«Твоє завдання бажати, а моє виконувати»: історія Вадима Калаура, якому назавжди 31

У квартирі Іванни Калаур майже в кожній кімнаті є фотографії її чоловіка Вадима, а поруч залишаються речі, які він колись зробив власними руками. Для когось це звичайні предмети домашнього побуту, але для неї та сина Романа вони стали частиною живої пам’яті про людину, яка була центром їхньої маленької родини.

У пам’ятні дні Іванна із сином ставлять на стіл фотографію Вадима, запалюють свічку, готують його улюблені страви та сервірують стіл на трьох. Роман час від часу запитує, що любив тато, чим захоплювався, яким був у звичайному житті, а мама розповідає йому історії, які хлопчик був надто малим, щоб зберегти у власній пам’яті.

Вадим Калаур загинув 22 квітня 2022 року в смт. Новотошківське на Луганщині. Йому був лише 31 рік.

Іванна хоче, щоб за цією датою люди побачили не черговий запис у довгому переліку українських втрат, а її Вадима – чоловіка, який умів працювати з деревом, любив готувати, рибалити, ходити по гриби, складав пазли, багато усміхався, наспівував під час роботи і понад усе любив свою родину.

Саме таким вона хоче його зберегти.

Масічок і Масютка

Їхня історія розпочалася у 2013 році зі звичайного знайомства в інтернеті. Вадим жив на Рівненщині, Іванна – на Волині, а вона на той момент уже встигла розчаруватися у стосунках, тому не будувала жодних планів і тим більше не думала, що це листування одного дня стане початком сім’ї.

Майже рік вони просто писали одне одному, поступово дізнаючись більше про характери, погляди та ставлення до життя. Іванну особливо дивувало те, наскільки часто їхні думки збігалися: іноді вона ставила якесь запитання і ловила себе на відчутті, ніби Вадим точно знає, що їй хочеться почути.

За весь цей час вони навіть не розмовляли телефоном, а тому, коли Вадим повідомив, що 22 лютого приїде до Луцька, Іванна до останнього не вірила, що зустріч справді відбудеться.

Лише напередодні вони обмінялися номерами, а наступного дня дорогою на автостанцію вже говорили телефоном. Навіть тоді Іванну не залишала думка, що вона зараз прийде, чекатиме на платформі, а він раптом зізнається, що все це було жартом.

Сумніви зникли, коли на автостанцію прибув автобус «Еталон» Рівне — Луцьк, відчинилися двері й звідти вийшов Вадим із букетом білих троянд.

«Він був ще гарніший, ніж на фото. Моєму щастю не було меж. Я досі пам’ятаю цей день, ніби це було вчора», — згадує Іванна.

Саме 22 лютого 2014 року вона вважає початком їхньої вже справжньої, не віртуальної історії кохання. Згодом у них з’явилися свої домашні імена, незрозумілі для сторонніх, але дуже рідні для них самих: він був її Масічком, а вона його Масюткою.

Наступні рік і три місяці Вадим їздив до Іванни з Рівненщини. Спочатку зустрічатися виходило приблизно раз на три місяці, потім раз на два, а згодом – уже щомісяця. Найчастіше він приїжджав у п’ятницю ввечері й залишався до неділі, коли о 19:50 потрібно було знову сідати в автобус і повертатися додому.

Чим ближчими вони ставали, тим щасливішими були зустрічі й тим важчими – недільні прощання, адже обом уже хотілося не рахувати дні до наступного приїзду, а просто бути поруч.

Під зоряним небом

27 червня 2015 року Вадим запросив Іванну до планетарію, знаючи, що вона давно мріяла там побувати. Він узагалі дуже серйозно ставився до її мрій і часто повторював фразу, яка багато років потому залишиться для Іванни однією з найдорожчих:

«Твоє завдання – бажати, а моє – виконувати твої бажання».

Того дня сталося так, що на сеанс, на який вони придбали квитки, більше ніхто не прийшов, тому під зоряним небом планетарію вони залишилися лише удвох. Спочатку лежали й дивилися вгору, а потім Вадим несподівано запитав:

«Масютка, а хочеш одну із тих зірок, я тобі подарую?».

