Білі стрічки пам’яті: в Обухові вшанували українців, закатованих і загиблих у російському полоні

На площі Матері в Обухові з’явилася символічна стіна пам’яті. Родини безвісти зниклих і загиблих військовослужбовців вплели в неї білі стрічки з іменами українських полонених. За кожним написом – людина, на яку чекали або продовжують чекати вдома. Акцію організував Територіальний центр надання соціальних послуг Обухівської міської ради за інституційної та інформаційної підтримки міської влади.

Три порожні стільці. Білі стрічки. Імена українських військових.

29 липня 2026 року на площі Матері, навпроти будівлі Обухівської міської ради, зібралися родини безвісти зниклих і загиблих Захисників України. Вони прийшли не лише для того, щоб згадати полеглих. Вони прийшли нагадати про тих, хто досі перебуває в російському полоні, і про тих, для кого повернення додому вже ніколи не відбудеться.

Учасники акції вплітали білі стрічки з іменами українських військовополонених у символічну стіну пам’яті. Кожна стрічка уособлювала окреме життя. Окрему родину. Окреме очікування, яке для когось триває місяцями, а для когось – роками.

Захід провели до Дня вшанування пам’яті Захисників і Захисниць України, учасників добровольчих формувань та цивільних осіб, які були страчені, закатовані або загинули в полоні. Офіційна пам’ятна дата відзначається 28 липня, однак акція в Обухові відбулася наступного дня – 29 липня о 18:00.

Пам’ять, якій повернули імена

У повідомленні про проведення акції прозвучала проста, але визначальна фраза: «Кожна стрічка має ім’я».

Саме ця думка стала головним змістом події.

За офіційними формулюваннями про полонених, безвісти зниклих і загиблих стоять не статистичні одиниці. Це чоловіки й жінки, які мали родини, професії, звички, плани на майбутнє. Це батьки, матері, сини, доньки, брати та сестри.

Біла стрічка в цьому просторі стала знаком одразу кількох почуттів: скорботи за загиблими, болю родин і надії тих, хто продовжує чекати.

Публічні акції такого формату мають особливе значення. Вони повертають людям, яких ворог намагається приховати за стінами колоній і катівень, їхні імена та обличчя. Вони не дозволяють темі полону зникнути з інформаційного простору.

Офіційна сторінка Обухівської міської ради повідомила, що до створення стіни пам’яті долучилися саме родини безвісти зниклих і загиблих військовослужбовців. У підсумкових публікаціях білу стрічку назвали символом пам’яті, болю та надії.

Хто організував акцію в Обухові

Моніторинг відкритих публікацій дозволив встановити, що організаційним осередком акції став Територіальний центр надання соціальних послуг Обухівської міської ради Київської області.

Анонс заходу поширювався через сторінку Територіального центру в соціальній мережі Facebook. Повідомлення про проведення акції публікувала директорка установи Оксана Герасимчук. У дописі були зазначені дата, час і місце зустрічі, а жителів громади закликали долучитися до спільного вшанування пам’яті.

Територіальний центр є комунальною установою, засновником якої виступає Обухівська міська рада. Керівницею установи у відкритих реєстрах зазначена Оксана Герасимчук. Офіційний звіт про проведення акції був оприлюднений також на інформаційних ресурсах міської ради. Це дає підстави говорити про організаційну роботу Територіального центру та інституційну й інформаційну підтримку Обухівської міської ради.

Водночас у відкритих анонсах і підсумкових матеріалах не оприлюднено окремого переліку громадських партнерів, фінансових спонсорів чи благодійних організацій, які могли долучатися до підготовки заходу. Тому називати додаткових співорганізаторів без офіційного підтвердження було б некоректно.

Фактичними співавторами події стали родини українських військових. Саме вони принесли імена, пам’ять і власний біль у публічний простір міста.

Оленівка: чотири роки без повної відповіді

Акція в Обухові відбулася у дні четвертих роковин масового вбивства українських військовополонених в Оленівці.

У ніч із 28 на 29 липня 2022 року на території Волноваської виправної колонії №120 поблизу тимчасово окупованої Оленівки стався вибух у бараку, де утримували українських військовополонених – переважно оборонців Маріуполя.

За даними Управління Верховного комісара ООН з прав людини, загинув щонайменше 51 український військовополонений. Щонайменше 139 людей отримали поранення. Частина з них мала тяжкі опіки, осколкові поранення та інші травми.

