. І тут з’являється друга метафора — лікаря та кондитера. Лікар каже пацієнтові: вам потрібно лікуватися, відмовитися від шкідливого, пройти неприємні процедури, змінити спосіб життя. Кондитер говорить зовсім інше: їжте солодке. Живіть так, як хочеться. Навіщо ці обмеження? Навіщо біль? Я подарую вам задоволення. Хто матиме більше шансів сподобатися людині, яка не розуміє медицини? Очевидно — кондитер. І саме тут міститься один із найглибших парадоксів демократії. Виборець може мати право голосу, але це ще не означає, що він має достатню політичну компетентність для оцінки наслідків свого голосу.
Демократія не винна. Вразливою є людина
Було б великою помилкою прочитати Сократа буквально і зробити висновок: демократія — зло, а влада має належати «мудрецям». Саме так робити не варто. Сократівська критика демократії — це передусім попередження про якість політичного вибору, а не готова конституційна модель для XXI століття. Сучасна демократія, на відміну від античної, має інституції, конституції, незалежні суди, парламенти, вільну пресу, процедури стримувань і противаг. Вона не вимагає, щоб кожен громадянин був політологом чи економістом. Але вона вимагає іншого: щоб громадянин умів відрізняти правду від маніпуляції. І ось тут починаються проблеми. Бо популіст не продає складне рішення. Він продає емоцію. Він не говорить: «Ось складна проблема, ось її ціна, ось п’ять років важкої роботи, після яких може настати результат». Він говорить: «Я знаю, хто у всьому винен. Я знаю просте рішення. Просто дайте мені владу». Це і є сучасний політичний кондитер.
Від трибуни до телевізора
У часи Сократа демагог мусив стояти перед натовпом на площі. У XX столітті йому дали радіо. Потім — газету. Потім — телебачення. У XXI столітті йому подарували смартфон. І тепер політичний кондитер може щодня приходити безпосередньо до мільйонів людей. Алгоритм соціальної мережі зовсім не обов’язково показує громадянинові те, що є правдою. Він показує те, що утримує його увагу. А що утримує увагу краще? Страх. Лють. Образа. Приниження ворога. Обіцянка простого рішення. І головне — персональний герой, який нібито один здатен врятувати країну. Саме тому проблема XXI століття вже не просто в популізмі. Вона у промисловому виробництві популізму.
Гітлер: демократія, яка сама дала себе зруйнувати
Тут необхідна важлива історична поправка. Адольф Гітлер не був безпосередньо обраний канцлером Німеччини. 30 січня 1933 року президент Пауль фон Гінденбург призначив його канцлером унаслідок політичної домовленості. Але перед цим нацисти стали найбільшою партією Рейхстагу: у липні 1932 року вони отримали близько 37% голосів, а в листопаді — 33%. Тобто формула була значно небезпечнішою за просте «народ обрав диктатора». Народ створив політичну силу, без якої система вже не могла нормально функціонувати, а еліти вирішили, що зможуть використати її популярність у власних інтересах. Вони помилилися. Гітлер отримав посаду законним конституційним шляхом, а потім використав державний механізм для знищення самої демократії. Протягом наступних місяців нацисти ліквідували демократичні свободи й перетворили Німеччину на диктатуру. Ось вам і корабель Сократа. Найстрашніше не тоді, коли пірат силою захоплює корабель. Найстрашніше — коли пасажири самі віддають йому штурвал, переконані, що він краще за всіх знає, куди плисти.
Путін: інша дорога до того самого штурвала
З Володимиром Путіним історія дещо інша. Він не був харизматичним політичним новачком, як Гітлер, і не став президентом завдяки класичній популістській кампанії. Путін прийшов у політику з абсолютно іншого середовища — радянських і російських силових структур. Після юридичного факультету Ленінградського державного університету він 15 років служив офіцером зовнішньої розвідки КДБ, зокрема працював у Дрездені. У 1999 році Борис Єльцин призначив його прем’єр-міністром, а після відставки Єльцина Путін став виконувачем обов’язків президента. У березні 2000 року він переміг на президентських виборах. Тобто Путін демонструє іншу небезпеку. Демократичні процедури можуть стати лише початковою сходинкою для людини, яка після приходу до влади починає демонтувати самі механізми конкуренції. Спочатку — вибори. Потім — контроль над телебаченням. Потім — придушення опозиції. Потім — підпорядкування інституцій. Потім — вибори, які вже не мають того самого змісту, що в конкурентній демократії. І зрештою залишається оболонка демократії без самої демократії.
Трамп і політика «я скажу вам те, що ви хочете почути»
Дональд Трамп — інший феномен. Його не можна ототожнювати ні з Гітлером, ні з Путіним: історичний контекст, інституції та масштаби злочинів абсолютно різні. Але механізм політичного популізму в його випадку надзвичайно показовий. Трамп побудував політичну комунікацію навколо протиставлення «народу» та «еліт», обіцянок простих рішень складних проблем, персональної сили лідера і постійного конфлікту з політичним істеблішментом. У цьому сенсі він — прекрасний приклад сучасного політичного кондитера. Не тому, що кожна його політична пропозиція була неправильною. А тому, що популізм перетворює складну політику на емоційний товар. І продає його не аргументами, а образом.
