228 вогників і сотні кроків пам’яті: як Обухів вшановував своїх Захисників
Увечері вони запалювали лампадки й називали імена тих, хто вже ніколи не повернеться додому. Наступного дня виходили на старт із цими іменами на грудях. Два дні в Обухові були дуже різними за формою, але насправді говорили про одне — про пам’ять, яка не повинна закінчуватися хвилиною мовчання.
Увечері 28 серпня на площі біля центру культури і дозвілля було незвично тихо. Не тією буденною тишею, коли місто просто стихає наприкінці дня, а тишею, у якій кожен розуміє, навіщо прийшов і чому іноді слова справді зайві.
Тут відбулася щорічна мовчазна акція «Свічка пам’яті», приурочена до Дня пам’яті захисників України. Люди прийшли згадати тих, кого забрала війна, підтримати родини полеглих і ще раз назвати вголос імена людей, чиї життя вже стали частиною історії цієї громади.
Цього вечора перед людьми горіли 228 лампадок.
Двісті двадцять вісім вогників за двісті двадцять вісім Захисників Обухівської громади. У тихій молитві згадали кожного з них, а запалені свічки стали тим простим символом, який неможливо сприймати лише як частину церемонії, бо за кожним маленьким полум’ям стояла конкретна людина — зі своїм характером, голосом, звичками, родиною, планами, недожитими роками.
І саме тут цифри стають особливо страшними.
Торік під час такої самої акції в Обухові горіли 174 лампадки. Тоді вже здавалося, що це нестерпно багато. Цього року їх 228.
Між цими двома числами — не статистика.
Між ними люди, які ще рік тому могли телефонувати додому, обіймати дітей, жартувати з друзями, чекати відпустки, будувати плани на осінь чи просто писати рідним коротке: «У мене все нормально». Сьогодні їхні імена читають під час акцій пам’яті.
Саме тому такі вечори потрібні не тільки родинам загиблих. Вони потрібні всій громаді, тому що війна має страшну властивість поступово перетворювати людські втрати на числа у щоденних зведеннях. Пам’ять повертає цим числам імена й обличчя.
Від тиші — до руху
Наступного ранку, 29 серпня, пам’ять набула вже іншої форми.
В Україні цього дня вдев’яте проходив Всеукраїнський забіг «Шаную Воїнів, біжу за Героїв України», започаткований у 2018 році. Його головна традиція залишається незмінною: люди виходять на дистанцію не просто під власним стартовим номером, а з ім’ям людини, за яку сьогодні можуть бігти тільки вони. Цей забіг ніколи не був про секунди.
Тут не так важливо, хто прибіг першим, кому було важко, хто перейшов на крок і скільки метрів чи кілометрів вдалося подолати. Значення має ім’я на грудях, бо в кожного воно своє: чоловіка, батька, сина, брата, друга, побратима, сусіда, знайомого або навіть воїна, з яким учасник ніколи не був знайомий особисто, але чию історію вирішив понести далі.
Саме тому серед дописів про цей забіг так мало спортивної мови і так багато особистої. Люди пишуть про своїх. Публікують фотографії. Називають позивні. Згадують фрази, які колись здавалися звичайними. Розповідають дітям, чиє ім’я сьогодні прикріплене до маминої або татової футболки.
Це, мабуть, і є найважливіша частина цієї ініціативи: полеглий воїн перестає бути лише прізвищем у переліку й знову стає людиною, про яку хтось дізнався сьогодні вперше.
.
Коли дитина біжить за свого тата
Серед тих, хто сьогодні долучився до забігу в Обухові, були й авторка цього матеріалу Людмила Педоченко разом із маленькою Софійкою.
Вони бігли за Дмитра Педоченка — Захисника України та батька Софії, якого забрала війна, — але цей забіг для них був водночас і за всіх тих, чиї імена сьогодні несуть інші родини.
Є речі, сенс яких п’ятирічній дитині ще складно пояснити словами. Чому тато не повернеться. Чому дорослі іноді плачуть, дивлячись на його фотографію. Чому його ім’я написане на табличках, у книгах пам’яті або сьогодні — на стартовому номері.
Але дитина може взяти маму за руку і пройти свою маленьку дистанцію.
Може знати: це за тата.
І, можливо, саме з таких простих речей згодом складається справжня пам’ять, не нав’язана урочистими промовами, а передана від одного покоління іншому через родину.
29 серпня, яке Україна не може забути День пам’яті захисників України встановлений саме 29 серпня невипадково. Ця дата нерозривно пов’язана з Іловайською трагедією 2014 року, коли російські війська обстріляли українські підрозділи під час їхнього виходу так званим «зеленим коридором». Символом цього дня став сонях — ті самі соняшникові поля, серед яких у серпні 2014-го гинули українські воїни.
Для Обухова ця історія теж має конкретне ім’я. Серед загиблих під час виходу з Іловайського котла був обухівець Олексій Бакка, позивний «Детройт», учасник Революції Гідності та доброволець батальйону «Донбас». 29 серпня 2014 року він отримав смертельне поранення під час обстрілу колони між Многопіллям та Червоносільським.
Відтоді минуло дванадцять років, але 29 серпня продовжує поповнюватися новими іменами тих, кого ми згадуємо. Саме це найбільше болить. Пам’ять має бути живою.
Напередодні Дня пам’яті Обухівська міська рада долучилася також до всеукраїнської акції «Стіл пам’яті», залишивши порожнім місце за столом для тих, хто мав би сьогодні сидіти поруч із нами. Цьогоріч така акція проводиться вже вчетверте, а до неї долучаються заклади, організації, військові підрозділи, установи освіти й культури по всій Україні.
Свічка. Порожнє місце за столом. Ім’я на футболці. Кілька сотень метрів, два, п’ять чи десять кілометрів. На перший погляд — дуже різні речі.
Насправді вони про одне.
Про суспільство, яке вчиться пам’ятати не лише у дні державних дат, а робити пам’ять частиною свого звичайного життя. Розповідати дітям. Називати імена. Публікувати історії. Приходити до родин. Бігти. Запалювати свічку. Залишати порожнє місце за столом, бо за ним мав би сидіти хтось живий.
Напередодні в Обухові горіли 228 вогників.
Сьогодні містом рухалися люди з іменами Захисників на грудях.
І, мабуть, саме так пам’ять і залишається живою: спочатку ми зупиняємося, щоб згадати, а потім продовжуємо йти, несучи їхні імена із собою.
Тому що війна забрала в цих людей можливість пройти свої наступні кілометри.
А наш обов’язок — зробити так, щоб їхні імена не залишилися позаду.