Іванна віджартувалася: «Кого, себе?»

«Ну, це саме собою, але ні», — відповів він, дістав коробочку з каблучкою і попросив її стати його дружиною.

Іванна погодилася, а вже 2 серпня вони заручилися. Весілля відбулося 9 жовтня 2015 року, у день її народження і, як тоді сказав священник, у день любові.

Через два роки, 27 червня 2017-го, у подружжя народився син Роман.

Разом вони прожили трохи більше шести років, проте Іванна говорить про цей час як про роки, протягом яких по-справжньому зрозуміла, що таке сімейне щастя і кохання. Вони майже все робили разом, спочатку вдвох, а після народження Романа – вже втрьох, і випадки, коли доводилося надовго розлучатися, вона могла перерахувати на пальцях однієї руки.

Вадим працював столярем і виготовляв дерев’яні ліжка, хоча, за словами дружини, міг зробити своїми руками практично будь-що – від маленької домашньої речі до значно складніших виробів. Тепер багато з того, до чого він колись торкався руками, залишилося у їхній квартирі.

Роботою його вміння не обмежувалися. Вадим любив готувати і однаково впевнено брався за закуски, основні страви чи десерти, ходив на риболовлю та по гриби, складав пазли, а коли щось майстрував, часто наспівував.

Іванна згадує його людиною, яка любила саме життя і вміла створювати навколо себе особливу атмосферу. Він багато усміхався, легко знаходив спільну мову з людьми, охоче допомагав тим, хто звертався, був неконфліктним, чесним і водночас мав дуже гостре відчуття справедливості. Знайомі називали його душею компанії, а для неї він насамперед залишався чоловіком, який огортав родину любов’ю і турботою.

Одним із найдорожчих спогадів стала їхня поїздка на Світязь у липні 2021 року. Через постійну зайнятість Вадима, який працював шість днів на тиждень, сім’я нечасто могла дозволити собі спільний відпочинок, тому кілька днів на озері разом із рідними запам’яталися особливо.

Вони жили в наметах неподалік води, каталися на катамарані, грілися на сонці на надувному матраці. Чотирирічний Роман боявся заходити у воду, тому тато садив його собі на плечі й так разом із ним плавав.

Тоді це була просто щаслива сімейна відпустка. Ніхто не міг знати, що вона стане останньою.

«Якщо всі будуть втікати і ховатися, вони швидко до нас прийдуть»

Ранок 24 лютого 2022 року почався для родини з нерозуміння того, що відбувається. Почувши вибухи, Вадим сказав одне слово: «Війна», але Іванна не повірила.

Вони за звичкою почали готувати сніданок, збирати Романа в садочок, самі планували їхати на роботу. Усвідомлення прийшло лише після повідомлення від виховательки про початок війни, після якого вони почали читати новини й намагатися зрозуміти, як тепер діяти.

Уже наступного дня Вадим почав наполягати, що має їхати до військкомату. Іванна намагалася переконати його не поспішати, пропонувала, якщо він справді хоче долучитися до оборони, записатися до територіальної оборони на Волині, але водночас добре знала характер свого чоловіка і розуміла: рішення він уже прийняв.

«Хтось же має. Якщо всі будуть втікати і ховатися, ті москалі швидко до нас прийдуть», — пояснював він.

Спочатку Вадим відвіз дружину із сином до її батьків, після чого поїхав на Рівненщину, де перебував на військовому обліку. Першого дня він так і не зміг потрапити до військкомату через велику кількість людей, які хотіли долучитися до війська, тому наступного дня прийшов знову.

2 березня 2022 року Вадима Калаура зарахували до лав Збройних Сил України.

Спочатку він проходив підготовку на місцевому полігоні в Рівненській області, згодом його направили до Кропивницького, де він потрапив до 57-ї окремої мотопіхотної бригади імені кошового отамана Костя Гордієнка, у 17-й батальйон. Вадима призначили старшим стрільцем, а приблизно через два тижні він уже виконував бойові завдання на Луганщині.

