«Лєнчик, я на вокзалі, їду до частини»: історія Олени та Олександра Брожеків

У їхній сім’ї були традиції, які повторювалися з року в рік і створювали особливе відчуття дому. Напередодні Великодня вони разом робили крашанки, а перед зимовими святами прикрашали ялинку, верхівку на яку завжди одягав Олександр. Тепер ці спогади повертаються до Олени разом з усвідомленням, наскільки цінними були звичайні мирні дні, коли вся родина збиралася під одним дахом.

Олександр Брожек працював на деревообробному підприємстві, але найважливішою частиною його життя завжди залишалася сім’я. Усі рішення, плани й щоденні турботи були пов’язані з дружиною та дітьми.

«Він жив для нас», — говорить Олена.

14 липня 2023 року Олександр добровільно став до лав Збройних Сил України, а 30 серпня загинув під час авіаційного удару поблизу Селидового на Донеччині. Між цими двома датами минуло менш ніж два місяці.

Кохання, яке почалося на весіллі друзів

Олена й Олександр познайомилися на весіллі спільних друзів. Згодом чоловік неодноразово говорив, що покохав її з першого погляду, а вона зізнається, що також одразу відчула до нього симпатію.

Їхні перші побачення були романтичними, цікавими й водночас грайливими. Саме такими Олена зберігає їх у пам’яті, повертаючись подумки до часу, коли вони лише починали пізнавати одне одного та будувати спільне життя.

З роками найціннішими стали не окремі урочисті події, а звичайні дні, прожиті разом. Родина часто їздила до лісу по гриби та ягоди, відпочивала серед природи, готувалася до свят і створювала власні домашні традиції.

Олександр умів додавати до родинного життя ніжність і гумор, зрозумілий лише найближчим. Коли Олена після пів року перебування в Чехії повернулася додому дуже схудлою, чоловік, побачивши її, пожартував: «Кіло костєй і метр шкури».

Доньку Аню він лагідно називав «моя Зюзєчка». Це домашнє ім’я залишилося у родині й після його загибелі, тому рідні досі називають дівчину так, як колись називав тато.

Дзвінок із вокзалу

Коли Олександр ухвалив рішення стати на захист України, Олена разом із дітьми перебувала у Чехії. Про свій намір він не розповідав заздалегідь, а зателефонував тоді, коли вже був на вокзалі.

«Лєнчик, я на вокзалі, їду до частини», — сказав він дружині.

Олена опинилася перед фактом, якого не могла змінити. Вона згадує, що пережила справжній шок, а разом із ним з’явилося погане передчуття, яке не давало їй спокою.

14 липня 2023 року Олександр добровільно пішов захищати Україну. Він служив водієм у 59-й окремій мотопіхотній бригаді імені Якова Гандзюка.

Чоловік, для якого центром життя завжди була сім’я, залишив безпечний дім, тому що відчував відповідальність за землю, на якій ця сім’я мала майбутнє.

Ранок без відповіді

Навіть перебуваючи далеко від чоловіка, Олена намагалася зберігати звичний зв’язок. Щоранку вона надсилала йому коротке повідомлення: «Як справи?» Олександр завжди відповідав, тому ці кілька слів ставали для неї підтвердженням, що з ним усе гаразд.

30 серпня 2023 року відповіді не було.

Від самого ранку Олена відчувала сильне занепокоєння, ніби мало статися щось непоправне. Згодом надійшла звістка, яка назавжди розділила життя родини на час, коли Олександр був поруч, і роки, у яких залишилася пам’ять про нього.

За словами медикині, Олександр привіз обід військовослужбовцям-снайперам, коли місце їхнього перебування потрапило під авіаційний удар. Уламок поранив його в шию та пошкодив артерію, тому смерть настала миттєво.

Олександр Вікторович Брожек народився 11 листопада 1972 року. На момент загибелі йому було 50 років. Дату народження та загибелі Захисника підтверджує офіційний перелік полеглих Героїв Малинщини, а відомості про службу у 59-й окремій мотопіхотній бригаді та загибель у районі Селидового також містяться у відкритій базі втрат України.