Зеленський: коли «проти всіх» стає політичною програмою
Український випадок ще цікавіший. Володимир Зеленський прийшов у політику з телебачення. Він не мав класичної політичної кар’єри, не був кадровим дипломатом, військовим, економістом чи державним управлінцем. Його головною політичною перевагою стала довіра величезної кількості громадян і образ людини «не з системи». 21 квітня 2019 року Зеленський отримав 73,22% голосів у другому турі — 13,54 млн голосів. Частина виборців справді сприймала цей вибір як протест, як «голос проти старої системи», а подекуди — і як своєрідний політичний експеримент, відомий у суспільстві формулюванням «по приколу». Але тут знову потрібно бути чесними. 73,22% — це не «випадкові 73%». Це величезний демократичний мандат. Проблема не в тому, що Зеленський був обраний законно. Він був обраний абсолютно законно. Проблема, яку варто аналізувати, полягає в іншому: чи може суспільство віддати надзвичайно великий мандат людині, значною мірою оцінюючи її не за попередній досвід державного управління, а за телевізійний образ, протестні настрої та обіцянку «зробити все по-новому»? Саме тут Сократ знову повертається у XXI століття.
Кондитер завжди перемагає лікаря?
Не завжди. І це принципово важливо. Іноді «кондитер» справді виявляється кращим політиком. Іноді «лікар» лише прикриває власну некомпетентність складними словами. Іноді народ чудово розуміє, кого обирає. Тому Сократівську модель не можна перетворювати на презирство до народу. Вона має бути застереженням насамперед для самих громадян. Бо якщо демократія передбачає, що влада належить народові, то народ повинен поставити собі дуже неприємне питання: А чи достатньо ми знаємо, щоб цією владою правильно скористатися? Не «чи маю я право голосувати?». Безумовно, маєте. А: «Чи розумію я наслідки свого голосу?» Це зовсім інше питання.
Найнебезпечніший виборець — не дурень
Найнебезпечніший виборець — навіть не той, хто мало знає. Найнебезпечніший — той, хто не хоче знати більше. Той, хто читає лише заголовки. Той, хто вірить одному Telegram-каналу. Той, хто ненавидить політика настільки, що готовий повірити будь-якій брехні про нього. Той, хто підтримує свого кандидата незалежно від того, що той робить. Той, хто вважає політику футбольним матчем: «Мій — хороший. Твій — поганий». У такому середовищі демократія стає легкою здобиччю для професійних маніпуляторів.
А хто тоді повинен керувати кораблем?
Ось тут сучасний світ розходиться із Сократом. Нам не потрібен філософ-цар. Нам не потрібен «мудрий диктатор». Нам не потрібна людина, яка скаже: «Не ставте запитань. Я краще знаю». Нам потрібна система, у якій жодна людина не може отримати необмежений доступ до штурвала. Потрібні сильні інституції. Незалежні суди. Вільна преса. Реальна парламентська конкуренція. Прозоре фінансування політики. Незалежні виборчі процедури. Громадянське суспільство. І найголовніше — освічений виборець. Тому що демократія без політичної культури перетворюється на ринок, де перемагає не найкращий товар, а найагресивніша реклама.
Сократ сьогодні сидів би не на площі, а перед телевізором
Можна уявити, якби Сократ опинився у XXI столітті. Він побачив би політика, який обіцяє неможливе. Потім відкрив би програму. Потім запитав би: «А як саме?» Політик відповів би: «Я знаю, як». Сократ запитав би: «Хто ще це перевірив?» Політик сказав би: «Мільйони людей мені вірять». І тут Сократ, мабуть, поставив би найнеприємніше запитання: «Але хіба кількість тих, хто тобі вірить, доводить, що ти знаєш, що робиш?» У цьому й полягає головний урок античної алегорії. Більшість може обрати владу. Але більшість не може своїм голосуванням перетворити некомпетентність на компетентність.
Не бійтеся демократії. Бійтеся власної бездумності
Сократ не залишив нам рецепта ідеальної держави. Він залишив значно цінніший інструмент — звичку ставити запитання. Хто ця людина? Що вона вміє? Де вона навчилася керувати? Які рішення вона пропонує? Скільки вони коштуватимуть? Хто від них виграє? Хто програє? Що буде, якщо її план провалиться? І найголовніше: чи говорить кандидат мені правду — чи лише те, що я хочу почути? Саме тут проходить межа між громадянином і натовпом. Між вибором і голосуванням «по приколу». Між демократією та охлократією. Між лікарем і кондитером. І, зрештою, між кораблем, який іде до берега, та кораблем, на якому пасажири влаштували свято, поки капітан уже не знає, де знаходиться берег. Сократова алегорія залишається актуальною не тому, що народові не можна довіряти. Вона актуальна тому, що народові, як і будь-якій людині, властиво помилятися. А отже, демократія потребує не сліпої віри в мудрість більшості. Вона потребує критичного мислення більшості. І, можливо, саме це є найважчим і найважливішим громадянським обов’язком XXI століття.
PostFaktum
Чергова популістська обіцянка Трампа кожному дорослому виборцю
Президент США Дональд Трамп пообіцяв виплатити кожному дорослому громадянину країни $5000, якщо республіканці збережуть контроль над обома палатами Конгресу на листопадових виборах. Трамп назвав виплату «дивідендом Трампа» та пояснив її економічними успіхами США. Єдина умова — отримані гроші мають бути витрачені всередині країни.
У США близько 245 млн. дорослих громадян, тому загальна вартість програми може перевищити $1 трлн — приблизно стільки ж, скільки країна витрачає на оборону. Як саме фінансуватимуться виплати, Трамп не пояснив. Віце-президент Джей Ді Венс пізніше припустив, що заможніші американці можуть не отримати гроші.
Це не перша подібна обіцянка Трампа. Минулого року він пропонував виплатити більшості американців по $2000 за рахунок доходів від мит, проте ця ідея так і не була реалізована.
3 листопада в США пройдуть вибори, в ході яких буде переобрано приблизно третину складу Сенату та вся Палата представників. У таких ситуаціях партія президента часто втрачає місця в парламенті. Враховуючи вкрай незначну перевагу (передусім у Палаті представників), поразка республіканців у цій палаті вважається вельми ймовірною.