Мирний маятник Трампа: Москва й Київ знову звіряють годинники

Ніна Хрущова про місію американських переговорників, Донбас, НАТО та головну проблему дипломатії: переговори тривають, а війна не зупиняється

Візити американських переговорників до Москви та Києва знову повернули війну до дипломатичного порядку денного. Але, за оцінкою політолога Ніни Хрущової, прориву поки не видно. Донбас залишається головним каменем спотикання, а за ним можуть з’явитися нові російські вимоги. Чи здатна дипломатія Трампа привести до реального миру, чи світ знову лише звіряє годинники?

Москва й Київ знову звіряють годинники, але війна не зупиняється

Ніна Хрущова ділиться своїми думками про переговори американських спецпредставників, Донбас, НАТО, Путіна та головну проблему дипломатії Трампа: поки що ніхто не знає, де закінчується «мирний процес» і починається чергова пауза перед новим витком війни. Вже півтора року тривають спроби знайти формулу, яка могла б зупинити російсько-українську війну. Приїжджають переговорники, відбуваються зустрічі, звучать заяви, запускаються дипломатичні сигнали. Але є одна незручна деталь, яку дедалі важче приховати за красивими словами: війна не зупиняється. Саме в цьому контексті політолог Ніна Хрущова оцінює поїздку американських переговорників до Москви та Києва. Її висновок звучить доволі стримано: поки що немає підстав говорити про прорив. За її словами, нинішній переговорний процес фактично впирається в питання Донбасу. І якщо сторони якимось чином зможуть подолати саме цю перешкоду, це зовсім не означатиме автоматичного завершення суперечок. Навпаки — можуть з’явитися нові.

Донбас — лише вершина айсберга

«Поки що все впирається в Донбас», — говорить Хрущова. Ця фраза фактично концентрує в собі головну проблему нинішньої дипломатії. Територіальне питання залишається одним із найбільш болючих пунктів переговорів, але навіть його вирішення навряд чи автоматично створить мир. Хрущова звертає увагу на інші претензії Москви — зокрема щодо статусу російської мови та церкви. І тут виникає принципове питання: чи може бути досягнута угода, якщо перелік російських вимог постійно розширюватиметься? Адже якщо сьогодні каменем спотикання є Донбас, а завтра ним стане мовне питання, післязавтра — церковне, а потім — зовнішньополітичний курс України, переговорний процес ризикує перетворитися на нескінченну процедуру висування нових умов. Тоді проблема буде вже не в конкретному пункті домовленостей. Проблема буде в самій логіці переговорів.

НАТО: поступка чи зміна реальності?

Окремо Хрущова говорить про перспективу членства України в НАТО. За її словами, існують чутки, що українська сторона може остаточно відмовитися від цієї перспективи. Причина нібито прагматична: шлях України до НАТО може бути надто довгим, а тому питання членства пропонується формально залишити осторонь, щоб воно не стало додатковою перепоною для переговорів. На перший погляд, це може виглядати як компроміс. Але проблема полягає в тому, що для України питання НАТО — це не просто назва організації чи дипломатична формула. Це питання гарантій безпеки. І якщо відмова від перспективи членства не буде замінена реальним, дієвим і достатньо сильним механізмом гарантування української безпеки, тоді така поступка може виявитися не шляхом до миру, а лише відкладенням наступної проблеми.

Звірка годинника замість прориву

Особливо промовистою є оцінка самої поїздки американських переговорників. Хрущова зазначає: якщо немає «радісних висновків», що війна ось-ось закінчиться, то можна припустити, що це була чергова «звірка годинника». Дуже точна метафора. Вашингтон звіряє свої очікування з Москвою. Москва — з Вашингтоном. Київ намагається зрозуміти, які саме параметри майбутньої угоди обговорюються за дипломатичними дверима. Але годинник при цьому продовжує відраховувати час війни. І найстрашніше — стрілки не зупиняються.

Чому війна дедалі менше цікавить американців?

Ще одна проблема, на яку звертається увага, — поступове зниження інтересу американського суспільства до війни в Україні. Для США війна далеко від американського континенту. Вона не руйнує американські міста, не створює щоденної загрози життю пересічного американця. Тому закономірно, що частина американського суспільства хоче одного: щоб ця історія нарешті завершилася. І саме тут виникає небезпечна спокуса. Бажання закінчити війну не завжди означає можливість закінчити її справедливо. Можна поставити підпис під документом. Можна оголосити припинення вогню. Можна провести урочисту зустріч лідерів. Але якщо фундаментальні причини конфлікту залишаться невирішеними, війна може лише перейти в іншу фазу.