Як сказати дітям, що тато не повернеться

Після звістки про загибель чоловіка Олена не знала, як розповісти про це дітям і якими словами пояснити те, що сама ще не могла усвідомити. Вона боялася їхньої реакції та розуміла, що після цієї розмови життя кожного з них уже ніколи не буде таким, як раніше.

Шок, який вона пережила того дня, не минув повністю навіть через роки. Усвідомлення втрати приходило поступово, але серце продовжувало опиратися реальності, у якій більше немає чоловікової підтримки, поради та присутності.

У найважчий період поруч були брат і сестра Олени. Брат став для неї особливо сильною опорою, однак через чотири місяці після загибелі Олександра помер і він, додавши до ще не прожитого горя нову втрату. Олена вдячна братові та сестрі за підтримку, яку вони їй дали.

Проте найбільшим джерелом сил залишалися діти, заради яких потрібно було продовжувати жити навіть тоді, коли здавалося, що життя зупинилося.

Вечері, під час яких тато знову поруч

Іноді Олена з дітьми збирається за спільною вечерею, і тоді розмова природно повертається до Олександра. Діти дорослішають, тому їм дедалі цікавіше дізнаватися, як познайомилися батьки, якими були їхні перші побачення, як вони одружилися та чим жила родина до війни.

У такі вечори Олені хочеться говорити про чоловіка довго, відновлюючи у пам’яті подробиці їхнього спільного життя. Ці розповіді вже неможливо відокремити від сліз, однак саме вони допомагають дітям зберігати образ тата не лише як військового на фотографії, а як живу й люблячу людину зі своїм гумором, звичками та ніжними словами.

Разом вони згадують лісові поїздки, гриби та ягоди, великодні крашанки й прикрашання ялинки. Пам’ятають, що верхівку завжди одягав тато, а донька Аня для нього була «Зюзєчкою».

Так родинні традиції стають ниткою, яка поєднує минуле із сьогоденням. Вони нагадують, що Олександр був не лише Захисником, який віддав життя за Україну, а й чоловіком та батьком, для якого родина була найбільшою цінністю.

Жити, дихати та любити за двох

Сьогодні Олена сама виховує двох дітей у Чехії. Вони навчаються у медичному закладі, будують своє майбутнє, а вона залишається для них головною підтримкою у чужій країні.

Водночас Аня та Іван підтримують маму, даючи їй сили вставати вранці, розв’язувати щоденні проблеми та рухатися далі. Саме заради дітей Олена, за її словами, живе, дихає і любить за двох.

Свою силу вона не сприймає як щось героїчне, адже за нею стоїть не відсутність болю, а необхідність продовжувати життя після втрати. Бути сильною для Олени означає самій дбати про дітей, підтримувати їхнє навчання та залишатися поруч, навіть коли їй самій дуже потрібна опора.

Вона хоче, щоб люди знали про Олександра та інших полеглих Захисників не лише за іменами у списках втрат. За кожним із цих імен стоїть людина, яка мала родину, дітей, роботу, домашні традиції та плани, а ціною її життя інші українці отримали можливість жити далі.

Олександр Брожек пішов до війська добровільно і менш ніж через два місяці загинув, виконуючи обов’язки водія та допомагаючи побратимам. Для України він назавжди залишиться одним із її Захисників, а для Олени, Ані та Івана – чоловіком і татом, який жив заради своєї сім’ї.

Тепер вони продовжують жити заради нього, бережучи домашні слова, спільні історії та любов, яку не змогла обірвати навіть смерть.

Ця та інші історії про жінок, які чекають, шукають і тримають тил, – частина документального проєкту «Серце вдома. Обличчя війни», створеного спільно з ГО «Центр українсько-польської міжрегіональної співпраці» та Україно-польською медіаплатформою UPMP.News (УПМП). Ми документуємо та публікуємо особисті історії жінок тилу як свідчення незламних сердець, що б’ються вдома.

Якщо ви хочете розповісти свою історію, заповніть, будь ласка, анкету:
https://docs.google.com/forms/d/e/1FAIpQLSd-D4o5cSWBeCdrvLtqFyQodavhoRqYi3l5x5uOpQDvH59ing/viewform?usp=header

#ЛюдмилаПедоченко #Серцевдома #Обличчявійни #документальнийпроєкт #жінка #UPMPNews #УПМП #Центрукраїнопольськоїміжрегіональноїспівпраці