Поки чоловік проходив підготовку, Іванні було дещо спокійніше, оскільки вони могли підтримувати зв’язок і часто переписувалися ночами. Згодом Вадим повідомив, що їх мають відправляти далі, хоча куди саме — військовим тоді не говорили.

Перед відправленням він попросив командира відпустити його ненадовго до сім’ї. Дорога займала близько трьох годин, але він одразу приїхав до дружини й сина.

Це була середа, і родина сподівалася, що матиме хоча б кілька днів разом, можливо, до понеділка. Проте вже того самого вечора зателефонував командир і повідомив, що в четвер до 13:00 Вадим повинен повернутися.

Їм залишилися половина дня і одна ніч.

Іванна особливо добре пам’ятає ранок, коли вони прощалися. Вадим дуже міцно її обіймав, і сьогодні вона думає, що, можливо, десь усередині він відчував те, про що вони обоє боялися навіть подумати.

Більше вони не побачилися.

Ті обійми стали останніми.

22 квітня 2022 року

Після підготовки Вадим виконував бойові завдання в районі Лисичанська, а 22 квітня перебував у смт. Новотошківське Луганської області, де на той момент тривали запеклі бої.

За інформацією про обставини його загибелі, яку отримала родина, близько полудня до українських позицій наближався танк. Вадим взяв «Джавелін», сподіваючись встигнути його уразити, однак отримав вибухову травму та численні осколкові поранення.

Побратими змогли винести його у безпечніше місце до медика, після чого були змушені повернутися в бій. Коли ввечері вони прийшли назад, Вадим уже не дихав.

Звістка про його загибель спочатку не вкладалася в Іванни в голові. Вона перепитувала, чи не могло статися помилки, чи не може він бути просто непритомним, чи справді вони впевнені, що його вже немає.

Коли надії не залишилося, прийшов розпач, який сама Іванна описує відчуттям, ніби вона «провалилася у пітьму». Не менш важким стало повернення Вадима додому «на щиті», адже навіть бачачи коханого перед собою, вона не могла прийняти, що він більше не відкриє очі.

«Мені здавалося, що він зараз встане і скаже, що це жарт», — згадує вона.

Похорон залишився в пам’яті майже суцільним туманом, крізь який Іванна не бачила ані людей, ані того, що відбувалося навколо. Після цього вона понад два роки не могла змусити себе повернутися до квартири, де вони жили разом, тому весь цей час разом із сином залишалася у своїх батьків.

Повернутися довелося, коли Роману настав час іти до першого класу. Навіть до школи Іванна віддала його на рік пізніше, бо довго не знаходила в собі сил переступити поріг дому, у якому все нагадувало про колишнє життя.

Повернення означало значно більше, ніж просто зміну місця проживання. Потрібно було увійти в простір, де залишилися Вадимові речі, його робота, фотографії та десятки сімейних спогадів, а потім поступово вчитися жити там уже без нього.

«Нас тисячі, але ми як рідні»

У перші місяці після загибелі чоловіка найбільшою опорою стали батьки Іванни, які фактично взяли на себе турботу про Романа, коли в неї самої не залишалося сил навіть на себе. Допомагали також батьки Вадима та друзі, а у 2025 році родина пережила ще одну втрату – помер батько Вадима.

Особливе місце у житті Іванни посіла закрита Facebook-спільнота наречених і дружин полеглих Захисників, про яку їй розповів волонтер, що допомагає сім’ям загиблих, полонених та зниклих безвісти. Він сам знайшов Іванну, зателефонував і допоміг потрапити до цієї спільноти.

Сьогодні вона називає це «квитком у життя», тому що саме там опинилася серед людей, яким не потрібно було пояснювати, чому через місяці чи навіть роки біль нікуди не зникає. Там можна було говорити про Вадима стільки, скільки потрібно, розповідати свою історію, ділитися тим, що болить, і знати, що тебе справді зрозуміють.

«Нас тисячі, ми не всі знаємо одна одну, але ми як рідні», — говорить Іванна.

Після загибелі чоловіка її життя, за власним визначенням, «обнулилося». Родина, у якій усе звикли робити разом, за один день стала іншою, а відповідальність за рішення, побут, виховання сина і майбутнє повністю лягла на неї.