Москва і Вашингтон: перевірка «червоних ліній»

У цьому контексті особливо важливими виглядають контакти американської адміністрації з Кремлем. Хрущова згадує і про візит директора ЦРУ до Москви, розглядаючи подібні контакти як своєрідну перевірку «червоних ліній». Дипломатія великих держав майже ніколи не відбувається лише через публічні заяви. За зачиненими дверима сторони намагаються зрозуміти, де проходять межі допустимого для іншої сторони, чого вона насправді хоче і наскільки далеко готова зайти. Але тут є фундаментальна проблема. Якщо одна сторона сприймає переговори як шлях до компромісу, а інша — як можливість домогтися поступок, то зовні це може виглядати як дипломатичний процес, хоча насправді сторони рухаються в абсолютно різних напрямках.

Чи зміцнилося НАТО завдяки Путіну?

Парадокс сучасної європейської безпеки полягає в тому, що саме російська агресія змусила НАТО значно серйозніше подивитися на власну оборону. Але Хрущова закликає розділяти поняття зміцнення та розширення. І це принципово важливо. Розширення Альянсу — це збільшення кількості його членів. Зміцнення — це його реальна військова, політична та стратегічна спроможність. Це не одне й те саме. Можна мати більше країн у складі Альянсу, але водночас залишатися перед складними питаннями: наскільки швидко союзники здатні приймати рішення, наскільки вони готові діяти спільно, наскільки переконливо працює принцип колективної оборони. Саме тому, за словами Хрущової, «цілком невідомо, чи насправді зміцнилося НАТО».

Путін і НАТО: чи справді Москва не хоче війни з Альянсом?

Найбільш дискусійна теза Хрущової стосується намірів Володимира Путіна. Вона погоджується з оцінкою Дональда Трампа, що Путін не збирався нападати на НАТО. Але тут же додає принципову застережливу ремарку: риторику варто притримати. І саме ця обережність видається важливішою за першу частину заяви. Тому що геополітика — це не тільки питання того, чого політик хоче сьогодні. Це ще й питання того, що він може вирішити зробити завтра, якщо зміняться обставини. Мир тримається не на довірі до добрих намірів потенційного агресора. Мир тримається на спроможності переконати його, що ціна агресії буде надто високою. Саме тому дискусія про НАТО — це не лише розмова про амбіції України. Це розмова про всю систему європейської безпеки.

Мир не можна виміряти кількістю переговорів

Американські переговорники можуть приїжджати до Москви й Києва ще багато разів. Можуть відбуватися зустрічі, телефонні розмови, дипломатичні консультації. Але сам факт переговорів ще не означає наближення миру. Мир починається тоді, коли сторони готові не просто домовлятися, а виконувати домовленості. І коли домовленість не створює передумов для наступної війни. Саме тому нинішній процес треба оцінювати не за кількістю дипломатичних жестів, а за результатом. Чи припиняються бойові дії? Чи зникає загроза нового нападу? Чи отримує Україна реальні гарантії безпеки? Чи перестає Росія висувати нові територіальні, політичні, мовні та церковні вимоги? Якщо відповідь на ці запитання негативна, то говорити про завершення війни поки що передчасно.

Годинник цокає

У словах Ніни Хрущової є одна особливо важлива деталь: «Вже півтора роки минуло — нічого не зупиняється». Це, мабуть, найточніший опис ситуації. Дипломатія триває. Переговори тривають. Політичні заяви тривають. А війна — теж триває. Тому головне питання сьогодні полягає не в тому, чи потрібні переговори. Безумовно, потрібні. Питання в іншому: якими вони мають бути — переговорами заради реального миру чи переговорами заради самого процесу? Бо «звірка годинника» може бути корисною. Але якщо після неї стрілки знову починають рухатися в протилежні боки, це вже не шлях до миру. Це лише черговий відлік до наступної зустрічі. І поки дипломати звіряють годинники, Україна продовжує платити за цей час найвищу ціну — життями своїх людей.