Коли пам’ять має ім’я: 228 вогників і наші кроки за Героїв
Є дні, які не хочеться описувати офіційними словами, бо будь-які правильні формулювання раптом здаються надто сухими поруч із тим, що насправді відчуваєш, коли стоїш серед людей, дивишся на сотні маленьких вогників і розумієш, що за кожним із них стоїть чиєсь життя, чиясь родина, чиєсь «повернися», яке так і залишилося без відповіді.
Саме таким для мене став вечір 28 серпня, коли в Обухові відбулася щорічна мовчазна акція «Свічка пам’яті», присвячена тим, кого в нас забрала війна. Цього року на площі запалили 228 лампадок, і ця цифра болить особливо, якщо згадати, що минулого року їх було 174.
Ще рік тому сто сімдесят чотири вогники здавалися страшенно великою кількістю, яку важко усвідомити не як статистику, а як сто сімдесят чотири окремі життя. Сьогодні їх уже двісті двадцять вісім, і між цими цифрами – десятки нових історій, десятки родин, у яких хтось більше не відкриє двері своїм ключем, не сяде за сімейний стіл, не обійме дитину і не скаже звичайне: «Я вдома».
Напевно, саме тому такі акції мають бути тихими, бо перед справжнім болем не завжди потрібні промови. Іноді достатньо побачити маленький вогник, прочитати ім’я і хоча б на кілька секунд спробувати уявити не військового зі світлини, не прізвище у списку, не сухий рядок біографії, а людину, яка колись сміялася, закохувалася, сварилася через дрібниці, будувала плани, виховувала дітей і була для когось цілим світом.
Для рідних загиблих такі лампадки ніколи не бувають просто символом. Коли серед сотень імен є ім’я твоєї людини, ти бачиш не свічку, а ціле життя, яке в одну мить розділилося на «до» і «після», і скільки б років не минуло, ця межа нікуди не зникає.
Наступного дня, 29 серпня, пам’ять в Обухові вже не стояла нерухомо біля свічок – вона вийшла на дистанцію разом із людьми, які долучилися до Всеукраїнського забігу «Шаную Воїнів, біжу за Героїв України».
Ми із Софійкою теж були серед них.
Ми бігли за Дімку, за її тата, чиє ім’я назавжди залишиться частиною її життя, але разом із цим я весь час думала, що сьогодні кожен наш крок – за всіх тих, чиї імена були написані на номерах інших учасників, за всіх, кого чекали вдома і хто вже не повернеться.
У цьому забігу для мене взагалі немає нічого спортивного у звичному розумінні цього слова, тому що тут неважливо, хто прийде першим, хто пробіжить більше і кому дистанція дасться легше. Найважливіше – ім’я, яке ти несеш із собою, і розуміння того, чому сьогодні ти можеш бігти, а людина, за яку біжиш, уже ніколи цього не зробить.
Особливо складно пояснювати це дитині, яка ще надто маленька для дорослих слів про війну, смерть і втрату, але вже достатньо доросла, щоб знати ім’я свого тата і розуміти, що сьогодні ми робимо щось дуже важливе саме для нього.
Я не хочу, щоб пам’ять Софійки про тата складалася лише з сумних дат, фотографій і розмов про те, що його немає. Для мене набагато важливіше, щоб із роками вона розуміла, ким він був, чому його пам’ятають, за що він віддав своє життя і чому його ім’я сьогодні несуть не тільки в нашій родині.
Можливо, саме так і формується справжня пам’ять – не тоді, коли дитині читають офіційний текст біля пам’ятника, а тоді, коли вона тримає маму за руку, виходить разом із нею на старт і знає, що сьогодні вони біжать за тата.
Для мене ці два дні дуже поєдналися між собою, хоча зовні вони були зовсім різними. Увечері ми стояли серед 228 вогників, а наступного дня йшли й бігли з іменами Героїв на грудях, і саме в цьому я побачила дуже простий, але важливий сенс: пам’ять не повинна залишатися нерухомою.
Ми можемо запалювати свічки, створювати Алеї пам’яті, залишати порожні місця за столом, виходити на забіги, писати статті, розповідати історії нашим дітям, але все це має значення тільки тоді, коли за формою залишається людина, а за прізвищем – її життя.
Найстрашніше, що може статися після війни, – це не лише забуття великих подій. Значно страшніше, коли поступово стираються конкретні люди, коли про них залишаються лише дати народження і загибелі, а те, якими вони були, за що мріяли, кого любили, що любили їсти, як жартували і як обіймали своїх дітей, зникає разом із пам’яттю тих, хто знав їх особисто.
Саме тому я так багато думаю про збереження історій наших Захисників, бо за кожною фотографією на Алеї Героїв має залишитися жива розповідь, яку прочитають не тільки сьогодні, а й через десять, двадцять чи п’ятдесят років.
І коли цього року я дивилася на 228 свічок, у мене була лише одна думка, яку дуже важко відпустити: я хочу, щоб наступного року їх не стало більше.
Щоб ми нарешті перестали додавати нові імена, діти чекали тат із війни і дочекалися, дружини не вчилися жити з порожнім місцем поруч, матері не отримували найстрашніших дзвінків у своєму житті.
А поки цього ще не сталося, нам залишається робити те, що ми можемо: пам’ятати, говорити, називати імена, берегти історії й не дозволяти собі звикнути до цифр.
Бо 228 – це не число. Це 228 життів. І в кожного з них було своє ім’я, своя родина, свій дім і своє майбутнє, яке обірвала війна.
А сьогодні ми із Софійкою бігли за Дімку. І разом із ним – за всіх наших Героїв.
Не заради красивої фотографії чи участі в черговому заході, а заради дуже простого нагадування самим собі: поки ми називаємо їхні імена, розповідаємо їхні історії й передаємо цю пам’ять нашим дітям, вони залишаються частиною нашого життя і частиною історії України.
І саме це, мабуть, найменше, що ми можемо зробити для тих, хто віддав за нас найдорожче.