Одразу після трагедії російська сторона намагалася покласти відповідальність за загибель полонених на Україну, заявляючи про нібито удар із реактивної системи HIMARS. Однак Управління Верховного комісара ООН з прав людини дійшло висновку, що характер пошкоджень не відповідає версії про застосування такої ракети.

Водночас російська сторона не надала незалежним міжнародним експертам повного доступу до місця злочину. Через це остаточні обставини вибуху, використаний боєприпас і повна послідовність подій досі потребують незалежного розслідування.

Оленівка стала не лише місцем масової загибелі українських військових. Вона стала символом безправ’я, в якому Росія утримує полонених.

Ті, хто вижив після вибуху, не отримали свободи. Для багатьох попереду були нові місця утримання, допити, побиття, психологічне насильство, приниження та відсутність належної медичної допомоги.

Доповіді ООН містять свідчення про систематичне застосування катувань і жорстокого поводження з українськими військовополоненими. Колишні полонені розповідали про побиття, ураження електричним струмом, погрози, голод, тривале утримання у переповнених приміщеннях і ненадання медичної допомоги.

Частина військовослужбовців, які пройшли через Оленівку, згодом повернулася до України під час обмінів. Проте фізичні та психологічні наслідки пережитого залишилися з ними назавжди.

Інші досі перебувають у неволі.

День пам’яті, народжений із вимоги справедливості

22 липня 2025 року Верховна Рада України ухвалила постанову №4558-IX. Документом було встановлено щорічне відзначення 28 липня Дня вшанування пам’яті Захисників і Захисниць України, учасників добровольчих формувань та цивільних осіб, які були страчені, закатовані або загинули в полоні.

Вибір дати безпосередньо пов’язаний із масовим убивством українських військовополонених в Оленівці. Водночас цей день присвячений не лише жертвам одного злочину. Він об’єднує пам’ять про всіх українських військових і цивільних, чиє життя обірвалося в російських місцях несвободи.

Запровадження пам’ятної дати стало відповіддю на тривалу боротьбу родин полонених і зниклих безвісти. Саме вони роками вимагали, щоб трагедії полону не залишалися на периферії суспільної уваги.

Для цих родин пам’ять не є абстрактним поняттям.

Вона має ім’я. Фотографію. Дату останнього дзвінка. Коротке повідомлення, яке перечитували сотні разів. Відео з полону, за яким намагалися визначити стан людини. Номер військової частини. Відповіді державних установ. І нескінченне очікування новин.

Полон не може бути темою одного дня

Акція в Обухові тривала кілька годин. Але проблема, про яку говорили її учасники, не завершується після того, як люди розходяться з площі.

Пам’ять про загиблих вимагає не лише покладання квітів чи хвилини мовчання. Вона вимагає фіксації кожного злочину, збереження свідчень, підтримки родин і постійної міжнародної уваги.

Боротьба за полонених також не може відбуватися лише у дні обмінів.

Україна та міжнародна спільнота мають домагатися доступу незалежних спостерігачів до місць утримання українців, надання полоненим медичної допомоги, дотримання норм міжнародного гуманітарного права та повернення всіх незаконно утримуваних людей додому.

Не менш важливим є притягнення до відповідальності тих, хто віддавав накази, організовував катування, охороняв місця несвободи та приховував сліди злочинів.

Без відповідальності пам’ять залишається незавершеною.

Стіна, яка має говорити

Символічна стіна з білими стрічками в Обухові – це не монумент у звичному розумінні.

Вона крихка. Її можна розібрати. Стрічки може пошкодити дощ або вітер.

Але сила цієї стіни не в матеріалі.

Її сила – в іменах.

Ім’я не дозволяє людині перетворитися на число у звіті. Воно повертає полоненому його історію. Нагадує, що десь залишається порожнє місце за родинним столом. Що хтось продовжує тримати телефон поруч. Що хтось досі чекає на слова: «Я живий. Я вдома».

Білі стрічки на площі Матері стали тихим, але виразним зверненням до громади.

Не відвертайтеся.

Не звикайте до повідомлень про полон.

Не дозволяйте забути тих, хто не може сам розповісти про пережите.

Світла пам’ять українцям, які були страчені, закатовані або загинули в російській неволі.

Шана тим, хто вижив і повернувся додому.

Сила родинам, які продовжують чекати.

І спільна відповідальність усіх нас – не мовчати, доки кожен український полонений не повернеться на Батьківщину.