Іванна не говорить про силу красивими словами, адже для неї вона народилася не з бажання щось комусь довести, а з відсутності іншого вибору.

«Мені довелося стати сильною, хоча я цього зовсім не хотіла. Але іншого вибору у мене нема», — зізнається вона.

Її сьогоднішнє визначення сили таке ж просте і чесне: «Бути сильними сьогодні – звикати жити за будь-яких обставин».

Пам’ять, яка повертає татові місце в житті сина

Коли Вадим загинув, Роману ще не виповнилося п’яти років, тому сьогодні хлопчик майже не пам’ятає батька. Для Іванни це одна з найболючіших частин втрати, адже разом із власним горем вона усвідомлює, що мусить зберегти для сина образ тата, спогадів про якого з віком стає дедалі менше.

Саме тому вона багато розповідає Роману про батька, коли той запитує, що тато любив, чим захоплювався, яким був у звичайному житті. Інколи син і сам пригадує окремі моменти, коли вони залишалися удвох, і ці невеликі дитячі спогади стають особливо цінними.

У їхній квартирі майже в кожній кімнаті є фотографії Вадима, а в пам’ятні дні мама із сином ставлять його портрет на стіл, запалюють свічку, накривають на трьох і готують страви, які він любив.

Так вони залишають для нього місце у своїй родині.

І саме пам’ять про чоловіка сьогодні дає Іванні сили рухатися далі, бо для неї надзвичайно важливо, щоб Вадим ніколи не перетворився на одну із цифр страшної статистики цієї війни.

Вона хоче, щоб люди знали: Вадим Калаур був не лише військовим, який загинув 22 квітня 2022 року в боях на Луганщині. Він був столярем, чиїми руками зроблено багато речей у родинній квартирі, любив риболовлю, гриби та пазли, умів смачно готувати й наспівував, коли працював.

Він був татом, який садив чотирирічного сина собі на плечі та заходив із ним у воду Світязя, щоб хлопчику не було страшно. Був Масічком, який колись приїхав автобусом Рівне — Луцьк до своєї Масютки з букетом білих троянд, а через рік під зоряним небом дістав каблучку і запропонував їй стати його дружиною.

Він був чоловіком, який говорив коханій: «Твоє завдання – бажати, а моє – виконувати», будував плани, працював, виховував сина і тільки починав жити.

А коли 24 лютого війна увірвалася у їхню родину, він сказав: «Хтось же має» — і пішов захищати країну.

«Для мене він завжди був, є і буде Героєм, але також він був і звичайним хлопцем, який кохав, мав свої плани, мрії, лише починав жити. Йому навіки – 31», — говорить Іванна.

А подумки звертаючись до свого чоловіка, Іванна промовляє слова, у яких вмістилося кохання, сильніше за розлуку і смерть: «Кохаю тебе, Масічок, навіки – крізь простір і час, від землі й вище неба!»

Саме заради цього вона сьогодні розповідає його історію.

Щоб за датою загибелі люди побачили роки життя, за військовою фотографією – чоловіка, батька, сина і коханого, а за словами «загинув Захисник України» залишилося не безіменне число у статистиці великої війни, а ім’я.

Вадим Калаур. Людина, яку люблять. І яку пам’ятають.

Ця та інші історії про жінок, які чекають, шукають і тримають тил, – частина документального проєкту «Серце вдома. Обличчя війни», створеного спільно з ГО «Центр українсько-польської міжрегіональної співпраці» та Україно-польською медіаплатформою UPMP.News (УПМП). Ми документуємо та публікуємо особисті історії жінок тилу як свідчення незламних сердець, що б’ються вдома.

Якщо ви хочете розповісти свою історію, заповніть, будь ласка, анкету:
https://docs.google.com/forms/d/e/1FAIpQLSd-D4o5cSWBeCdrvLtqFyQodavhoRqYi3l5x5uOpQDvH59ing/viewform?usp=header

#ЛюдмилаПедоченко #Серцевдома #Обличчявійни #документальнийпроєкт #жінка #UPMPNews #УПМП #Центрукраїнопольськоїміжрегіональноїспівпраці